Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 38

-- Вітаю тебе, Кароле. Я давно на тебе чикаю.

-- І я вас вітаю, Володарко. А чому вам потрібен саме я?— спитав хлопець.

-- Я тобі зараз все поясню. Це сталося дуже давно, я ще була зовсім молода і тільки стала на престол. Мене звали Ная, я була королевою цього світу.

-- Була? А хіба зараз ви не володарюєте?

-- Подивись на мене, я примара і мої піддані такі ж самі. Одного з них ти бачив. Озернись навкруги, колись це було квітуче місто. Моя країна була великою і дуже багатою, народ мій ніколи не знав злиднів. Ми , насправді були дуже щасливими в нашому світі. Ніхто і ніколи не прагнув нас завоювати, мій народ розквітав із року в рік. Ми будували, творили, взагалі раділи життю і ніколи не були воїнами. І були впевнені , що так буде завжди. Та одного разу до наших кордонів з далекого Всесвіту, прилетіли істоти які вміють узнавати долю людини і навіть цілого народу, на багато років вперед . Вони подорожують від світу до світу не маючи власної домівки, це морфіни. У мене була чарівна книга за допомогою якої, я могла пускати в мій світ, кого забажаю. Морфіни здалися мені безпечними і я впустила їх до своєї країни. Тендітні, єфірні створіння з приємними, схожими на лялькові, обличчями , не визвали ніякої підозри. Вони співом визивають гіпнотичний сон, під час якого люди узнають, що на них чекає в майбутньому. Та я не знала , що своїм співом вони можуть і убивати. Морфіни в Містерії винищили всіх. Я і мої піддані перетворилися на примар, а ці істоти отримали тіло і власний світ. В якому вони зараз і панують. Вони не сподівалися що у вісні, який я побачила перед смертю, буде підказка, що до нашого порятунку. В тому ведінні, я бачила тебе хлопчику. Саме ти, почуєш і побачиш нас. І саме ти, звільниш наш світ від морфінів.

Від розповіді королеви Наї, Каролові стало не по собі, адже він і його друзі прийшли в цей світ, саме для того щоб отримати крило морфіна, як виявилося, дуже небезпечної істоти.

-- Скажіть, Ваша Величність, а яким чином спів вбиває? Від нього можна захиститись?— спитав він.

-- Так можна. Треба тільки позатикати вуха. Не чуєш співу, не має сну. Коли спів триває недовго, людина засинає на короткий час і баче у вісні своє майбутнє. Та морфіни можуть продовжувати свій спів доти, поки людина помре, це сталося і з нами. Ці приблуди, забрали нашу життєву силу і завдяки цьому, отримали фізичні тіла, яких доти не мали.

-- А ще, крім співу, вони чім небезпечні?

-- Нічім . Тобі вистачить сил упоратись з ними, лише не відтикай вуха.

-- Але я, до вашого світу, прийшов не сам, а з друзями. Вони залишилися на одному з острівців. Ми підемо на морфінів разом. — пояснив Наї, Карол. — Та я їх загубив. Їх можна відшукати?

-- Звісно! В нашому світі важко загубитися. Всі ті летючи острівці направляються сюди, притискаючись один до одного, роблять нашу землю все більшою. Скоро твої друзі будуть тут. Та вони, не можуть нас не бачити, не чути і лише ти, можеш їм усе розповісти і пояснити. — попередила хлопця королева.

-- Ваша Величність, а морфіни теж живуть на цьому острові?— спитав юнак.

-- Ні. Та не хвилюйся, мої піддані вам покажуть шлях. — заспокоїла Карола, Ная. —А зараз повертайся на те місце, де ти вперше ступив на цю землю, там ти і зустрінеш своїх товаришів.

Карол попрощався і пішов на край великого острова, коли він опинився там, то побачив уламок землі, що наближався, на ньому все ще спали його друзі.

-- Агов ! Проспите все на світі!— гукнув їм хлопчина.

Товариші поволі прокидалися і розгублено оглядалися по сторонам.

-- Оце так! Ми літали хтозна скільки часу і не змогли сюди долетіти, а поки спали, прилетіли!— вигукнув Шутім.

-- Це, завдяки мешканцям цього світу. — пояснив їм Карол.

Хлопець розповів друзям, що з ним трапилося і хто винен, що Містерія в такому жалюгідному становищі.

-- Які жахливі істоти, ці морфіни. — похитала головою Васса. — скільки лиха накоїли. Цілий народ знищіли. Нам важко буде їх здолати.

-- Самі по собі вони не страшні, а їхній спів ми не почуємо, заткнувши вуха.

-- А як, ми їх знайдемо?— спитав Мозус.

-- Піддані королеви Наї, нам покажуть шлях. — відповів хлопець. — Вони і зараз поруч з нами. Лише чикають нашого наказу.

-- Ти їх бачиш?— здивувався ватажок.

Карол кивнув головою.

-- Ну що ж, тоді пішли і нехай Боги Світла і Добра допоможуть нам.

Мандрівники рушили за Каролом, а хлопця вели напівпрозорі істоти. Друзі швидко летіли між острівцями, наближаючись до місця проживання морфінів. Уламок землі, де було поселення загарбників, істотно відрізнявся від решти Містерії. Тут росла зелена трава, високі дерева, буяло різнобарв’я квітів. На деревах співали пташки.

-- Як тут гарно. Навіть не віриться, що в такому місті проживають лиходії. — захоплювалась пейзажем Міла.

-- Та все ж , краще одразу позатикати вуха. — попередив друзів Карол. — Бо потім, може бути пізно.

-- Як що мене зараз хтось чує, заткніть вуха щільніше. — прокричав ватажок і для впевненості, що його зрозуміли, показав пальцем на вухо.

Ніхто його не почув, а дехто і зовсім не звернув уваги, це означало, що мандрівники добре себе захистили.

Карол подивився на підданих королеви, ті манили мандрівників за собою, показуючи на щось по переду. На великій галявині стояло кілька будиночків, схожих на гігантські гриби, то було поселення Морфінів. Мандрівники обережно, майже повзучи, наблизились до поселення. Поки що їх ніхто не помітив. Мабуть мешканці цього місця, звикли до безпеки, у них навіть не було охорони. Друзі приготували зброю для нападу. Несподівано, прямо перед ними, виникло маленьке, тендітне створіння з прозорими крильцями, що вигравали всіма барвами веселки і почало їх роздивлятися. Мандрівники здогадалися, що це і є один з морфінів.

-- Які ж вони гарні. — подумки промовив Карол. — Як і казала Ная. В мене навряд чи підніметься на них рука.

Маленька істота пурхнула в гору, мабуть нагукала своїх соплемінників, бо вони опустилися , різнокольоровою хмаринкою і оточили друзів, ті стояли не рухомі, в захопленні і здивуванні, роздивлялись на них. Морфіни були схожі на порцелянових ляльок, такі ж милі і крихкі. Всі друзі мабуть мислили як і Карол, та щось потрібно було робити, не могли ж вони отак стояти, вічно. На перед ступив Крістур, морфіни прийняли його мабуть за головного і одразу до нього підлетів один з них, він виглядав трошечки старшим за інших і заворушив губами , не то щось кажучи, не то співаючи.

-- Ну от вони і напали. — подумав болотник і замахнувся мечем.

Далі, сталося щось неймовірне. Васса, що досі стояла спокійно, кинулась у перед і широко розставивши руки, загородила маленькі створіння, від своїх друзів. Такого рішучого виразу обличчя, в неї не було з того часу, як вона допомогла мандрівникам вибратись із полону банди Самсона. Крістур махнув рукою, щоб вона відійшла, а Васса замість того, ухопилася тендітними руками за гостре лезо меча, по долоні потекла тоненька цівка крові, її очі, наповнились розпачем. Занадто сильно Крістур кохав цю жінку, він не міг встояти перед таким, її поглядом і випустив з рук зброю. Він не звертав уваги на товаришів , що намагалися його зупинити, витяг з вух затички і кинув додолу.

-- Вассо, кохана, що ти робиш?—з розпачем крикнув він жінці.

-- Морфіни нам не вороги, вони вітають нас і запрошують до себе в гості. — відповіла жінка.

Крістур перевів погляд з Васси на жителів містечка, вони з зацікавленістю спостерігали цю сцену і не виявляли ніякої ворожості. Чоловік озирнувся на Карола, хлопець теж був розгубленим. Як можна вбивати, коли на тебе не нападають і вороги без зброї? Крістур знову глянув на кохану і спитав:

-- А звідки ти знаєш, що вони нас вітали? Ти ж нічого не чуєш.

Та опустила очі і винувато посміхнулась.

-- Я не затикала вуха, так як ви, бо хотіла узнати своє майбутнє. Гадала, якщо вони мене заколисають, то я побачу віщій сон, а потім коли ви їх повбиваєте, то я прокинусь, але вони не співають, як нам було обіцяно, а чемно нас вітають і кажуть, що здивовані появою тут живих людей. Та ви самі на них подивіться, хіба вони здатні заподіяти комусь зло?