Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 57

-- Треба знову розійтися, як там, на горі. – запропонував Теймур. — Брати підуть разом, я з Каролом і Міленою, а Мозус з Шутімом.

Ніхто не сперечався і пошуки оновилися.

Брати обережно просувалися в перед, але нікого не помітили і послабили свою пильність. В такому небезпечному місці, цього ніяк не можна було робити, вони почули по зад себе, якийсь шурхіт. Блиснуло яскраве світло. Капер зупинився і випустив з рук світильника.

-- Як, ти так не обережно. — дорікнув Плато, братові, але той не обізвався.-- Капере, ти чого мовчиш ?

Знову Плато не почув відповіді, йому стало моторошно. Хлопець опустився на коліна і навпомацки став шарудіти по підлозі і наткнувся на братову руку. Він потяг за неї, та Капер не ворухнувся. В передчутті страшного лиха, болотник підсунувся ближче і при підняв нерухоме тіло. Вся спина брата, була залита липкою рідиною, а між лопаток тирчав, холодний, металевий кілок. Плато не тямлячи себе, закричав з усієї сили, що була в його легенях, наче хотів видихнути з себе життя. На цей крик прибігли решта мандрівників і принесли з собою світло. Вони побачили те, чого б краще, ніколи не бачити. На кам’яній підлозі сидів Плато, він обнімав скривавлене братове тіло і плакав мов дитина. У Капера зі спини, тирчав великий ніж. Розгледівши крізь сльози своїх товаришів, болотник показав рукою на вузький прохід у стіні.

-- Він, десь там, ми не побачили цього проходу. Він напав з заду.

-- Мілено, залишися тут. — наказав Мозус. — Решта за мною.

Залишивши дівчині світло, чоловіки кинулися навздогін за вбивцею. Та знову зосталися не з чим. На них чикав, справжній лабіринт.

-- Що, далі?— несміливо запитав коротун.

-- Те, що і раніше, шукати. — відповів Мозус. — Ти підеш зі мною, а Теймур з Каролом у іншому напрямку. Будьте обережні, ми не до оцінили, цю людину, це справжній ворог, лютий і підступний. Не встигли хлопці відійти, як наштовхнулись на невисокого, миршавого чоловічка, трохи вищого за Шутіма. Він тримав у руці сяючий, рожевий камінь. Друзі оторопіли від несподіванки, а чоловічок кинувся тікати. Теймур отямився першим і побіг на вдогін. Постать з каменем зникла за поворотом, вугляр не розмірковуючи за нею і з розгону налетів на сильний удар, ногою в груди. Відлетівши до стіни, він вдарився головою і майже непритомний посунувся на підлогу.

-- Як, ти, друже?— підбіг до нього Карол.

-- Могло бути і краще. Не зволікай, доганяй його, але будь на чеку, він хоч і невеликий, та сильний і вправний.

-- Та я, бачу.

Карол побіг далі за рожевим сяйвом. Чоловік тікав вниз по сходах, та раптом зник з очей, та це хлопця не зупинило, він продовжував бігти. Коли до кінця сходів залишилося кілька ступень, хлопець за щось перечепився і сторчакнувши, покорився в низ. Лише дивом, він нічого собі не зламав. Від болючого удару, він деякий час не міг поворухнутися, несподівано побачив над собою, зловісно-усміхнене обличчя і занесену для удалу, важку палицю. Хлопець смикнувся у бук, палиця просвистіла по біля вуха і гупнула об підлогу. Не чикаючи наступного замаху, Карол відштовхнувся і вскочив на ноги. Він кинувся на ворога і збивши з ніг, притис до підлоги. Нарешті підоспіли Мозус, Теймур і Шутім, гуртом вони зв’язали чоловічка. Коротун уважно подивився йому в обличчя і здивовано вигукнув:

-- Друзі, це ж верховний жрець з храму Норка! З того храму, де нас хотіли принести в жертву.

-- А й, справді! Тільки, ще молодий!— погодився з ним Карол.

Чоловік не розуміючи про що ідеться, гордо підняв голову і сказав:

-- Бог Норк, великий Бог. Всі, хто вірить у Нього, хто служить Йому, тим будуть подаровані великі блага на цьому світі і вічне блаженство, на тому. Це правда, я залишився сам, всі мої брати по вірі, разом з верховним жрицем, принесли себе в жертву дітям мого Бога. Тепер я в цьому храмі, головний жрець і хранитель Каменю Сонця. Той хто ним володіє, може вільно ходити в ночі і діти Норка його не зачеплять. Приєднуйтесь до мене, ви станете моїми помічниками і матимете все, що забажаєте.

Чоловіки, як заворожені, дивилися йому в очі, не маючи сили відвести погляду.

-- Розв’яжіть мене, ми разом створимо новий храм і будемо панувати на великій землі. — продовжував жрець. Мозус, сам не розуміючи що робить, потягся до мотузки і перерізав її. Карол перший прийшов до тями, мабуть його сутність допомогла, він відштовхнув Мозуса, та було пізно. Полонений, вже був вільний, а товариші ніяк не могли отямитись.

-- Що відбулося?— спитав Мозус —Я нічого не пам’ятаю.

-- Цей чоловік, володіє гіпнозом, але розповідати ніколи, треба його наздогнати.

Карол, першим кинувся навздогін, інші теж не заставили себе чикати і побігли слідом. Жрець біг з усієї сили, в лабіринтах підземелля, легко було сховатися. Він чув позаду тупіт ніг, які кожної хвилини ставали все ближче і ближче. Та мабуть від поспіху, він повернув не там, де хотів і опинився перед ямою-жертовником. Жрець сам себе завів у пастку. В його голові, миттєво визрів зловісний план. Він повернувся обличчям до своїх переслідувачів і тримав камінь на витягненій руці. Коли мандрівники підбігли він сказав їм:

-- Ви, ніколи не отримаєте те, по що прийшли. Я приношу себе в жертву і забираю Камінь Сонця з собою, ви не дістанете його з нори шорхів.

Жрець зробив невеликий крок назад, але мабуть не розрахував відстань, адже він зовсім не збирався стрибати. Нога шурхнула в пустоту, він усім тілом хитнувся назад, камін злетів у повітря і впав з іншого боку ями, а жрець з невимовним жахом на обличчі, полетів у низ. Він навіть не закричав. На днові страшної ями, його вже очікували ті, кому він так віддано слугував. Друзі подивилися у низ, але нічого в чорній пітьмі не побачили, лише почули, як бенкетують шорхи.

-- Яка страшна смерть. — зітхнув Карол.

-- Він, на це заслужив. — без крихти співчуття, мовив Теймур.

-- Так. – погодився з ним Мозус. — Та зараз, треба думати про інше. Як ми діставатимемо Камінь Сонця?

Шутім побачив під стіною, довгу дошку, мабуть вона і слугувала містком на іншу сторону ями. Він указав на неї друзям. Ті уважно роздивилися знахідку коротуна.

-- Ця дошка, дуже стара і трухлява, вона нікого з нас не витримає. — оцінюючи знахідку Шутіма, сказав Карол. — Мабуть нею, вже давно не користувалися.

-- Але ж, можна спробувати. Яма широка і перестрибнути на інший бік ми не зможемо. — не відступав Шутім. —Я найлегший з вас і спробую по ній перейти.

-- Ти мабуть забув, що боїшся висоти. — нагадав йому, про страхи Теймур.

-- Так, боюсь. Я багато чого боюсь. – погодився малий. — Але, за ради порятунку людства, готовий ризикнути.

-- Добре. — погодився Мозус. — Ми прив’яжемо до нього мотузку і якщо дошка не витримає, швидко витягнемо.

Шутім тримався як справжній герой. Він зупинився біля вутлого переходу і обернувшись до друзів сказав:

-- Ще, на початку нашої подорожі, Орнагул сказав, що в кожного з нас є своє призначення, мабуть це, моє.

Він пішов. Спочатку все було добре. Шутім намагався не дивитися в низ, але підступні ноги, все ж тремтіли. Несподівано дошка злегка затріщала, коротун завмер.

-- Може вернешся назад?— спитав Мозус.

-- Ні. Піду далі.

Він обережно рушив далі і ось він, майже, на іншому боці, та мотузка виявилась закороткою. Малий вирішив її відв’язати. Він хотів акуратно покласти її поверх дошки, та вона вислизнула з рук і впала до низу.

-- Ну і що ти наробив?—з докором, спитав у нього, Теймур. —Я тепер не зможу тобі її знову перекинути.

-- Та, нічого якось воно буде. — зітхнув Шутім і за кілька кроків вже був на іншому боці.

Піднявши камінь, він перекинув його друзям, а сам вирушив у зворотному напрямку. Як вугляр не старався, мотузку зміг докинути лише до середини дошки. До неї, малому залишилося кілька невеликих кроків, він вже і руку простяг, щоб ухопитись, та підступна кладка, все ж не витримала і переломилося. Наче у вісні, не розуміючи, що відбувається, Шутім полетів у кляту яму. Друзі нічим не могли йому допомогти, вони стояли і дивилися, як їхній товариш зникає у пітьмі. На них, в останнє, дивилися здивовані очі Шутіма, а потім їх поглинула темрява. Убиті горем і розгублені, чоловіки стояли на краю ями. Вони ніяк не могли отямитись. Дві страшні втрати, за такий короткий час. Ніхто не в силі, спокійно пережити таке. Мовчазні і похмурі, вони поверталися назад. Не побачивши між ними, Шутіма, Міла все зрозуміла і заплакала. Карол намагався її втішити, але не було таких слів, щоб заспокоїти цей біль.