Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 3

-- І хто ж, ці чутки, розносить? – спитав Сарман.

-- Приходив до нас в селище, сліпий стариць, він розповів страшну легенду, про шорхів , сказав, що ці тварі, скоро будуть в наших краях.

-- Хіба мало бродить люду, в пошуках куска хліба ? Вони розповідають усілякі дурниці, а ми, їм віримо, і годуємо. – насмішкувато відповів на почуте, Каролів батько.

-- Я теж мало вірю чуткам, але цей старий, не здався мені пустомелею, дуже правдоподібною була його розповідь. Та й останнім часом багато племен з півдня переселилось в наші місця. В лісі , на болотах , посилилось якесь плем’я. — заперечив Мартін.

--- Про те, що діється в лісах, нам не відомо. – відповів Сарман. --- Та все ж, я не думаю, що все те, якось пов’язано з лихом , яке напророчив старець. Можливо, ті племена, лише шукали місця, щоб спокійно жити.

-- Життя на болоті, ти, називаєш спокійним? Радше, це порятунок, від чогось страшного.

--- Знаєш, Мартіне, я б не хотів, щоб ти, зараз, був правий. Махтерія, лише нещодавно, оговталась після війни з Каурданом.

-- Я, теж, цього не хочу.

На цьому розмову закінчили. Карол стояв поруч, уважно слухаючи дорослих. Він був навчений, не втручатись в балачки дорослих, якщо, про це, його не прохали. Та бесіда батька і дядька, стривожила його душу. Якесь гнітюче передчуття, оволоділо ним. Та ранок, видався напрочуд гарним, і не хотілось псувати його, важкими думками про лихо. Яскраво світило сонечко, щебетали пташки, легенький вітерець тихенько бавився зеленими листочками. В такий ранок, негоже забивати голову різними дурницями, але хлопцеві, було не просто це зробити. Попрощавшись з ріднею, батько і син вирушили в зворотній путь. Ноги наче самі несли додому . Навіть недовга розлука з рідною домівкою, була не легкою, для них, обох. Стежина, рівним полотном, стелилась під ногами, по обидва боки від якої, розкинулись безмежні луки пронизані безліччю дрібних потічків, що насичували цю землю, такою потрібною , а занадто в літку , вологою. Тому трави, на них, завжди були буйні і давали кілька укосів на сезон. Вітер , як по зеленому морю , гнав по них хвилю , і за одно, куйовдив довге, чорне Каролове волосся. Хлопець, час від часу, поправляв неслухняні пасма рукою, відкидаючи їх назад. Батько помітив марні зусилля хлопця:

-- Поки дійдемо додому, в тебе на голові, буде лисина.

Карол посміхнувся на ті батькові слова , та сірі очі залишились чомусь, сумними.

--- Що стобою , сину?— передався Каролів неспокій і Сарману . --- Тебе стурбувала дядькова розповідь? Не переймайся, усе то дурниці, хлопче.

-- Та я і не переймаюсь, але щось гризе душу, що, не можу зрозуміти. — відповів на батькові слова, юнак і важко зітхнув .

-- А ти, бува, не захворів?

-- Та ну, тату! Зі мною все гаразд.

Більше Сарман ні про що не допитувався. Батько і син, самі не розуміючи чому, ішли дуже швидко. Навіть не сіли перепочити, в кущах верболозу, де завжди відпочивали, ховаючись від полуденної спеки. Алагір, ще не схилився в бік заходу, а попереду показалось рідне селище. Зайшовши у двір, чоловіки, старий і молодий, припали до колодязя, і довго не могли напитись.

--- Що це? Ви, наче з пожежі. --- Засміялась, дивлячись на них, Орелія.---Я чекала, вас, тільки до вечері.

Сарман підійшов до дружини, мовчки обійняв, і сильно притис до себе, так, наче не бачився з нею кілька років. Жінка зойкнула, і вирвавшись з міцних, чоловічих обійм, жартома, вдарила його ганчіркою, що тримала в руках.

--- Та що, з тобою, оглашенний? Ще люди побачать! – і сміючись побігла до хати, а Сарман, не відпочиваючи, пішов поратись по господарству. Жінці не легко, і з її клопотами, а відсутність чоловіків їх здвоїла. Карол, не очікуючи наказу, теж узявся до роботи.

--- Багато питань гноблять твою душу, хлопче. --- несподівано почув, Карол, за спиною, старечий голос.

Він рвучко озирнувся. Біля паркану стояла Мирта.

--- Я спостерігала за тобою, коли ви, поверталися з мандрівки. Темна хмара думок, над твоєю головою. Може хочеш, про щось, дізнатись?

Хлопець знизав плечима. Звісно, він хотів розпитати про свій сон. Та натомість, сам не знаючи чого, спитав:

--- Що, ти, знаєш про ліс?

Знахарка лукаво посміхнулася.

---- Моя розповідь, втамує твою цікавість? Швидше, навпаки. Хіба не краще, самому сходити, і подивитись.

--- Та хіба ж, батько, мене відпустить?

--- А, ти, його, питав?--- знову всміхнулась, старенька.

Кілька наступних днів, Карол був якийсь розгублений. В нього все валилося з рук. Він не чув запитань, що йому ставились, або відповідав навмання. Карол думав про ліс. Який він ? Невже і справді такий таємничий? Страх і цікавість лоскотали хлопцеві нерви. Нарешті , він не витримав. Цього ранку, хлопець прокинувся ще до сходу сонця. Встав з ліжка і підійшовши до цебра, набрав пригоршню крижаної води і хлюпнув собі в обличчя , потім тихо вийшов з хати.

На порозі сидів батько і курив люльку, він обернувся на скрип дверей:

-- Що, синку, не спиться?

-- Ні. Тату я хочу піти до лісу, та подивитись на нього зблизька. --- зопалу, промовив хлопець.

Сарман похлопав долонею по сходинці поряд з собою, запрошуючи хлопця сісти. Він, не одразу, відповів на синові слова. Карол очікував, що батько почне його відмовляти, та помилився.

-- Що ж, якщо хочеш, сходи, подивись. — спокійно, промовив Сарман.

-- Та чи ти, бува не здурів?--- сплеснула в долоні Орелія, вона теж щойно вийшла з хати і почула те, що щойно сказав її чоловік. --- Куди ти це, ти, його відпускаєш?

-- Перестань ,жінко. Він, вже не дитина. Якщо вирішив піти, піде, навіть без нашого дозволу. То хай іде, з ним. Відпустити його, в мене є причина.

-- Це ж яка?— сердито, спитала дружина.

-- Я, ніколи раніше не розповідав вам того, що ви почуєте зараз.--- Сарман трохи помовчав, а потім продовжив:

-- Це сталося під час останньої битви з каурданцями. Бій був запеклий і кривавий. Доля поперемінно всміхалась, то нам, то нашим ворогам. Все змішалися, коні, люди, важко було зрозуміти де ворог, а де свої. Дзвін мечів, крики, стогін поранених, аж в голові паморочилось. Зненацька, переді мною, з'явився велетенський воїн супротивника. Він був дуже сильний і мені важко було відбивати удари його меча. Я почав задкувати, перечепившись через мертве тіло, і впав. Одразу, чітко зрозумів, прийшов мій кінець. Ворог вже заніс наді мною свою зброю, та раптом застиг з дивним виразом на обличчі. Це, дало мені змогу піднятися і нанести йому смертельного удару в груди, але з'ясувалось, що зробив, я це, даремно. Коли вояк упав, в нього між лопатками стримів кинджал дивної форми, таких наші майстри не виготовляють, а за спиною у нього, стояв хлопчина, приблизно твоїх, Кароле, років. Та його обличчя я погано розгледів, бо на голові у нього, був широкий каптур. Запам’ятав лише, тонкий шрам на лівій щоці. Мені, чомусь, зараз здається, що він, був трохи схожий на тебе , сину. На хлопцеві не було знаку, що він з нашого війська, та він врятував мені життя, і я був безмежно вдячний йому . Та в мене, не було слів, щоб висловити цю подяку. Я лише потис його руку.

Сарман, замовк збираючись з думками. Він взяв сина за підборіддя, і зазирнув в очі. В тих очах, батько побачив захоплення і цікавість, і ще щось зовсім незнайоме.

--- Що було далі, тату?

--- Юнак посміхнувся мені, нахилився, витяг кинджал з убитого, і хотів вже іти , та я вхопив його за рукав. --- продовжив повіствування, колишній вояка. --- Як твоє ім'я, спасителю?

-- Навіщо, Вам, воно?

-- Я, назву в твою честь, мого майбутнього сина, як що звісно, він в мене колись буде.

-- Ну що ж, назвіть його Каролом.

Хлопчина, ще раз мені посміхнувся, і побіг геть.

Сарман підвівся і пішов до хати, незабаром повернувся тримаючи в руках якийсь згорток. Він розмотав ганчір’я і дістав звідти ніж і медальйон.

-- Ось, такий амулет висів у того юнака на шиї , а схожим кинджалом, був зарізаний каурданець. — промовив Сарман.