Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 20

--- Ніко, я можу сподіватись на те, що ти мене чикатимеш?

Дівчина посміхнулась кутиками губ, і кокетливо кивнула головою. У парубка, від радості, закалатало в грудях. Не пам’ятаючи себе, він обхопив, своїми сильними руками, дівочий стан, і закрутив її, навколо себе. Цього разу, Ніка не пручалась. Вона зняла, зі своєї шиї, намисто, і поклала на широку, чоловічу долоню. Капер затис подарунок в руці:

--- Я обіцяю, що скоро, повернусь! До такої гарної дівчини, як ти, не можна не повернутися.

Ніка зашарілася, і ставши на шпиньки, поцілувала його у щоку. І ось, мандрівники, посідали в човни і готові були вирушити в дорогу. Мозус дивився на Марику, вона стояла разом з іншими проводжаючими, притиснувши до грудей дитину.

-- Бережи себе і малого. — гукнув, він, дружині.

Марика у відповідь, лише кивнула головою. На слова в неї не хватило сили. Вона дуже боялася втратити чоловіка, та не насмілилася відмовляти його від подорожі. Всю свою любов і ніжність, вона подарує крихітному створінню, що зараз тримає на руках, дитині, врятованій в спустошеному селищі.

Подорож маленького загону, розпочалась. Мандрівники переплили плесо і зайшли в лабіринти очерету. Плато і Капер, що правили човнами, добре знали ці проходи, тому рухалися без затримки. Та ось передній човен , зупинився.

-- Все, човни нас далі не везтимуть. Прийшла наша черга, будемо тягти їх на собі. — сказав Плато.

Почали вилазити, і одразу, попровалювалися по коліна в мул.

-- Так, дорога не дуже тверда. — спробував пожартувати, Мозус. — З моєю вагою, я можу провалитися на інший бік земної тверді.

--- Нічого страшного, я ж не провалююсь. --- відповів, йому, Крістур. --- Головне, це набагато скоріше, ніж в обхід.

До човнів прив’язали мотузки і потягли крізь зарослі рогозу. Іти було вкрай важко. Стежок і протоптів не було. Рогоз з очеретом, сплелися так, що доводилось прорубувати прохід мечами. Та ось знову заблищала по переду чиста вода. Плесо було спокійним і не глибоким. Та тільки но Карол опустив в нього ногу, вода раптом закипіла і якби не Крістур, який був позаду, то хлопець, не вдержався і неодмінно б упав. Та болотник встиг ухопити його за комір, і потягти назад до очерету.

-- Ніколи не вступай у воду, не провіривши спочатку дно. Болото буває дуже підступним. Щойно, ти трохи не впав в черв’ячну яму, а це ще гірше ніж трясовина, бо в першу, ти провалюєшся повільно і в тебе ще є надія з неї вибратись, але в таку яму, ти пірнаєш миттєво і врятуватися з неї неможливо. Черви обплутають тіло враз і істота, що сюди потрапила, каменем іде на дно. — чоловік, все це розповідав з виглядом знавця, безперервно розмахуючи руками.

Карол дивився на нього, і розгублено кліпав очима. Хлопець, швидше злякався, самого Крістура, ніж того, що міг провалитися. З боку, це, виглядало дуже кумедно.

-- Годі тобі, Крістуре читати хлопцеві нотації, він вже все зрозумів. – заступився за Карола , Плато. — Сідайте в човни і рушаємо далі.

Весь наступний шлях був майже такий самий, то чисті заводі, то густі , непролазні зарослі. Мандрівники добряче виморилися, поки дійшли до берега. Всі були мокрі і у багнюці з голови до ніг. Та все ж , маленький загін стояв на твердій землі.

-- Так, добряче нас вимотало болото. — важко зітхнув Мозус. — Не легке у вас тут життя .

-- Не легке. — погодився Крістур.

Він почав діставати з довбанок поклажу, передаючи кожному, його торбину.

-- А чому, у нас, сім сумок?— розгублено спитав він. — Нас же лише шестеро.

-- Нічого, зайву будемо нести по черзі. Зараз понесу я. — Мозус закинув зайву торбину за друге плече.

Він, якось одразу, став лідером їхньої групи, і з цим ніхто не сперечався. Човни лишили на березі, пізніше з селища прийдуть люди і заберуть їх.

-- Дивіться! По переду хтось палить багаття!— вигукнув Івер.

-- Зараз побачимо, хто це може бути. — Мозус прискорив ходу і вийшов на перед.

--- Мабуть, ще якісь бідолахи, що шукають на болоті порятунку. — мовив Капер.

Біля вогнища сиділи з десяток чоловіків і жінок. Всі вони були похмурі і змучені. Ніхто навіть не підвівся на зустріч маленькому загону, що до них наближався. Втома і голод, майже повністю знесилили їх, і цим людям, до всього було байдуже.

--- Що сталося з вами? Чому ви тут, і в такому стані?--- спитав у незнайомців, Плато.

--- А, ти, себе бачив? --- Обізвався молодий, чорноокий хлопець.

--- Так, згоден. Вигляд у нас не дуже привабливий. Довелося лізти через трясовину. --- оправдувався молодий болотник.

--- А нас, серед ночі, з рідних домівок, вижили якісь тварі, що з’явилися в нашому поселенні. Вони нищіли все живе, навіть котів і собак позабирали в свої нори. З усього населення залишилася невелика кількість людей. Шукаючи порятунку, ми пішли в місто Махтер, де завжди продавали своє вугілля. Та коли увійшли в нього, відчаю і страхові нашому не було меж, місто зустріло нас мертвою тишею. Ми побачили напівзруйновані будинки, навколо були плями крові і скільки не намагалися нікого ні живого , ні мертвого ми там не знайшли, а вже підходила ніч. Люди зайшли до найбільш вцілілого будинку і закрилися там . Коли зовсім стемніло ми почули, що з зовні хтось шкребеться, розгрібаючи стіни , намагаючись вдертися до середини, і це їм швидко вдалося. Під стелею висів світильник, ми спромоглися розгледіти нападників. Бридкіших істот, я ще ніколи не бачив. Вони були з іклами і кігтистими лапами. Чоловіки і жінки відбивались як могли, а вони все лізли і лізли, аж поки не прийшов ранок. Зараз перед вами, всі, що змогли вижити. — хлопець показав рукою на своїх соплемінників. — Не знаючи, що робити, ми повернулися назад.

Мозус з товаришами перезирнулися. Все, що їм щойно розповіли, було для них знайоме і вони знали відповідь. З розповіді хлопця, їм стало зрозуміло, що перед ними, залишки племені вугільників.

-- Це були шорхи. — пояснив Крістур. — Вони прийшли на наші землі з півострова Стеркія. Ці тварі, нищать все на своєму шляху. І порятунку від них у простих смертних, немає. Тому ми вирішили іти до чаклунів, може вони нам допоможуть.

-- Ви йдете до чаклунів? Візьміть мене з собою. — попрохав балакучий хлопець. —Я не буду для вас тягарем. Я добре кидаю аркан, вмію битися на палицях і мечем. Мозус здвигнув плечима:

-- Якщо бажаєш, то пішли. У нас є зайва торба , буде кому її нести. А ви, -- звернувся він до людей. — ідіть до берега. Там ми залишили свої човни. По нашому сліду дійдете до селища болотників. І поспішайте, поки не стемніло.

Люди почали поспіхом збиратися, нікому не хотілося залишатися на ніч на березі, після того що вони пережили. Карол підійшов до Мозуса і тихенько спитав:

-- Як ти, можеш брати з собою людину, яку зовсім не знаєш?

-- А ти , на свої роки занадто обережний. — відповів йому чоловік. — Як що, цей хлопець, після цих страхів , не ховається, то він чогось вартий. Гей, парубче! — гукнув він до вугільника,-- Як тебе звуть?

-- Теймур. — відповів хлопець.

-- Познайомся з товаришами по пригоді. Мене звуть Мозус, це Карол, Плато його брат Капер, Івер, а оцей велетень Крістур.

Теймур вклонився всім, і промовив:

-- Я радий вашому товариству і зроблю все, щоб ви не пошкодували, що взяли мене з собою.

Закінчивши свою промову, хлопець посміхнувся білозубою посмішкою і трохи сором’язливо спитав:

-- А у вас бува не знайдеться окрайця хліба, бо від голоду, аж голова вернеться.

-- Знайдеться. Та і нам треба трохи відпочити та обсохнути. Багаття вже розводити не потрібно, тут і пообідаємо. Сідай, хлопче, до гурту. --- запросив нового товариша Мозус.

Теймур їв з великим апетитом, запропонований йому харч. Карол поглядав на нього скоса. Їхній новий товариш, був досить привабливий парубок, з правильними рисами обличчя, з темним, майже смоляним, коротко стриженим волоссям. Він був вдягнений у довгу безрукавку і мускулисті руки виблискували мідним загаром. На вигляд, йому було років двадцять.