На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 2

Євдокія Корніївна. Пос­тiй! Прий­де сест­ра, то я по­жа­лi­юсь.

Сидір Свиридович. Ой ли­шеч­ко! Що хоч ро­би ме­нi, тiльки не ка­жи Гор­пи­нi.

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Горпина.

Горпина вбi­гає в ха­ту з по­рож­нiм ко­ши­ком на ру­цi.

Горпина. Доб­ри­ве­чiр вам у ва­шу ха­ту! (Ки­дає до по­ро­га ко­шик i роз­ля­гається на стiльцi.) Оце вто­ми­лась! Бi­га­ла, бi­га­ла, як той хорт за зай­ця­ми, до­ки не вип­ро­да­ла усiх яб­лук; а це ду­маю: да­вай за­бi­жу до Ряб­ка та ковт­ну чар­ку го­рiл­ки.

Сидір Свиридович. До яко­го Ряб­ка? В ме­не був со­ба­ка Ряб­ко, та я дав­но прог­нав йо­го з дво­ру, що так по­га­но драж­ни­ли.

Горпина. Хi­ба ж вас не Ряб­ком драж­ни­ли та й те­пер драж­нять на Ко­жум'яках? Ку­ди ж пак! За­па­нi­ли на­шi!

Сидір Свиридович. А хоч би тро­хи й за­па­нi­ли? Та й доч­ку ж маємо вче­ну: вчи­лась у пан­сi­онi аж три мi­ся­цi. Тре­ба вам якось кра­ще нас ве­ли­ча­ти.

Горпина. Чу­ли ми вже цiєї, чу­ли. Да­вай лиш, сест­ро, чар­ку го­рiл­ки або чаю, або чо­го-не­будь, бо в ме­не пелька за­сох­ла од бi­га­ни­ни. Лю­дям не­дi­ля, а ме­нi все бу­день. Хим­ко! Хим­ко! роз­ди­май там мер­щiй са­мог­рай, чи са­мо­вар!

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович, Горпина й Химка.

Химка (виг­ля­дає з пе­кар­нi в две­рi). За­раз, за­раз! Роз­ди­ма­ла, роз­ди­ма­ла хвар­ту­хом, так нi­чо­го не по­ма­гає.

Горпина. Дми, про ме­не, хоч ха­ля­вою, та да­вай швид­ше са­мо­вар. Чи є в твоїх ха­зяїнiв го­рiл­ка?

Химка. А хi­ба ж я ла­зи­ла по ха­зяй­ських шах­вах? В шин­ку, знаю доб­ре, що є.

Горпина. То ке сю­ди на стiл цi­лий шинк.

Сидір Свиридович. Ого-го! Ще й жи­да впре­те сю­ди на стiл з шин­ком.

Химка. Цiй тiт­цi все жар­ти. (Ви­хо­дить.)

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Горпина.

Горпина. Пот­ри­вай, Хим­ко, по­ба­ла­каємо!

Сидір Свиридович. Ой, не кри­чiть так здо­ро­во, Гор­пи­но Кор­нiївно!

Горпина. А хi­ба в ме­не гор­ло ку­по­ва­не? Ба бу­ду оце вур­ко­та­ти, так як ви уд­вох! Чо­го це ти, Яв-до­хо, на­ду­лась, на­че той iн­дик пе­ред смер­тю?

Сидір Свиридович. Яв­до­хо… Знай­шла Яв­до­ху! Ска­жiть iще Вiв­де. Ко­ли б iще доч­ка не на­вер­ну­лась.

Горпина. Євфросина та­ки ме­не не ду­же лю­бить, спа­си­бi їй. Де ж пак: во­на вче­на, а Ска­ви­чи­ха яб­лу­ка пе­реп­ро­дує. Так що ж, що тiт­ка пе­ре­куп­ка! Свiй хлiб їм, не кра­де­ний.

Євдокія Корніївна. Во­но, бач, сест­ро, не те.

Горпина. Не те; а чо­ло­вi­ка ску­беш за чуп­ри­ну, як i я сво­го по­кiй­но­го Ска­ви­ку скуб­ла. Ви своїй Євфроси­нi не ду­же по­ту­рай­те, бо во­на з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­дить. Як­би моя доч­ка Оленка так ко­вер­зу­ва­ла, то я б їй, пся­юсi, так нак­ле­па­ла по­ти­ли­цю отим ко­ши­ком, що во­на пам'ята­ла б до но­вих вi­ни­кiв.

Сидір Свиридович. Ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, що iн­ше.

Горпина. Я що iн­ше? А що ж я та­ке? Га? Хi­ба не знаємо, якi ве­ли­кi па­ни бу­ли Ряб­ки? Ав­жеж ста­рий Ряб­ко, ваш батько, м'яв шку­ри i хлiб з то­го їв. Я тор­гую яб­лу­ка­ми i хлiб з то­го їм, i нi­ко­го не бо­юсь, i до­ка­жу на всi Ко­жум'яки, що нi­ко­го не бо­юсь, на­вiть ва­шої ве­ли­ко­ро­зум­ної Євфро­си­ни. (При­сi­кується до Ряб­ка i б'є ку­лак об ку­лак.)

Сидір Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чу­дов­на бо­го­ро­ди­це! Зас­ту­пи й по­ми­луй. (Осту­пається й хрес­титься.)

Горпина. Чо­го ви одх­ре­щуєтесь од ме­не? В ме­не не­ма на го­ло­вi чор­тя­чих ро­гiв.

Сидір Свиридович. А хто ж заг­ля­дав пiд ваш очi­пок? А мо­же, й є?

Горпина. А як я ски­ну хуст­ку та по­ка­жу?

Євдокія Корніївна. I го­дi, сест­ро, го­дi. Хi­ба ж ти не знаєш, що мiй ста­рий ве­ре­дує?

Горпина. Скуб­ла вас жiн­ка, та чортз­на по-ко­лишньому.

Сидір Свиридович. Ме­ле, ме­ле, ше­ре­тує. (Прис­пi­вує.)

Горпина (прис­пi­вує). Ше­ре­тує, обер­неться й по­цi­лує. Та­ке лиш по чар­цi! Чо­го це ти, Яв­до­хо, на­пун­дю­чи­лась? Си­дить, як та ко­пи­ця в до­що­ву го­ди­ну на по­лi.

Євдокія Корніївна. Еге! тут як по­чав ви­га­ду­ва­ти на ме­не, що…

Сидір Свиридович. Цить, цить, цить! (За­ту­ляє ро­та Євдо­кiї Кор­нiївнi.) Нi­як не вдер­жить сво­го язи­ка! Ще й доч­цi роз­ка­же. Ой, якi ж слизькi язи­ки у тих жi­нок: в од­нiєї гост­рий як брит­ва, а у дру­гої слиз-ький: так i лi­зе сам з ро­та. (По­ка­зує.)

Горпина. Та ка­жи-бо, що твiй чо­ло­вiк ви­га­ду­вав!

Сидір Свиридович. Ой, цить, не ка­жи!

Горпина. Та ка­жи-бо, ко­ли на­га­да­ла; не дра­туй­ся. Ка­жи, бо ви­лаю.

Сидір Свиридович. Не ка­жи, бо з ха­ти вте­чу.

Євдокія Корніївна. Та то ми, сест­ро, оце ра­ди­лись, за ко­го б нам свою доч­ку вiд­да­ти за­мiж. Пе­ре­би­ра­ли усi Ко­жум'яки, та й не знай­шли нi од­но­го па­ни­ча доч­цi до па­ри.

Горпина. Ку­ди ж пак! Ти­ся­чi та сот­нi нi­ко­ли в дiв­ках не по­си­вi­ють. Не бiй­ся! По­ви­хо­дять шви­денько. От уже нам, бiд­ним, зов­сiм дру­ге дi­ло, хоч моя Олен­ка кра­су­ня не то що на всi Ко­жум'яки, а мо­же, й на ввесь Київ.

Євдокія Корніївна. Та й на­ша Євфро­си­на не то що на ввесь Київ, а мо­же, й за Київ. А що вже ро­зум­на i вче­на, як ба­риш­ня, то нiг­де прав­ди дi­ти, хоч, мо­же, ма­те­рi не при­хо­диться своєї доч­ки хва­ли­ти.

Горпина. Тiльки ду­же звик­ла вер­хо­во­ди­ти, тим, бач, що ве­ли­ко­ро­зум­на. Як­би моя Олен­ка так вер­хо­во­ди­ла в ха­тi, то я б їй пат­ли обс­куб­ла.

Дзвонять до церк­ви.

Сидір Свиридович. Чи це вже й до ве­чер­нi дзво­нять? Пi­ду ж я по­мо­жу дя­ко­вi спi­ва­ти. (Встає.)

Горпина. Вже та­ки й по­мо­же­те дя­ко­вi. Сi­дай­те ж та луч­че по­ба­ла­каємо. Не­хай там сам дяк кур­ни­кає.

Євдокія Корніївна. Я оце все про свою доч­ку. Вже б, здається, i час за­мiж, та все якiсь не­до­лад­нi лю­ди трап­ля­ються: то не­гар­нi, то без гро­шей, хоч i гар­нi, то не ду­же ро­зум­нi. Зовсім не до па­ри моїй Євфро­си­нi.

Горпина. О, Євфро­си­на та­ки ве­ред­ли­ва. Не­дур­но во­на так де­ре но­са пе­ре­до мною, не­на­че я їй не тiт­ка.

Євдокія Корніївна. Тут, сест­ро, по­чав до нас хо­ди­ти один мо­ло­дий па­нич, та не ска­жу, як звуть.

Горпина. Про ме­не, не ка­жи. Ме­нi не йти за йо­го за­мiж.

Євдокія Корніївна. Гар­ний, хоч з ли­ця во­ди на­пий­ся, ще й до то­го ро­зум­ний. Як поч­не го­во­ри­ти з Євфро­си­ною, та так го­во­рить ро­зум­но, що я слу­хаю, слу­хаю i нi­чо­гi­сiнько не роз­бе­ру. От уже вдав­ся ро­зум­ний, як на­ша Євфро­си­на.

Сидір Свиридович. Що вже ро­зум­ний, то ро­зум­ний, бо наб­рав­ся ро­зу­му од ро­зум­них лю­дей: вiн знається не тiльки з се­мi­нарськи­ми ба­са­ми, але на­вiть з мит­ро­по­ли­чи­ми.

Горпина. Та хто ж це та­кий? Та ска­жи-бо, сест­ро!

Євдокія Корніївна. Не ска­жу, не­хай кор­тить.

Знов дзво­нять до церк­ви.

Сидір Свиридович. Ой, уже вдру­ге дзво­нять! Їй-бо­гу, вте­ряю ве­чер­ню. (Бе­ре шап­ку i йде. Гор­пи­на йо­го до­га­няє й тяг­не до сто­ла.)

Горпина. I го­дi вам, го­дi. От уже нас­пi­ваєте! Ши­пить, як ста­рий гу­сак, а йо­му здається, що вiн спi­ває.

Євдокія Корніївна. Та не слу­хай, сест­ро! Ото в дя­ка доб­ра та­ба­ка, якась не прос­та, за­морська, то вiн бi­жить нюх­ну­ти з дя­ко­вої та­ба­тир­ки.

Горпина. Знай­шов доб­ро. Сi­дай­те-бо та по­ба­ла­каємо, та вип'ємо по чар­цi. (Тяг­не йо­го й са­до­вить.)