Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 54

Дивно прозвучала та фраза. Не узгоджувалася вона з тим тісним зв’язком поміж дядечком і його батьками, що їхнім свідком був я за доби розквіту Балтиморів.

Після похоронів та обіду бабуся захотіла проїхати Секокусом. Ніколи я тут не бував, тож запропонував повезти її. Намагаючись збагнути, на що ж ото натякав дядечко Сол, я скористався тим, що ми були самі в автомобілі, й спробував розпитати її.

— Про що ото казав дядечко Сол?

Бабуня дивилася у вікно й наче не чула мене.

— Га, бабцю?

— Маркі, — сказала вона, — зараз не пора для запитань.

— Щось поміж ними сталося? — наполягав я.

— Маркі, помовч і дивися на шлях, прошу тебе. Годі вже набридати мені такого сумного дня.

— Вибач, бабцю.

Більше я ні про що не розпитував. Вона показала, як проїхати до їхньої колишньої домівки, де вони, здається, мешкали тоді, як фінансова ситуація фірми «Ґольдман і компанія» вже похитнулася. Потім попросила повезти її до колишнього підприємства Ґольдманів. Я не знав, куди їхати, й вона показала шлях.

Ми їхали з двадцять хвилин, покинули Нью-Джерсі, заїхали в штат Нью-Йорк і звернули в занедбану промислову зону. Бабуня звеліла мені зупинитися коло порожньої споруди з червоної цегли. Тицьнула пальцем на фасад. «Отам був мій кабінет», — сказала вона, показавши на діру в стіні, що, либонь, колись була вікном.

— Що ти там робила?

— Провадила бухгалтерію. Я завідувала фінансами. Твій дідусь добре вмів торгувати, та, заробивши долар, тратив два. Я контролювала видатки і на підприємстві, й удома.

Коли я нарешті привіз її на паркувальний майданчик цвинтаря, Балтимори вже нетерпляче очікували нас у чималенькому мінівені з водієм, що мав відвезти нас до Мангеттена. Дядечко Сол замовив номер у «Нью-Йорк плаза» для бабуні й усіх Балтиморів. А Монклери залишалися у Монклері.

Наступного дня дядечко попросив мене приїхати до нього в готель, і я послухався. Він зібрав нас трьох, мене, Гіллеля й Вуді, в затишному закапелку готельного бару й оголосив, що дідусь заповідав, щоб усі його заощадження поділили порівну поміж «трьома його внуками». Кожному з нас припадало по двадцять тисяч доларів.

За тиждень після похорону я відвіз бабуню до Флориди. Сів із нею в літак і побув в Маямі кілька днів, щоб вона не почувалася самотньо. Дядечко Сол надав у моє розпорядження свої апартаменти в Буенавісті.

Моє перебування з бабунею в притулку для старих людей підбадьорило її. Як зараз бачу її того дня, коли ми повернулися до Маямі, ось вона сидить на терасі, курить цигарку і дивиться на океан, та погляд губиться десь удалині. На столі в крихітній вітальні стояла коробка з-під взуття, наповнена старими світлинами. Я взяв кілька з них навмання й почав розпитувати її, бо не впізнавав там ні облич, ні людей. Відповідала вона неохоче, я відчував, що порушую її прагнення спокою. Раптом вона завела мову про речі на меблевому складі.

— Що це за меблевий склад? — запитав я.

— Він в Авентурі. Адреса в шафці для ключів.

— І що там?

— Усі родинні альбоми. Як хочеш побачити світлини, то поїдь туди. Вони там посортовані, розкладені за роками і підписані. Роби з ним, що хочеш, тільки не дошкуляй мені запитаннями.

І зараз не знаю, нащо вона сказала мені про ті альбоми, чи щоб я поїхав і глянув на них, чи щоб просто забрався відтіля. Мені було так цікаво, що я подався до того складу і, як вона й казала, знайшов там світлини, на яких було все життя Ґольдманів, тисячі світлин, гарно впорядкованих у вкритих курявою альбомах. Я розгортав їх один за одним; переді мною поставали молоді обличчя, всі ми, якими були раніше. Потім я перейшов до раніших періодів і задля розваги почав шукати там себе. Ось я ще немовля, ось наш дім у Монклері, фарба на ньому геть свіжа. Ось я у пластиковій ванночці на моріжку перед хатою. Ось перші мої дні народження. Раптом я зрозумів, що на всіх світлинах бракує найголовніших персонажів. Спершу мені здалося, що це випадковість або ж фото розташовані неправильно. Кілька годин переглядав я альбоми, аж ствердив очевидне: ми були скрізь, їх не було ніде. Монклерів скільки хочеш, а Балтимори, здається, персони нон ґрата. Жодного знімка немовляти Гіллеля, жодного дня його народження. Жодного фото з весілля дядечка Сола й тітоньки Аніти, а світлин моїх батьків аж три альбоми. На перших світлинах Гіллелеві було вже п’ять років. Складалося враження, що для дідуся й бабусі Балтиморів довгенько не існувало.

Бабуня Рут, либонь, подумала собі, що я назавжди засяду з тими світлинами на меблевому складі й вона зможе спокійно курити собі на терасі. На превелике її невдоволення, я приїхав у її маленьке помешкання й привіз те все з собою.

— Маркі, нащо ти притягнув сюди все це добро? Якби я знала, то ніколи не сказала б тобі про той склад!

— Бабуню, що відбувалося впродовж цих років?

— Про що ти питаєш? Про альбоми?

— Та ні, про Балтиморських Ґольдманів. Тут немає жодного їхнього фото аж до Гіллелевих п'яти років…

Спершу вона прибрала роздратованого вигляду і махнула рукою, ніби відганяючи розмову про це.

— Ох, — сказала вона, — облишмо це минуле, так буде ліпше.

Я знову подумав про дивну фразу, яку вимовив дядечко Сол на похороні дідуся.

— Бабуню, — наполягав я, — таке враження, наче вони якоїсь миті зникли з лиця землі.

Вона сумовито всміхнулася.

— Ти навіть не знаєш, Маркі, як влучно висловився. Ти ніколи не питав, як твій дядечко опинився в Балтиморі? Дядечко Сол і твій дідусь не розмовляли понад десять років.

26

Навчальний рік в університеті вже скінчився, аж наприкінці червня 2001 року, після похорону дідуся, Вуді повернувся до Медісона. Йому дуже кортіло знову побачити Коллін.

На автозаправці її не було. Там порядкувала якась незнайома дівчина. Вуді зупинився коло тієї вулиці, де мешкала Коллін. Він побачив Люків пікап перед хатою: той був тут. Заховавшись в авто, Вуді чекав. Коллін він не бачив. Цілу ніч він отак пробув. Удосвіта наступного дня Люк вийшов з хати. У нього був наплічник. Він сів у пікап і поїхав. Вуді подався за ним, тримаючись оддалік. Вони підкотили до бази транспортної компанії, де працював Люк. За годину він виїхав за кермом ваговозу. Вуді мав спокій принаймні на добу.

Він поїхав до хати. Постукав у двері. Ніякої відповіді. Він постукав іще, спробував зазирнути у вікно. Дім здавався безлюдним. Раптом позаду пролунав голос, і він аж підскочив.

— Нема її.

Він обернувся. То була сусідка.

— Прошу?

— Ви шукаєте крихітку Коллін?

— Так, пані.

— Нема її.

— А де вона?

Сусідка зробила сумне обличчя.

— Вона в лікарні, дитино моя.

Вуді помчав у лікарню Медісона. Вона лежала в ліжку, обличчя було понівечене, на шиї ортопедичний комір. Видно було, що її побили. Коли побачила його, її очі засяяли.

— Вуді!

— Цить, лежи спокійно.

Хотів поцілувати її, торкнутися, та боявся, що їй буде боляче.

— Вуді, я вже гадала, ти не прийдеш.

— Тепер я тут.

— Вибач, що я нагнала тебе. Ти мені потрібен.

— Я вже нікуди не поїду. Тепер я з тобою.

Вуді знав: якщо він нічого не вдіє, то Люк врешті її вб’є. Та як її захистити? Він попросив допомоги в Гіллеля, той спитався поради в дядечка Сола і Патрика Невіля. Вуді снував усілякі безглузді плани, як заманити в пастку Люка: підкинути зброю й марихуану до його автомобіля й викликати федеральну поліцію. Та всі сліди провадили до нього. Гіллель сказав: щоб законно посадити Люка, його треба вивести з-під юрисдикції його батька. І в нього з’явився задум.

*

Медісон, Коннектикут

1 липня 2001 року

Коллін покинула дім відразу ж після полудня. Вона вкинула валізу в багажник автомобіля й поїхала. За годину повернувся Люк. На кухонному столі він знайшов записку.