На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 1
Нечуй-Левицький І.С.
НА КОЖУМ"ЯКАХ
Мiщанська комедiя на 5 дiй
Сидір Свиридович Рябко, київський мiщанин, має крамницю на Подолi.
Євдокія Корніївна, його жiнка.
Євфросина, їх дочка.
Горпина Корніївна Скавчиха, сестра Євдокiї Корнiївни, перекупка, вдова; перепродує яблука.
Оленка, її дочка.
Свирид Іванович Гострохвостий, цилюрник
Настя, Ольга, Варвара, Євфросининi приятельки, панни.
Химка, Рябкова наймичка.
Педоря, Горпинина поденщиця.
Марта, Бублейниця.
Орина, Башмачниця
Меронія, Магдалина, печорськi мiщанки, були послушницями.
1-й митрополичий бас.
2-й митрополичий бас.
Берко й Волько, жиди, процентщики.
Міщанки, шафери, міщани та катеринщик.
Дiя дiється у Києвi, на Кожум'яках.
Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по-руськiй.
ДIЯ ПЕРША
Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi - в кiмнату, другi - в пекарню. Дiя дiється в недiлю по обiдi.
Євдокія Корніївна сама.
Євдокія Корніївна (сидить коло стола i позiхає). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуєш?
Сидір Свиридович (обзивається з кiмнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кiмнати i сiдає коло жiнки.)
Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович.
Євдокія Корніївна. Авжеж скучила.
Сидір Свиридович. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…
Євдокія Корніївна. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.
Сидір Свиридович. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб'ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!
Євдокія Корніївна. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.
Сидір Свиридович. А чи пам'ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.
Євдокія Корніївна. Ще б пак не пам'ятала! На всi Кожум'яки не було тодi такого вертуна, як ти.
Сидір Свиридович. А чи пам'ятаєш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неї i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.
Євдокія Корніївна. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.
Сидір Свиридович. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!
Євдокія Корніївна. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.
Сидір Свиридович. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.
Євдокія Корніївна. I годi вже тобi згадувати.
Сидір Свиридович. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi - не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.
Євдокія Корніївна. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум'яки. Та вже, сказати правду, час би їй i замiж iти.
Сидір Свиридович. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум'яки!
Євдокія Корніївна. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неї якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неї ввесь хист мiй!
Сидір Свиридович. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неї нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий… трохи такий як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Оглядається.)
Євдокія Корніївна. От i вигадуєш, старий, таке, що нi до бога, нi до людей. Який же в неї нiс?
Сидір Свиридович. Такий достоту, як i в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твiй нiс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на мiсяцiв зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.
Євдокія Корніївна (сердиться). Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш. Який же в мене нiс? Здається, такий, як i в усiх людей. Коли вже на правду пiшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тодi була не дуже тоненька: таки така, як нiмецька ковбаса. Признатись, i я довго думала, поки тебе полюбила.
Сидір Свиридович. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.
Євдокія Корніївна. I що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертає лице)
Сидір Свиридович. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.
Євдокія Корніївна. То це вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!
Сидір Свиридович. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.
Євдокія Корніївна. Авжеж розумнiшої од неї нема на всi Кожум'яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.
Сидір Свиридович. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неї, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м'яла, i як ми бралися.
Євдокія Корніївна. Що це з тобою сьогодня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?
Сидір Свиридович. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.
Євдокія Корніївна. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!
Сидір Свиридович. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiє. I я, мабуть, тодi…
Євдокія Корніївна (встає). Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без'язика. (Плаксиво) Ти забув, що я твоя жiнка?
Сидір Свиридович. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.
Євдокія Корніївна. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!
Сидір Свиридович. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!