Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 45

Помітивши, що я прислухаюся, вона зміряла мене зневажливим поглядом і грізно запитала:

— Гей, парубче! А чого це ви підслуховуєте?

Я обернувся до неї з невинним виразом на обличчі.

— Я? Я вас не слухаю, що ви.

— Як це не слухаєте, коли відповідаєте! Ви звідкіля тут узялися?

— З Нью-Йорка.

Те слово вплинуло на неї заспокійливо, й вона відразу ж пом’якшала і спитала солоденько:

— І що ж такий приємний хлопчина з Нью-Йорка робить в Аврорі?

— Пишу книжку.

Лице її спохмурніло. Вона знову розлютилася.

— Книжку? То ви письменник? Ненавиджу писак! Усі ви нероби і брехуни. На що ви живете? На допомогу? Це ресторан моєї дочки, попереджаю, вона вас у борг не годуватиме. Тож як не маєте чим заплатити, котіться відціля. Котіться, бо поліцію викличу! У мене зять — начальник поліції.

Дженні за шинквасом з досадою скривилася.

— Мамо, це Маркус Ґольдман. Відомий письменник.

Матінка Квінн аж кавою захлинулася.

— Боже милий, то ви той малий байстрюк, що чіплявся за Квебертову спідницю?

— Так, пані.

— А ви змужніли трохи… Нічогенький такий. Хочете почути, що я думаю про Квеберта?

— Ні, дякую.

— А я все-таки скажу: я думаю, — він клятий блядун, і добре, що його підсмажать на електричному стільці!

— Мамо! — вигукнула Дженні.

— Це свята правда!

— Мамо, годі вже!

— Замовкни, дочко. Зараз я кажу. Запам’ятайте, пане клятий письменнику. Якщо у вас лишилося хоч трохи чесності, напишіть правду про Гаррі Квеберта: він бидло, збоченець, покидьок і вбивця. Він убив дівчинку Нолу, бабусю Купер і, в певному розумінні, мою Дженні.

Дженні вибігла в кухню. Здається, вона плакала. Сидячи на барному табуреті, пряма, немов палиця, Тамара Квінн, люто блискаючи очима і тицяючи пальцем у повітря, виклала мені причини свого гніву і те, як Гаррі Квеберт зганьбив її ім’я. Це сталося в неділю, 13 липня 1975 року, того дня, що мав би назавжди лишитися в пам’яті родини Квіннів: саме тоді, опівдні (як зазначалося в запрошеннях, розісланих десятку гостей), на щойно підстриженому газоні їхнього саду було влаштовано прийняття.

13 липня 1975 року

Тамара Квінн улаштувала ту велику подію з неабияким розмахом: у саду навішено тент, на столі — біла скатертина і срібло, «шведський стіл» замовлено у кулінара з Конкорда — рибна перекуска, холодна печеня, страви з морепродуктів і салат олів’є. Подавати холодні напої та італійське вино запросили кельнерів із рекомендаціями. Все мало бути ідеально. Той обід мав стати важливим світським раутом: Дженні готувалася офіційно познайомити свого нового кавалера з кількома видатними представниками впливових кіл Аврори.

Була за десять дванадцята. Тамара з гордістю оглядала святкове облаштування саду: все було готове. їжу вона принесе останньої миті, бо занадто спекотно. Ох, як усі смакуватимуть морські гребінці й хвости лобстерів, слухаючи вишукану бесіду Гаррі Квеберта, який сидітиме біля красуні Дженні. Уявивши це розкішне видовище, Тамара аж здригнулася з утіхи. Вона ще трохи помилувалася своїми приготуваннями і востаннє переглянула, як розсадить гостей, — вона записала все на папірчику і намагалася вивчити напам’ять. Все було ідеально. Тепер бракувало тільки гостей.

Їх було восьмеро — чотири її подруги з чоловіками. Тамара довго міркувала, скільки душ запросити. Нелегкий вибір: якщо гостей буде замало, всі подумають, що її прийняття провалилося, а якщо забагато, вишуканий сільський обід міг обернутися ярмарковим гульбищем. Урешті вона вирішила зупинитися на тих, хто напевне розпустить містом неймовірні чутки, тих, завдяки кому всі незабаром почнуть говорити, що відколи Тамара Квінн запопала в зяті зірку американської літератури, вона влаштовує розкішні обіди для обранців. Одне слово, запросила вона Емі Пратт, бо та організовувала літній бал, Беллу Карлтон, яка вважала себе законодавицею моди, бо її чоловік щороку міняв авто, Сінді Тірстен, очільницю багатьох жіночих клубів, і Донну Мітчелл, балакучу лярву, яка завжди хвалилася успіхами своїх дітиськів. Тамара готувалася всім їм утерти носа. Отримавши запрошення, вони телефонували їй, цікавлячись, із якого приводу той обід, а вона, щоб зберегти інтригу, спритно ухилялася від відповіді: «Мені треба сповістити вам важливу новину». Тамарі кортіло поглянути на їхні мармизи, коли вони дізнаються, що її Дженні та великий Квеберт — разом на все життя. Незабаром усі заговорять про родину Квіннів, усі почнуть заздрити їм.

Тамара була надто заклопотана прийняттям, тож потрапила до числа тих небагатьох мешканців міста, які не юрмилися в цей час перед домом Келлерґанів. Новину дізналася вранці, як і всі, й спершу перелякалася за свій обід: Нола намагалася вкоротити собі віку. Та, слава богу, самогубство було невдале, і Тамара зрозуміла, що їй пощастило двічі: по-перше, якби Нола померла, довелося б скасувати обід, адже щось святкувати за таких обставин непристойно. По-друге, сьогодні, слава богу, неділя, а не субота: адже якби Нола намагалася накласти на себе руки в суботу, довелося б шукати їй заміну в «Кларксі», а це нелегко. Ні, Нола таки добре вчинила — зробила все в неділю, та ще й невдало.

Упевнившись, що в саду все добре, Тамара пішла поглянути, що коїться в хаті. Дженні вона знайшла на своєму посту, біля входу, готову зустрічати гостей. Зате бідолаху Бобусика довелося суворо насварити: він був у сорочці та в краватці, але й досі без штанів, тому що в неділю йому дозволено було посидіти на веранді в трусах і з газетою, бо йому подобалося, коли труси провіває вітерець, прохолоджуючи його причандалля, надто ж те, що поросло волоссям, адже це так приємно.

— Чого це ти тут розсівся! — накинулася на нього дружина. — Цікаво, коли великий Гаррі Квеберт стане нашим зятем, ти так і гулятимеш у спідній білизні?

— Знаєш, — відказав Бобусик, — як на мене, він геть не такий, як ми думаємо. По суті, він простий хлопчина. Любить машини, холодненьке пиво… Гадаю, він не образиться, що в неділю я вбраний по-домашньому. Та я сам у нього запитаю…

— Нічого ти в нього не спитаєш! Спробуй тільки ляпни якусь дурню за столом! Щоб я тебе взагалі не чула! Ох, бідолашний мій Бобусику, якби могла, то зашила б тобі рота, щоб мовчав. Бо ти його як роззявляєш, то звідти сама лише хріновина вилітає. Щоб віднині у неділю ти був у штанях і сорочці. Й гаплик. Нема чого тут без штанів вештатися. Ми тепер неабиякі люди.

Виголошуючи ту промову, вона помітила, що перед чоловіком на журнальному столику лежить листівка, де вже написано кілька рядків.

— А це що таке! — вигукнула вона.

— Пусте.

— Ану покажи!

— Ні! — несподівано відрубав Бобусик, ухопивши листівку.

— Дай сюди, Бобусику!

— Це особистий лист.

— Ох, пан уже пише особисті листи! Дай сюди, кажу тобі! Хто господар у домі, я чи гівно якесь?

Вона вихопила у нього з рук листівку, яку він намагався заховати під газету. На листівці був намальований цуцик. Вона насмішкувато прочитала вголос:

Люба Ноло!

Бажаємо тобі якнайшвидше одужати і сподіваємося незабаром побачити в «Кларксі».

Нехай ці цукерочки посолодять тобі життя.

З любов'ю,

родина Квіннів

— А це що ще за дурня? — вигукнула Тамара.

— Листівка для Ноли. Піду куплю ласощів і пошлю їй з листівкою. Нолі буде приємно, хіба ні?

— Та ти просто смішний, Бобусику! Ця листівка з цуциком смішна, і твій лист смішний! «Сподіваємося незабаром побачити тебе у „Кларксі“»? Вона хотіла віку собі вкоротити, а ти думаєш, їй кортить повернутися і розносити каву? А цукерки? Що вона з ними робитиме?

— Гадаю, з’їсть їх із задоволенням. Ось бачиш, ти все спаскудила. Тим-то я й показувати не хотів.

— Ох, Бобусику, годі вже нюняти! — люто рубонула Тамара і подерла листівку. — Я пошлю їй квіти, розкішні квіти з найдорожчої крамниці в Монберрі, а не твої цукерки з супермаркету. І сама напишу на білій листівці красивим почерком: «Швидкого одужання. Від родини Квіннів і Гаррі Квеберта». А тепер влазь у штани, ось-ось гості надійдуть.