Варфоломієва ніч - Гримич Марина. Страница 23

Це саме питання, здається, дуже схвилювало самого дядечка Ґіві. Бо він теж дуже прискіпливо дивився на свою кохану:

– Дарагая, при чем здэсь симэйные трусы? Если ты против их, зачэм ты мнэ ых дарышь?

– Ґівічок, справа не в трусах, а в принципі! Я його народила і виховала не для обивательства!

– Ага! – не на жарт образився дядечко Ґіві. – Значит, я абивател!

– Ні, ти мене неправильно зрозумів… – зам'ялася жінка.

– Я всё правилна зразумэл.

– Ну добре, я погарячкувала! Беру свої слова назад! Але дядечко Ґіві ходив по кімнаті навколо столу й обурено

говорив грузинською мовою.

Ідея Іванівна стала покірною-препокірною. Це дало повий поштовх Павлові Івановичу.

– Я ненавиджу цю брудну справу – політику! Я ненавиджу брехати, обманювати, зраджувати. Я хочу бути, як ви. Кожен з вас має свою справу, має спокійну совість, має незаплямовану честь. На що ви мене штовхаєте?

– А ти будеш чесним політиком… – непевно сказав Варфоломійович.

– Такого не буває. Не-бу-ва-є! Тобто, звичайно, буває… Але такі політики неживучі. Вони не можуть вижити, бо грають не за правилами…

Знову запала мовчанка. Аудиторія, очевидно, не була готова до дискусії на цю тему. Адже це, по суті, важлива філософська і моральна тема. Людям не притаманне бажання розмірковувати про такі речі. Кожен став порпатися у своїй душі, поставивши собі особисте запитання: чому саме він хоче, щоб Пашка став депутатом? Бачити його по телевізору? Споглядати його на вершечку слави? Наблизитися завдяки Пашці до бомонду, еліти, олімпу? Розв'язати свої давно наболілі проблеми?… Пхе… Все це мало не дуже привабливий вигляд.

Усі розмірковували і мовчали. Крім дідуся, який спокійно плямкав.

Питання і справді цікаве, дорогі мої читачі: з якого дива звичайні люди стають політиками? І взагалі, чому за професією політика закріпилася така погана слава? Ось, наприклад, лікар – то він рятує життя людей. А політик? Хіба він не рятує долі людей? В усякому разі, він переконаний в цьому. Як і хірург, який переконаний, що лише відкарнавши щось, він врятує життя людині. Обидва можуть помилятися. І дуже часто це роблять. Але це не може заперечувати права на існування ні лікарів, ні політиків.

Чи існує такий дар божий керувати долями людей, подібно до дару малювати, співати? Поставимо запитання інакше. Чи існує покликання виривати зуби, вирізати геморой, робити уколи, виписувати рецепти?

А, може, тому політиків ненавидять, що вони обманюють народ? Наприклад, у країні криза, а політик каже: спокійно, все під контролем. Але ж так само лікар намагається не нервувати пацієнта. До останнього він його заспокоює: все під контролем, дорогий! Брехня не завжди є шкідливою.

Хочу вас заспокоїти. Політика – не менш брудна штука, аніж щось інше. Негативний імідж політика в основному існує в країнах пострадянського простору. Політиків обливають брудом, принижують (поза очі, про всяк випадок), висміюють, паплюжать… І так далі. В інших же країнах політики – дуже поважні люди. Нікому не спадає на думку робити з політика монстра. А в нас спадає. Ну що ж. Така наша сумна доля.

Поки ми оце з вами розмірковуємо про політиків, група підтримки Павла Печеніга розмірковує над іншим питанням: а на якого біса милому, інтелігентному, порядному і чесному Павлику політика. І найцікавіше те, що всі приходять до болючої, але правдивої відповіді: вона йому й не потрібна.

Думаєте, дорогі мої друзі, що до такого висновку не приходять інші політики? Приходять, ще й як.

І справді. Ніякого резону, щоб займатися політикою немає.

То в чому ж справа? – спитаєте ви. Чому люди пруться в неї, вбиваючи, ганьблячися, плазуючи, втрачаючи здоров'я, честь і сім'ю? Чому?

А я знаю. Сказати? Бо політика – це наркотик.

Усе просто і ясно.

Тож наші герої, прийшовши до висновку, що ніяких логічних аргументів за балотування Павла Івановича Печеніга немає, проте відмовитися від цієї божевільної ідеї не змогли.

І тут, у цей момент, озвався дядя Боря, який досі в нашому романі все відсиджувався в тіньочку.

– Павлику, – сказав він. – Послухай мене, старого єврея. Тока я тебе умоляю: не надо робити фойленштик! Хто тобі сказав, що ти вже депутат? Ось завтра з'ясується, що ти не ввійшов у другий тур – і все само собою розв'яжеться…

Мила єврейська мудрість! Як часто мені, любі мої читачі, доводилося її чути, проживаючи на київському Євбазі і сидячи кілька років за одною партою з Лорою Бронфайн!

Пашка дивився на своїх близьких, рідних, друзів і соратників і, здається, заспокоювався.

Він звернувся до своєї дорогоцінної мамочки, яка сиділа, мов темна ніч.

– Ти цього хочеш? Ти хочеш, щоб я балотувався?

– Хочу, – сказала вона.

– А ти хочеш? – звернувся він до Тетяни.

– Хочу, – майже прошепотіла вона. Павло Іванович начебто полегшено зітхнув.

– Ну тоді сідаймо їсти десерт!

Усі з недовірою подивилися на нього. Павло Іванович, ні на кого не зважаючи, сів за стіл, врізав собі величезний кусень торта «П'яна вишня», налив чаю і став з апетитом це наминати. Його близькі, рідні, друзі й соратники по одному приєднувалися до нього. Через півгодини, а саме після поїдання десерту, вже всі забули про прикрий випадок. Адже торт «П'яна вишня» може підняти настрій будь-кому. Навіть тому, хто не любить солодкого. Дуже рекомендую.

Коли від «П'яної вишні» зостався лише приємний спогад, частина чоловічого складу команди вирішила випити пива з таранькою, «щоб не було солодко в роті». Тож родичання по їжі продовжувалося. Увечері передивилися й обговорили новини, відчуваючи себе в центрі подій, а опівночі розбрелися по домівках.

Березнева неділя (тобто день виборів) була дощова і непривітна.

До виборчого штабу прийшли на шосту вечора. Поставили самоварчик. Жінки заходились нарізати бутербродики для членів команди, що будуть сходитися і з'їжджатися, щоб повідомити радісну або трагічну звістку з тієї чи тієї дільниці. Решта повідомлятимуть результати телефоном або взагалі не повідомлятимуть: охопити кожну виборчу дільницю під силу тільки дуже крутим.

Найголовніша річ у день виборів – це перше повідомлення. Воно, звичайно, ще неофіційне. Як правило, воно приходить із найглухішого села, де люди почувають себе настільки відірваними від міста, що просто бояться спізнитися. Тож їхні нещасні 50 бабусь вже проголосували о десятій ранку, коли міський виборець лише розлуплює свої очі. І ось до сьомої вечора члени виборчої дільниці нудяться, ретельно спостерігають за годинниковою стрілкою, але не йдуть зі своїх постів, хіба що по одному, щоб погодувати порося або видоїти корову. О сьомій спостерігачі нарешті вмовляють голову виборчої дільниці зірвати пломбу. На тій далекій сільській виборчій дільниці кілька разів перераховують 50 голосів, щоб не дай, Боже, не помилитися. Адже від цього може залежати доля батьківщини. Потім ретельно заповнюють акт: спершу на чернетці, а потім – на чистовику. Кілька разів усе перевіряється. І тоді у виборчих штабах Печенігів, Разіних і Колосальних з'являється перша інформація.

О, це перше повідомлення! Це щемливе, тривожне, непередбачуване, загадкове, так довго очікуване і водночас несподіване, а головне – фатальне. Воно таке безпорадне і водночас таке жорстоке, як вирок.

Здається, на нього можна було б і не звертати уваги – адже це крапля в морі. Тьху, та й годі. Нема на що дивитися. А от і ні.

Перше повідомлення – це знак. І від нього залежить, як усе піде далі.

Ось і в опікуваному нами з вами, дорогі читачі, виборчому штабі політичного аматора і якоюсь мірою авантюриста озивається телефон. Усі завмирають, бо нутром відчувають: це він. Цей дзвінок не можна ні з яким сплутати. Він якось по-особливому дзвенить. Так різко і бадьоро.

У трубці хрипить і шипить, і той, хто біля телефону, махає руками, щоб у кімнаті всі затихли. Але всі й без того мовчать, ба, навіть не дихають.

– Алло! – кричить Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна, яку було призначено головним диспетчером. – Це хто? Закапелівка? Ну що там у вас? Що-що? Не чути! Говоріть голосніше! Так. Так. Так. Ви мені кількість голосів продиктуйте! Печеніг скільки? Сто двадцять? А Разін? Двадцять? А всього скільки? Двісті вісім? А решту голосів хто набрав? Колосальний – п'ятдесят? Не може бути! Перевірте! Все точно? Ну добре, вірю, вірю! Дякуємо!