Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 55
«Я поїхала. Будемо розлучатися.
Якщо ти готовий спокійно поговорити, я в мотелі “Дейз-Інн” на Тридцять восьмій автостраді».
Його охопила страшенна лють. Вона хоче поговорити? Він їй дасть. Він відіб’є їй охоту до цих витівок. Він плигнув в автомобіль і на шаленій швидкості помчав до мотелю. Відразу ж побачив її авто перед дверима. Він кинувся туди і заходився гамселити в двері.
— Ану відчиняй, Коллін!
Вона відчула, як усередині в неї все похололо.
— Люку, я не відчиню тобі, якщо ти не заспокоїшся.
— Відчини негайно!
— Ні, Люку.
Він гатив у двері з усієї сили. Коллін не втерпіла і закричала.
Гіллель і Вуді були в сусідній кімнаті. Гіллель узяв слухавку і набрав номері поліції. Йому відповів оператор.
— Тут якийсь чолов’яга лупцює дружину, — сказав Гіллель. — Гадаю, він її зараз уб’є…
Люк був іще надворі, шалено садив носаками і кулаками в двері. Гіллель поклав слухавку, глянув на годинник, зачекав, поки мине хвилина, потім зробив знак Вуді, який зателефонував до кімнати Коллін. Вона взяла слухавку.
— Ти готова, Коллін?
— Так.
— Треба діяти.
— Знаю.
— Ти хоробра.
— Я зроблю це для нас.
— Я тебе кохаю.
— Я теж.
— А тепер вперед.
Вона поклала слухавку. Глибоко вдихнула повітря й відімкнула двері. Люк кинувся на неї й почав бити. Страшенний крик пролунав на паркувальному майданчику. Вуді вибіг із кімнати, дістав з кишені ножа і пробив колесо Люкового пікапа, а потім хутчій ушився відтіля. Удари лунали й лунали. І не чутно було ніякої поліційної сирени.
— Годі! — вигукнула крізь сльози Коллін, скрутившись долі в клубок, щоб захиститися від ударів носаками.
Люк згріб її за коси, вирішивши, що з неї поки що досить. Витяг її надвір і запхнув силоміць в авто. Клієнти мотелю повиходили на галас, та не зважувалися втручатися. Аж удалині заквилили сирени. Тієї миті, коли Люк на повній швидкості виїздив із паркувального майданчика, під’їхали дві поліційні автівки. Колесо в нього було пробите, тож він далеко не втік. Його затримали за кілька хвилин. Подавшись до мотелю, він перетнув кордон штату Нью-Йорк. Там його посадили до в’язниці, де на нього чекав суд за побиття й незаконне позбавлення волі.
*
Коллін тимчасово поселилася в Балтиморі, в Ґольдманів. Вона просто-таки відродилася. Весь серпень вона була з нами трьома, з Вуді, Гіллелем і мною, у Флориді. Бабуня попросила нас допомогти дати лад у дідусевих справах.
Не було потреби втрьох порядкувати в його паперах і книжках. Отож, ми сказали Вуді з Коллін, щоб вони побули трохи вдвох. Вони орендували автомобіль і попрямували на Кіс.
Ми з Гіллелем тиждень поспіль розбирали папери, які лишив після себе дідусь.
Домовилися ми так, що я буду працювати з архівами, а Гіллель із документами. Отож, знайшовши в шухляді заповіт, я віддав його Гіллелеві, не прочитавши.
Гіллель довго вивчав його. Потім якось дивно хитнув головою.
— Усе гаразд? — запитав я. — Ти аж пополотнів.
— Усе добре. Тут душно. Піду на балкон, дихну свіжим повітрям.
Він згорнув заповіт удвічі і вийшов з кімнати, забравши його з собою.
27
На початку вересня Люкові присудили три роки ув’язнення в штаті Нью-Йорк. Для Коллін то було звільнення, й вона відразу ж подала позов про розлучення. Тепер могла спокійно мешкати в Медісоні. Та пора збіглася з початком четвертого і останнього нашого курсу в університеті. І тоді ж таки стадіон «Бургер-Шейк» у Медісоні став стадіоном Сола Ґольдмана. Пам’ятаю ту церемонію, коли 8 вересня над стадіоном міняли його назву, я теж там був присутній. Дядечко Сол аж сяяв. Зібралися всі очільники університету. Масивні металеві літери затуляла запона, і після промови ректора дядечко Сол сіпнув за мотузка і відкрив нову назву стадіону. І тільки однієї людини, бозна й чому, не було там — тітоньки Аніти.
За кілька днів Нью-Йорк струсонув терористичний акт 11 вересня. Як і решта країни, Медісон був приголомшений, і успіх «Титанів» трохи відвернув людей від телевізорів і змусив їх піти на стадіон.
Для Вуді то був початок надзвичайного сезону. Він грав на найвищому рівні. Натоді ніщо не віщувало того, що з ним скоїлося далі. Той рік мав стати для «Титанів» порою остаточного визнання. Вуді грав мов несамовитий, він просто-таки рвався до перемоги. Сезон насилу розпочався, а «Титани» вже вирвалися вперед за очками, здобуваючи перемогу за перемогою й долаючи дедалі більшу кількість суперників. Успіхи команди приваблювали неймовірну кількість глядачів, на матчі неможливо було роздобути квитки. Медісон мав з цього добрячий зиск: ресторани були переповнені, в крамницях швидко розкуповували футболки і прапори з кольорами команди. У краю всі аж не тямилися: все свідчило про те, що цього року «Титани» виграють університетський чемпіонат. Поміж шанувальниками Вуді була й Коллін. Віднині вона гордо з’являлася з ним у місті. Як випадала нагода, вона зачиняла автозаправку раніше і їхала подивитися на тренування. Як у Вуді випадала вільна часина, він помагав їй. Привозив товар, обслуговував автомобілі клієнтів, які казали: «Якби я знав, що мені сьогодні заправлятиме бак чемпіон з футболу…»
Вуді став не лише зіркою поміж студентами, а й улюбленцем усього Медісона, де в одній забігайлівці пропонували в меню гамбургер, що так і звався — «Вуді». То був чотириповерховий сандвіч, де було стільки хліба і м’ясива, що його не міг з’їсти навіть голодний чолов’яга. Тому, хто все ж таки зумів упоратися з ним до крихти, це частування перепадало за рахунок закладу, крім того, їдця знімали фотоапаратом, а світлину вішали на стіну під захоплений галас відвідувачів. І власник закладу завжди гордо казав:
— Цей «Вуді» точнісінько такий, як і наш Вуді: ніхто не може його здолати.
Під час обіду в День подяки Вуді попросив дозволу написати на своїй футболці прізвище Ґольдман замість його власного. Всі дуже зраділи і схвилювалися. Вперше він нас перевершив: завдяки йому ми вже не були Балтимори чи Монклери, а просто — Ґольдмани. Нарешті ми об’єдналися під одним стягом.
За тиждень по тому місцева газета «Медісон Дейлі Стар» опублікувала репортаж про Балтиморів, де розповідалося про Вуді, Гіллеля, тітоньку Аніту і дядечка Сола, а також вмістила світлину, де вони були вчотирьох, щасливі й усміхнені, тримаючи футболку Вуді з написом «Ґольдман».
Поки всі стежили, як Вуді підіймається на вершину спортивної слави, тітонька Аніта й дядечко Сол у Балтиморі помалу поринали в морок, тільки ніхто цього не помічав.
Спершу дядечко Сол програв дуже великий процес, над яким працював декілька років. Він захищав у суді жінку, яка подала позов проти страхової компанії, що відмовилася платити медичні видатки її чоловікові-діабетикові, який від того помер. Дядечко Сол вимагав сплати кількох мільйонів збитку. Їм у цьому відмовили.
Потім поміж ним і тітонькою Анітою виникла велика незлагода. Вона хотіла дізнатися розмір пожертви, яку він пообіцяв Медісонському університетові за те, що стадіон почав носити його ім’я.
Він казав, що воно майже нічого не коштує, що усе залагоджено з ректором. Вона не вірила. Він якось дивно поводився. Це не схоже було на нього — він ніколи не виставляв себе напоказ. Вона знала, що він щедрий і уважний до людей. Він завжди фінансував роздачу благодійної юшки, ніколи не проходив коло безпритульного бідолахи, щоб не дати йому копійчину. Але ніколи тим не хвалився. Ніколи нікому про те не розповідав. Він був скромний, тихенький, і за це вона його любила. Що сталося з цим чоловіком, аж він захотів, щоб його ім’я пишалося над футбольним стадіоном?
Вона почала робити те, чого не робила ніколи впродовж їхнього спільного життя, — нишпорити в його столі, переглядати його папери, читати його пошту і мейли. Тітка хотіла знати правду. Вдома вона нічого не знайшла, тож, скориставшись тим, що він був у суді, зайшла до його кабінету і замкнулася там під якимось приводом. Знайшла там теку з його особистими паперами й дізналася, що дядечко Сол пообіцяв університетові шість мільйонів доларів. Вона очам своїм не повірила. Перечитала ті папери кілька разів. Як міг утнути таке її чоловік? Навіщо? І, головне, де він узяв такі гроші? Що він від неї приховував? У неї було таке враження, наче вона перебуває в полоні страшного марення. Вона зачекала, поки він прийде до кабінету, і почала вимагати пояснень, але він сприйняв її відкриття спокійнісінько.