Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 47
-- Друже, мій! Як ти себе почуваєш?— заволав він і кинувся до хворого і якби не Васса, що загородила йому дорогу, плюхнувся б на ліжко, поряд з Крістуром.
-- Обережніше, невгамовний. — прикрикнула вона на нього, та очі, світилися радістю.
До хатини Марси прийшли всі мандрівники. Вони тихенько підійшли до ліжка, на якому лежав їх поранений товариш. Друзі були схвильовані цією зустріччю.
-- Ну, як ти, брате?— звернувся, до друга, Мозус.
-- Та, начебто нічого, але навряд чи я зможу продовжити мандрівку. Зовсім не відчуваю ноги. Вірніше сказати, відчуваю лише біль. — відповів, важко зітхнувши, Крістур. — Мабуть , вам доведеться далі іти без мене. Вибачте що підвів. Боги свідки, я прагнув дійти до кінця.
-- Не хвилюйся, Крістуре, ми зробимо все за тебе. Ти рятував друга і постраждав не даремно. —з полегкістю в серці сказав, ватажок.
Йому першому, важко було починати таку розмову.
-- Ви не хвилюйтеся за вашого друга. — вмішалася знахарка. — Його на призволяще ніхто не залишить. Я його, разом з Вассою, залишаю в себе.
-- То Васса теж залишається?— розгублено, спитала Міла.
-- Моя мандрівка, закінчується тут, подруго. Можливо це і є моє призначення, поставити на ноги Крістура. Я не зможу іти далі без нього. — тихо відповіла жінка.
-- Ми тебе розуміємо і не засуджуємо. Ти все робиш правильно. Ми самі не знали, як зможемо його покинути, а якщо Крістур залишиться з тобою, то і нам буде спокійніше. — підтримав Вассу, ватажок.
-- Крістуре, ми завжди будемо пам’ятати про те, що ти в нас є і виконаємо нашу місію так, наче ти поряд з нами. — обізвався Карол.
До хлопця підійшла знахарка:
-- А, ти сам, не хочеш допомогти Крістурові? Ти ж володієш, такою великою силою!
Карол трохи зніяковівши, здвигнув плечима:
-- Мені всі, ще з малечку про неї говорять. Інколи мені вдається нею користуватися, як от в спілкуванні з невидимими для інших, істотами, але лікувати людей я не вмію.
-- А, ти пробував?
-- Ні.
-- Ну от бачиш! Візьми, спробуй. — підштовхнула хлопця, до ліжка з пораненим, Марса.
-- А, що я маю робити?— розгубився Карол.
-- Для початку, доторкнися до Крістура, ти повинен щось відчути.
Юнак несміливо, простяг руки і обережно поклав, на поранений бік, товариша. Він відчув як боляче занило його серце і в середині все наче зжалося.
-- Я, відчуваю, твої страждання, друже. — сказав він, дивлячись на Крістура.
-- Спробуй полегшити цей біль. — наставляла, хлопця знахарка. — Передай, йому свою турботу і співчуття.
Карол заплющив очі, він всім серцем бажав другові одужання, але так нічого і не відбулося. На якусь мить, Крістур начебто і відчув полегшення, але біль повернувся знову. Юнак був розчарований своєю поразкою, адже йому насправді хотілося допомогти.
-- Ти не переживай. — спробував, заспокоїти його Крістур. — Я і сам одужаю, а ти ще колись навчишся і будиш знаменитим цілителем.
-- Чому в мене не виходить, ви ж кажете що я маю силу, то де вона?— спитав хлопець у Марси.
Та важко зітхнула:
-- Справа в тому, що в твою силу вірять всі, окрім тебе самого. Поки ти в неї не повіриш, то і користуватися на повну, не зможеш.
Друзям вже було потрібно вирушати в дорогу. Мандрівники по черзі прощалися з Крістуром і Вассою. Останньою до них підійшла Мілена. Побажавши Крістурові швидкого одужання, вона звернулась до Васси:
-- Щастя тобі, подруго і вічного кохання. Я рада, що ти, нарешті знайшла свою долю і сподіваюся, що ніякі негаразди, не затьмарять твоєї любові. Пам’ятай про мене, а я пам’ятатиму про тебе і ми неодмінно ще зустрінемось.
-- Спасибі тобі, дівчинко. — розчулилась жінка. — Я ніколи тебе не забуду.
Вона міцно обняла Мілену і поцілувала у щоку, у неї на очах виступили сльози. Міла дістала з кишені низку перлів.
--- Ось візьми. Вони тобі знадобляться.
Васса від несподіванки відступила. Обличчя змінило вираз, ставши суворим і холодним.
--- Я розумію твої почуття, подруго. --- мовила до неї, дівчина. --- Але ця коштовність стане тобі у пригоді. Той, хто мені їх дав, не вартий твоєї пам’яті. Нехай вони нагадують тобі про наші пригоди, і ту, яка від усього серця бажає тобі щастя і талану.
Васса простягла руку, і взяла перла. Вона з силою стисла їх у руці. Потім рвучко обійняла Мілену.
13
Мандрівники чикали на дівчину, на подвір’ї. Вони вже майже, майже повністю, зібралися в дорогу, потрібно було лише набрати води.
-- Хароне!— гукнув довготелесого парубка, Мозус. — Нам потрібно набрати води, ти не покажеш де це можна зробити?
Харон з самісінького світанку прийшов до них і намагаючись залагодити свою провину, за недостойну поведінку, старався як міг, бути їм корисним. Мозус це помітив, та не показував виду, але робив все, щоб хлопець почував себе потрібним, даючи йому різні доручення. Ось і зараз він простяг йому кілька фляг:
-- Підіть разом з Каролом і наберіть.
-- Тут неподалік, мій будинок. У нас в колодязі смачна вода, там і наберемо. — сказав Харон, Каролові.
Той не перечив, яка йому різниця, де брати воду. Біля колодязя стояло відро з мотузкою, Карол взяв його і став опускати до води, перехилившись через зруб. У нього із за пазухи, випав амулет і теліпався на шиї. Харон побачив його:
-- Що то, в тебе, за прикраса? Можна на неї подивитися?— попрохав він, коли юнак витяг воду.
-- Це подарунок мого батька. Він для мене дуже дорогий. — відповів Карол, показуючи медальйон.
-- Цей малюнок, на твоїй прикрасі, мені знайомий. Почекай мене хвилинку, я зараз.
Хлопець побіг до будинку і невдовзі вийшов з відти, зі скринькою в руках. Він сів на сходах і з загадковим виразом обличчя, відкрив її. Карол підійшов до нього:
-- Що це в тебе?
-- Цю скриньку ми знайшли з батьком, коли копали яму під погріб. Це мій найдорогоцінніший скарб.
Харон обережно дістав з ларчика старий свиток і розгорнув його. На папері був намальований у повну величину, з усіма подробицями, Каролів медальйон. Юнак обережно приклав, амулет до малюнку, щоб порівняти. Та лише торкнувся прикрасою до паперу, медальйон почав світитися. Харон, від несподіванки, випустив його з рук.
--Що то було?— спитав він розгублено у Карола.
-- Це не проста прикраса, це оберіг. — пояснив хлопець. — Він врятував мені і моїм друзям життя і зараз він, мабуть, щось хоче показати. Давай подивимось, що саме.
Карол підняв оберіг і приклав до малюнку, хлопці знову побачили світло і на папері, під малюнком, почали проступати літери.
--Тут раніше, ніякого напису не було. — здивувався побаченому, Харон.
Карол пробіг по напису очима:
-- Тут ідеться про Місячний камінь!— зрадів він. — Друже, можливо, сам не усвідомлюючи, ти допоміг нам у пошуках! Це треба показати моїм друзям. Ти дозволиш?
-- Ви ж повернете, цей свиток мені?— трохи розхвилювався, Харон.
-- Неодмінно повернемо!
Хлопець погодився. Забравши фляги і скриньку, юнаки побігли до будинку, де на них чикали мандрівники. У Карола від хвилювання, аж в голові паморочилось. Він попрохав усіх, підійти до нього. Бачачи його, в такому збудженому стані, друзі одразу зробили як він просив. Хлопець показав їм, як взаємодіють свиток і амулет. Друзі були вражені. Карол прочитав текст:
«Коли на небі зникне місяць,
І чорні тіні упадуть,
Відкрий ключем із світла, двері
Які у глиб гори ведуть.
Той шлях, до Місячного каменю,
Охороняє ночі дух.
Лише один пройти там зможе,
Не допоможе йому друг.
Іди і з шляху не вертайся,
Тої дороги вже нема,
Торкнися Місячного каменю,
Не зробить зла, тобі, Магра.»
Мандрівники, деякий час стояли мовчки, розмірковуючи над почутим.
-- А, де знаходяться ті двері?— раптом спитав, Теймур.
-- Мабуть десь у горах, тут сказано «у глиб гори». — відповів Карол.
-- Але ж, гори такі великі і високі, нам життя не вистачить щоб знайти. — промовив Шутім.