Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 41

Я так страждаю через своє походження! Чому потрібно жити за чужими правилами? Чому ми не можемо просто кохати, попри всі відмінності? Такий сучасний світ — світ, де двоє кохають одне одного і не можуть узятися за руки. Такий сучасний світ: у ньому повнісінько законів, безліч правил, та ці кляті правила замикають людські серця і роблять їх черствими.

А наші серця чисті, їх не можна замкнути.

Кохаю вас безмежно, вічною любов'ю. Від найпершого дня.

Любове моя!

Дякую за останній лист. Пишіть, не зупиняйтеся, це так чудово.

Моя матінка питає, хто це мені стільки пише. Хоче знати, чому я весь час бігаю до поштової скриньки. Щоб заспокоїти її, кажу, що це подруга, з якою я познайомилася минулого літа в таборі. Не люблю брехати, але так простіше. Знаю, ваша правда, ми не можемо казати правди: люди заподіють вам зло. Хоча мені так боляче надсилати вам листи, коли ми зовсім поруч.

21. Про те, як тяжко любити

— Знаєте, Маркусе, який єдиний спосіб збагнути, як сильно ви кохаєте людину?

— Ні.

— Втратити її.

Дорогою до Монберрі є невеличке озеро, про яке знають усі місцеві мешканці; спекотної пори там повнісінько родин і дітлахів із літніх таборів. Люди сходяться туди від самісінького ранку: береги рясніють пляжними килимками і парасольками, під якими сидять батьки, поки їхні діти галасливо купаються в зеленій літеплій воді з клаптями піни там, куди течією зносить сміття від пікніків. Відколи якась дитина нахромилася на використаний шприц, покинутий на березі, — було це років зо два тому, — міська влада Монберрі постаралася облаштувати територію довкола озера. З’явилися столи для пікніків і барбекю, щоб ніхто вже не розпалював багать, що перетворювали зелений моріжок на місячний пейзаж, значно побільшало смітників, поставили збірні вбиральні, розширили і бетонний паркувальний майданчик біля берега, а від червня до серпня бригада прибиральників щодня збирала на пляжі відходи, презервативи і собаче лайно.

Того дня, коли я, збираючи матеріал для книжки, приїхав на озеро, дітлахи зловили жабу — певне, останню мешканку цього ставка, — і смикали її за задні лапи, намагаючись їх відірвати.

Ерні Пінкас казав, що те озеро — пречудова ілюстрація людського занепаду, що охопив Америку і весь світ. Тридцять три роки туди майже ніхто не ходив. Дістатися до водойми було нелегко: треба було покинути авто на шосе, перетнути гай, а потім іще з півмилі продиратися крізь високу траву і кущі шипшини. Та результат вартував тих зусиль — перед тобою поставало розкішне озеро, всуціль укрите рожевим квітом латаття та ще й облямоване великими плакучими вербами. У прозорій воді шугали зграйки золотавих окунців; на них пантрували сріблясті чаплі, які непорушно стовбичили в очереті. Був навіть клаптик пляжу з сірим піском.

Туди і подався Гаррі, ховаючись від Ноли. Тут він і перебув суботу, 5 липня, коли вона лишила перший свій лист під дверми його дому.

Субота, 5 липня 1975 року

Він приїхав до озера пополудні. Ерні Пінкас уже чекав його, влігшись на березі.

— Прибули-таки? — запитав Пінкас. — Просто диво, що ви не в «Кларксі».

Гаррі всміхнувся.

— Ви стільки розповідали мені про це озеро, що я не міг не приїхати.

— Гарно, правда ж?

— Неймовірно.

— Оце вона, Гаррі, Нова Англія. Заповідний рай, і це мені в ній і подобається. В інших місцях завжди щось будують і бетонують. А тут інша річ: закладаюся, що за тридцять років цей куточок залишиться такий, як є.

Скупавшись, вони посідали обсохнути на сонці і заговорили про літературу.

— До речі, про книжки. Як рухається ваш роман? — запитав Пінкас.

— Ох!.. — скрушно відказав Гаррі.

— Не зітхайте так сумно, я певен, усе буде дуже добре.

— Та ні, як на мене, все кепсько.

— Дайте прочитати, я вам висловлю об’єктивну думку, обіцяю. Що вам не подобається?

— Усе. Нема натхнення. Не знаю, як розпочати. Здається, я сам не тямлю, про що пишу.

— А сюжет який?

— Історія кохання.

— А, про кохання… — зітхнув Пінкас. — То ви закоханий?

— Так.

— Непоганий початок. Скажіть, Гаррі, ви не дуже скучили за життям у великому місті?

— Ні. Тут мені добре. Мені потрібен був спокій.

— А що ви, власне, робите у Нью-Йорку?

— Я… ну, я письменник.

— Гаррі… — Пінкас на мить затнувся. — Не ображайтеся, але я розмовляв з одним приятелем, ньюйорківцем…

— Та й що?

— Він сказав, що вперше про вас чує.

— Не всі ж мене знають. У Нью-Йорку сила-силенна людей.

Пінкас усміхнувся, показуючи, що не має лихих намірів.

— Здається, вас ніхто не знає, Гаррі. Я зв’язався з видавництвом, що видало вашу книжку… Хотів замовити ще кілька примірників… Я не знав, що то за видавець, гадав, це я невіглас… Аж виявив, що то друкарня в Брукліні… Я їм телефонував, Гаррі… Ви надрукували книжку власним коштом…

Гаррі зашарівся й похилив голову.

— То ви все знаєте… — прошепотів він.

— Що знаю?

— Що я брехун.

Пінкас приязно поклав йому долоню на плече.

— Брехун? Аж ніяк! Не кажіть дурниць! Я читав вашу книжку, мені вона дуже сподобалася! Тим-то й хотів я замовити ще. Чудова книжка, Гаррі! Хіба обов’язково мати славу, щоб бути хорошим письменником? У вас величезний талант, я певен, про вас незабаром знатимуть усі. Хтозна, може, та книжка, що ви зараз пишете, буде шедевром.

— А що як не пощастить?

— Вам пощастить. Я знаю.

— Дякую, Ерні.

— Не дякуйте, це щира правда. І не хвилюйтеся, я нікому нічого не скажу. Це залишиться поміж нами.

Неділя, 6 липня 1975 року

О третій пополудні Тамара Квінн усадовила чоловіка на ґанку — в костюмі, з сигарою в зубах і келихом шампанського.

— Тільки не метушися! — суворо звеліла вона.

— Кицюню, таж мені сорочка коле.

— Замовкни, Бобусику! Це дуже дорога сорочка, а дорогі речі не колються.

Кицюня придбала нові сорочки в одній із центральних крамниць Конкорда.

— Чому я не можу вбирати інших моїх сорочок?

— Я ж тобі сказала: не хочу, щоб ти вдягав свої старі заяложені лахи, коли до нас прийде великий письменник!

— І мені не подобається смак цієї сигари…

— Іншим боком візьми в зуби, телепню! Ти її не тим кінцем устромив. Хіба не бачиш, он кільце біля головки?

— Я думав, то ковпачок.

— Ти геть нічого не тямиш у розкошáх?

— У розкошах?

— Так зветься щонайвища розкіш.

— Я й не знав, що можна казати «розкошí».

— Та ти, бачу, нічогісінько не знаєш, бідолашний мій Бобусику. Гаррі має прийти хвилин за п’ятнадцять, постарайся мати гідний вигляд. І вразити його.

— І що мені робити?

— Замислено кури сигару. Як великий бізнесмен. А як він забалакає до тебе, відповідай зверхньо.

— А як це — зверхньо?

— Чудове запитання. Якщо ти дурний мов ступа і геть нічого не тямиш, то поводься ухильно і відповідай запитанням на запитання. Якщо він тебе запитає: «Ви були за чи проти війни у В’єтнамі?» — відповідай: «Якщо ви ставите таке запитання, то, певне, маєте з цього приводу власну думку?». І тут — раз! — наливаєш йому шампанського. Оце називається відвернути увагу.

— Добре, кицюню.

— Не підведи мене.

— Добре, кицюню.

Тамара повернулася до хати, і Роберт з досадою вмостився в плетеному кріслі. Йому огидний був цей Гаррі Квеберт, цей буцімто незрівнянний письменник, який, судячи з усього, корчить із себе неабияке цабе. І гидко було йому дивитися на дружину, яка влаштовує довкола нього шлюбні танці. Він слухався її тільки тому, що вона пообіцяла: сьогодні ввечері він зможе побути її Робертом-Кабанчиком і навіть спати в її кімнаті — у подружжя Квіннів були різні спальні. Зазвичай вона раз на три-чотири місяці погоджувалася віддатися йому, найчастіше після довгих слізних благань, та права спати з нею його позбавили вже давно.