Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 42
У домі, на другому поверсі, Дженні вже закінчувала вбиратися: на ній була довга, широка вечірня сукня з пишними плічками і фальшиве намисто; на пальцях декілька зайвих перснів, на вустах забагато помади. Тамара поправила на дочці сукню і всміхнулася.
— Ти прекрасна, люба. У цього Квеберта очі полізуть рогом, як він тебе побачить!
— Дякую, мамо. А не занадто?
— Занадто? Та ні, якраз.
— Але ж ми тільки в кіно йдемо!
— А далі? А що як потім буде розкішна вечеря? Про це ти подумала?
— В Аврорі немає розкішних ресторанів.
— А що як Гаррі замовив для своєї нареченої столик у розкішному ресторані в Конкорді?
— Мамо, ми ж іще не заручені.
— Ох, люба, це станеться вже ось-ось, я певна цього. Ви вже цілувалися?
— Ще ні.
— Хай там як, та коли він захоче тебе полапати, не пручайся, заради бога!
— Добре, мамо.
— І така чудова думка йому спала — запросити тебе в кіно!
— Та це я його запросила. Набралася хоробрості, подзвонила і сказала: «Любий Гаррі, ви забагато працюєте! Ходімо краще ввечері у кіно».
— І він погодився…
— Відразу, не вагаючись ані миті.
— Ось бачиш, наче він сам це придумав.
— Мені завжди так незручно його турбувати… Бо він пише про мене. Знаю, я бачила шматочок. Він там каже, що ходить у «Кларкс», тільки щоб бачити мене.
— Ох, люба! Це так бентежить.
Тамара взяла пуделечко з рум’янами і підмалювала дочці обличчя, поринувши в мрії. Він пише книжку про неї: отже, незабаром у Нью-Йорку всі дізнаються про «Кларкс» і про Дженні. Мабуть, і фільм буде. Прекрасна перспектива! Цього Квеберта сам Господь послав: вони були добрі християни, то й заслужили. Вона хутко зметикувала: найближчої неділі треба неодмінно влаштувати обід просто неба, щоб усе стало офіційно. Часу обмаль, та нічого не вдієш, бо за тиждень, у суботу, буде літній бал, усе приголомшене місто заздрісно дивитиметься на Дженні, яка ходитиме під руку з великим письменником. Тому її, Тамарині, подруги повинні побачити доньку разом із Гаррі ще до балу, щоб чутки встигли облетіти всю Аврору, тоді всі того вечора тільки на них і дивитимуться. Ох, яке це щастя! Вона так хвилювалася за доньку: щоб вона, боронь боже, за далекобійника заміж не вийшла, який заскочив би перекусити до них у ресторанчик! Або ще гірше — за соціаліста. Чи й геть паскудно — за негра. Уявивши це, Тамара аж затрусилася: її Дженні з якимсь страшнючим негром! Раптом вона занепокоїлася: чимало великих письменників юдеї. А що як Квеберт — юдей? Ото жах! А якщо ще й юдей-соціаліст? У жидів біла шкіра, їх так просто не впізнаєш. Негри принаймні чесні, вони чорні, щоб усі їх бачили ще звіддаля. А жиди — брехуни. Вона відчула біль у животі, почалися шлункові спазми. Після справи Розенберґів вона страшенно боялася жидів. Це ж вони передали Совітам ядерну бомбу! Як взнати, чи не жид, бува, цей Квеберт? Аж раптом її осяяло. Зиркнула на годинник: якраз устигне, поки він прийде. І побігла до крамниці.
У двадцять хвилин на четверту перед домом Квіннів зупинився чорний «шевроле монте-карло», і Роберт Квінн здивовано побачив, що з нього виходить Гаррі Квеберт: Робертові й самому страшенно подобалася ця модель авто. Ще він помітив, що великий письменник не надто вирядився. Проте Квінн дуже церемонно привітався з ним і відразу ж запропонував хильнути справжніх розкошíв, як йому звеліла дружина.
— Шампанського? — запитав він.
— Е-е, правду кажучи, я не дуже його полюбляю, — відказав Гаррі. — Хіба що пива, якщо у вас є…
— Аякже! — по-простацькому вигукнув Роберт.
Він дуже добре знався на пиві. Мав навіть книжку про всі сорти пива, які варять в Америці. Побіг до холодильника взяти дві холодні пляшки, а дорогою гукнув своїм «паням» на другому поверсі, що не-такий-уже-й-великий Гаррі Квеберт нарешті прийшов. Чоловіки посідали під маркізою, засукавши рукави сорочок, цокнулися пляшками і заговорили про автомобілі.
— Чому у вас «монте-карло»? — запитав Роберт. — Тобто я хочу сказати, з вашими грошенятами могли б купити будь-яку модель, а обрали «монте-карло»…
— Вона спортивна і водночас практична. Та й дизайн мені до вподоби.
— Мені теж! Торік я мало її не придбав!
— Чому ж не придбали?
— Жінка не захотіла.
— Треба було спершу купити, а тоді вже питати.
Роберт зареготав: цей Квеберт, виявляється, геть простий, привітний і, головне, дуже симпатичний. Тієї ж хвилини на ґанок вибігла Тамара, в руках у неї було те, що вона купила в крамниці: тарілка з нарізаним салом і м’ясивом. «Добридень, пане Квеберте! — проспівала вона. — Ласкаво просимо! Хочете свинини?» Гаррі поздоровкався і взяв трохи шинки. Побачивши, як гість наминає шинку, вона відчула солодке полегшення. Ідеальний чоловік — не мурин і не жид.
Оговтавшись, вона побачила, що Роберт зняв краватку й вони обидва цмулять пиво просто з пляшок.
— Що це ви робите? Ви не п’єте шампанського? А ти, Роберте, чому такий розхристаний?
— Та гаряче мені! — жалібно проскиглив Роберт.
— А мені більше пиво подобається, — відказав Гаррі.
І тоді вийшла Дженні в своїй вечірній сукні, занадто чепурна, та все ж зваблива.
Тимчасом у домі на Террас-авеню, 245, отець Келлерґан увійшов до доньчиної кімнати і побачив, що вона плаче.
— Що сталося, люба?
— Ох, тату, мені так сумно…
— Чому?
— Через маму…
— Не кажи такого…
Нола сиділа долі з заплаканими очима. Панотцеві стало її шкода.
— Ходімо в кіно, га? — запропонував він, щоб утішити дочку. — Ти, я і величезний пакет попкорну! Сеанс о четвертій, ми ще встигаємо.
— Моя Дженні — особливе дівча, — казала Тамара, поки Роберт, скориставшись тим, що жінка відвернулася, маламурив ковбасу. — Уявляєте, вона вже в десять років перемагала на всіх місцевих конкурсах краси. Дженні, люба, ти пам’ятаєш?
— Так, мамо, — зітхнула Дженні. Їй було ніяково.
— Може, подивимося альбоми зі світлинами? — запропонував Роберт із напханим ротом, згадавши сценарій, який змусила вивчити дружина.
— Авжеж! Альбоми! — вигукнула Тамара.
І відразу ж принесла цілу купу альбомів, що відбивали перші двадцять чотири роки існування Дженні на світі. Гортаючи сторінки, вона весь час вигукувала: «А хто ця чудова дівчинка?» — «Дженні!» — відповідали вони з Робертом.
Коли зі світлинами покінчили, Тамара звеліла чоловікові наповнити келихи шампанським і зважилася нарешті заговорити про прийняття, яке хотіла влаштувати наступної неділі.
— Якщо матимете час, пане Квеберте, приходьте до нас на обід наступної неділі.
— Охоче.
— Не переймайтеся, нічого особливого не буде. Тобто я розумію, що ви приїхали сюди відпочити від нью-йоркської світської метушні. Буде просто сільський обід із пристойними людьми.
За десять до четвертої, коли Нола з батьком заходили до кінотеатру, біля входу зупинився чорний «шевроле монте-карло».
— Займи місця, а я куплю повітряної кукурудзи, — сказав Девід Келлерґан.
Нола ввійшла до зали тієї миті, коли Гаррі з Дженні опинилися у вестибюлі.
— Займи місця, а я заскочу на хвильку до вбиральні, — сказала Дженні.
Гаррі ввійшов до зали і, пропихаючись крізь юрму глядачів, віч-на-віч зіткнувся з Нолою.
Угледівши її, відчув, як шалено закалатало серце. Йому так бракувало її.
Угледівши його, Нола відчула, як шалено закалатало серце. Їй треба було поговорити з ним: якщо він із Дженні, то нехай скаже. Хотіла почути це від нього.
— Гаррі, я…
— Ноло…
Цієї миті з натовпу виринула Дженні. Нола зрозуміла, що він прийшов із нею, і кинулась із зали.
— Гаррі, з тобою все гаразд? — запитала Дженні. — Ти якийсь дивний.
— Так… Я… я зараз прийду. Займи місця, а я куплю поп-корну.
— Купи, купи! І нехай покладуть якнайбільше масла.
Гаррі відчинив двері й побачив, як Нола пробігла вестибюлем і піднімається на галерею другого поверху, що була заборонена для відвідувачів. Він помчав за нею, перескакуючи через дві сходинки.