Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей. Страница 7
Я секунду повагалася – і стисла в долоні амулет.
Воно… це… як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра… куди? У пекло?
– Стій, – сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.
– Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Відійди.
Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:
– Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.
– Отак пригощай їх сигареткою, – крізь зуби процідила блондинка. – Вони потім віддячать добром.
Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:
– Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!
Дівка загарчала й почала відповзати до стіни – не зводячи з блондинки злісного погляду… А потім раптом глянула на мене:
– Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато… ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше…
– Іди геть! – гаркнула блондинка.
Я встигла стиснути в долоні амулет і побачила, як зі сплетених долонь блондинки виривається білий стовп. Світло вдарило в чорну істоту, як величезний кий по більярдній кулі, і ввігнало її у велетенську потойбічну лузу. Розмиті вихори, сірі кисільні вири підхопили Тінь, і чорна фігура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простір, але й він угамувався – наче поверхня ставка після кинутої грудки.
Я виявила, що сиджу на крижаній підлозі й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, підійшла й стала поряд:
– Нудить? Це з незвички. Дивись, дівчино, це портал у Темний Світ, і звідти до нас лізуть Тіні. Убити Тінь не можна – можна тільки вигнати назад… туди.
Я озирнулася на Інструктора. Він у цій компанії був мені знайомий найбільше – підтримка й захист у разі чого.
Інструктор кивнув, підтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помітила, що він без куфайки – в легкому костюмі, у відкритих туфлях, і йому не холодно.
– Не парся, – знову заговорила блондинка. – Я знаю, як це сприймається свіжим поглядом… Але – життя є життя, і життя іноді містить у собі фігню типу порталу в підземелля… Треба просто прийняти, що так воно є, і не морочити собі голову. Покурити хочеш?
– Не курю… – я прокашлялася. – А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?
– А це вона просто молола язиком, – сказав Гриша. – Вони всі намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.
У руках у нього був смартфон, і весь цей час він, не відриваючись, грався в якусь іграшку на зразок «Балансу». У поєднанні з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.
– Відкрити портал з того боку вони не можуть, – Гриша програв і сховав телефон. – Отож не переживай…
Він подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.
– А як вони взагалі сюди… потрапляють? Проходять?
– Наче кран протікає, – видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. – Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.
Я розгублено кивнула.
– А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, – додала блондинка.
– Лізо! – гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. – Я все чую!
Вона картинно закотила очі.
– Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти їх бачила?
За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно – тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.
– Зліва дядько Толя, – неголосно представляла Ліза. – Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять… грають.
Троє дивилися на мене – так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.
– Вони охоронці, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну… їх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві… У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла – це випромінювання й хвиля…
– Гришо, – сказав Інструктор. – Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.
Я була йому дуже вдячна.
Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.
– Отже, ти їх бачиш? – запитала сухувато й буденно.
– Кого?
– Тіні!
– А, так.
– А що ти ще вмієш робити?
– Вареники з вишнями.
– Круто, – Ліза прищурилася. – А я тільки яєчню.
Гриша викликав ліфт.
– Гришо, – сказала Ліза несподівано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружині приємне – відкрий рамочку.
– А що ти мені обіцяла? – з готовністю відгукнувся Гриша.
– Це не лінь, – вона підняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…
– Я ж казав: на операцію взувай тільки кросівки…
– Я звикла на підборах!
– А ти борися з поганими звичками…
Вони сперечалися впівголоса, і було ясно, що обоє просто розважаються. Нарешті Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою і, продовжуючи бурчати, почав малювати графіті на бетонній стіні бункера:
– Рамочку туди… Рамочку сюди… так і пуп розв’яжеться…
– Як він це робить? – пошепки спитала я в Лізи.
– А як ти бачиш те, що бачиш?
Я знизала плечима.
– От і він так само, – кивнула Ліза. – Інстинкт.
У цю мить бетон розійшовся і в стіні відкрилася діра. Ліза по-дружньому простягла мені руку…
– Я туди не полізу, – я позадкувала.
– Залишишся тут?
Навколо була темрява, підземелля, іржаві комунікації, холод, вогкість, сморід…
Я замружилась – і пролізла в діру в бетонній стіні. Позаду залишився запах води й гнилі, мені в лице війнуло теплом, корицею і кавою, Лізиними терпкими парфумами…
Потім я налетіла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очі.
Розділ четвертий
Реальність, дана у відчуттях
– Ти вибач, у нас гармидер, – сказала Ліза.
– Утім, як завжди, – вставив Гриша.
– Кому не подобається, може прибрати! – парирувала Ліза, і я подумки їй зааплодувала.
Я в житті не бачила затишнішої квартири, ніж у них. Може, мені здалось у контрасті до крижаного підземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому після довгої подорожі. І велосипед у передпокої, і картини на стінах, і зарядний шнур від мобільника, що стирчить з розетки, наче ліана, поєднувалися й складалися в єдиний образ теплої рідної нори.
Я зазирнула в кімнату. Тут картин було багато, їм не вистачало місця. На екрані комп’ютера в кутку мерехтіла й вигравала галактика. На підлозі, звісивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.
– Дар’є! – крикнула з кухні Ліза. – Бутерброди будеш?
Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було – досі.
На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.