Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 49

— За умови, що я закінчу книжку, перш ніж помру.

— Звісно. Де ви? Зв’язок не дуже.

— На шосе. Їду до Елайджі Стерна.

— То ви справді вважаєте, що він причетний до цієї історії?

— Оце саме хочу з’ясувати.

— Ви справжнісінький шибайголова, Ґольдмане. Оце мені у вас і подобається.

Елайджа Стерн мешкав у маєтку на пагорбах Конкорда. Брама була відчинена, і я заїхав. Брукована доріжка вела до розкішної кам’яниці, облямованої мальовничими квітниками: перед будинком, на майданчику, прикрашеному водограєм у вигляді мосяжного лева, водій у мундирі чистив сидіння розкішного «седана».

Я покинув авто посеред майданчика, здаля помахав водієві, як доброму знайомцеві, й зухвало попрямував до парадних дверей. На мій дзвінок відчинила покоївка. Я назвався і сказав, що хочу бачити пана Стерна.

— Вам призначили зустріч?

— Ні.

— Тоді це неможливо. Без попередньої домовленості пан Стерн не приймає. Хто вас впустив сюди?

— Брама була відчинена. Як можна домовитися про зустріч із вашим господарем?

— Пан Стерн сам призначає зустрічі.

— Дозвольте побачитися з ним на декілька хвилин. Це недовго триватиме.

— Неможливо.

— Перекажіть, що я від Ноли Келлерґан. Гадаю, він знає це ім’я.

Покоївка пішла, покинувши мене коло дверей, та незабаром повернулася.

— Пан Стерн прийме вас, — мовила вона. — Мабуть, ви справді поважна особа.

Вона провела мене до кабінету на першому поверсі, обшитому деревом і гобеленами; у фотелі сидів дуже вишукано вбраний чоловік, який окинув мене суворим поглядом. Це й був Елайджа Стерн.

— Мене звати Маркус Ґольдман, — сказав я. — Дякую, що прийняли.

— Ґольдман, письменник?

— Так.

— Чим зобов’язаний за такий несподіваний візит?

— Я розслідую справу Келлерґан.

— Не знав, що існує така справа.

— У ній є, сказати б, нез’ясовані таємниці.

— Хіба це не справа поліції?

— Я друг Гаррі Квеберта.

— А я тут до чого?

— Чув, що ви колись мешкали в Гусячій бухті. І що Гусяча бухта, дім, де живе зараз Гаррі Квеберт, раніше належала вам. Хотів упевнитися, що це правда.

Він кивнув, пропонуючи сісти.

— Так і є, — сказав він. — Я продав йому дім 1976 року, відразу по тому, як він уславився.

— То ви знайомі з Гаррі Квебертом?

— Дуже поверхово. Зустрічалися кілька разів, коли він щойно поселився в Аврорі. Відтоді не спілкувалися.

— Можете сказати, що пов’язує вас із Авророю?

Його погляд поважчав.

— Це допит, пане Ґольдмане?

— Ні. Цікаво просто, чому така людина, як ви, мала дім у такому маленькому містечку, як Аврора?

— Така людина, як я? Хочете сказати, дуже заможна?

— Так. Порівняно з іншими містами на узбережжі, в Аврорі немає нічого особливого.

— Той дім збудував мій батько. Він шукав місце на березі океану, але неподалік від Конкорда. Та й Аврора гарне містечко. Ще й розташоване між Конкордом і Бостоном. У дитинстві я не раз пречудово збував там літо.

— Чому ви його продали?

— Після батькової смерті я успадкував цілу купу добра. Вже не мав часу тим користуватися, тож перестав їздити до Гусячої бухти. Тоді вирішив здавати дім в оренду; так тривало майже десять років. Та орендарів було мало, і дім частенько стояв порожній. Тож коли Гаррі Квеберт захотів придбати його в мене, я відразу ж погодився. Не дуже й торгувався, бо гроші не важили: я був щасливий, що дім житиме. Взагалі, я завжди дуже любив Аврору. Часто зупинявся там, коли мав справи у Бостоні. До того ж я тривалий час фінансував їхній літній бал. А в «Кларксі» готують найсмачніші гамбургери у всій окрузі. Принаймні тоді готували.

— А Нола Келлерґан? Ви знали її?

— Дуже приблизно. Скажу ось що: про неї дізналися всі в штаті, коли вона зникла. Жахлива пригода, а тепер ось її тіло знайшли в Гусячій бухті… Та ще ця книжка, що написав для неї Квеберт… Це просто гидота. Чи шкодую я, що продав йому Гусячу бухту? Авжеж. Та хіба міг я знати?

— Але ж коли Нола зникла, Гусяча бухта ще фактично належала вам…

— На що це ви натякаєте? Що я причетний до її смерті? Знаєте, останні десять днів я думаю, а чи не викупив Гаррі Квеберт дім лише для того, щоб ніхто не знайшов закопаного там тіла.

Стерн сказав, що не дуже знає Нолу, то чи варто говорити про свідка, який стверджує, що він мав із дівчиною любовний зв’язок? Я вирішив поки що притримати цей козир, але, щоб трохи його збурити, згадав ім’я Калеба.

— А Лютер Калеб? — запитав я.

— Що Лютер Калеб?

— Ви знали Лютера Калеба?

— Якщо ви запитуєте, то маєте знати, що він багато років був моїм водієм. Що це за гра, пане Ґольдмане?

— У мене є свідок, що бачив, як Нола того літа перед зникненням не раз сідала в його авто.

Він погрозливо націлив на мене пальця.

— Не будіть мерців, пане Ґольдмане. Лютер був гідною людиною, хороброю, чесною. І я нікому не дозволю ганьбити його ім’я, коли сам він уже не може захиститися.

— Він помер?

— Так. Давно вже. Вам, звісно, казатимуть, що він часто бував у Аврорі, і це правда: коли я здавав маєток в оренду, він доглядав за ним. Стежив, щоб дім був у хорошому стані. То був шляхетний чоловік, і я не потерплю, щоб у моїй присутності ображали його пам’ять. Ще якісь шмаркачі з Аврори розповідатимуть, що він був якийсь дивакуватий: авжеж, він відрізнявся від більшості смертних. У всьому. Він був дуже негарний: обличчя страшенно спотворене, щелепи стулялися погано, тому розмовляв нерозбірливо. Та серце мав добре, а почуття — сильні та глибокі.

— Як гадаєте, міг він бути причетний до зникнення Ноли?

— Ні. Категорично ні. Думаю, винен Гаррі Квеберт. Він, здається, зараз у в’язниці…

— Я не певен, що він винен. Тому й приїхав до вас.

— Але ж дівчинку знайшли у нього в саду, біля тіла — рукопис його книжки. Книжки, що він написав для неї… Що вам іще треба?

— Написати книжку — не означає вбити, пане Стерне.

— Бачу, ваше розслідування серйозно забуксувало, якщо довелося заявитися сюди і розпитувати про моє минуле і про цього бідолаху Лютера. Розмову закінчено, пане Ґольдмане.

Він гукнув покоївку і звелів їй провести мене до дверей.

Стернів кабінет я покидав із прикрим відчуттям, що ця зустріч нічого не дала. Шкодував, що не можу пред’явити йому обвинувачення Ненсі Геттевей, та мені бракувало доказів. Ґегаловуд попереджав: самих її показань замало, вона скаже те, а Стерн те. Потрібен був конкретний доказ. І тоді мені спало на думку, що добре було б погуляти в домі.

Опинившись у величезному вестибюлі, запитав у покоївки, чи можу перед від’їздом зазирнути до вбиральні. Вона провела мене до вбиральні для гостей на першому поверсі і, як належить, ґречно повідомила, що зачекає коло виходу з дому. Щойно вона зникла з очей, я побіг коридором оглядати крило будинку, в якому перебував. Не знав, що саме шукаю, та знав, що робити це треба хутко. То був єдиний шанс знайти бодай щось, що пов’язувало Стерна з Нолою. Серце моє шалено калатало, коли я відчиняв навмання якісь двері, подумки благаючи, щоб у кімнатах нікого не було. Та скрізь панувала порожнеча; переді мною постала тільки низка розкішних покоїв. Величезні вікна виходили в чудовий парк. Прислухаючись до найменшого шереху, я шукав далі. Пхнув іще одні двері й опинився в маленькому кабінеті. Забіг досередини і заходився відчиняти шафи: всередині були теки, стоси документів. Те, що я встиг переглянути, було мені нецікаве. Я щось шукав, але що? Що в цьому домі, за тридцять років після тих подій, могло привернути мою увагу? Часу було обмаль: якщо я не повернувся за дві-три хвилини, покоївка піде мене шукати до вбиральні. Врешті я потрапив до ще одного коридору з однісінькими дверми. Про всяк випадок я відчинив їх: вони вели на простору веранду, приховану від нескромних поглядів густими хащами плюща. Там стояло декілька мольбертів з незакінченими картинами, на столі валялися пензлі. Мистецька робітня. На стіні висів цілий ряд досить непоганих полотен. Одне з них привернуло мою увагу: відразу впізнав висячий міст дорогою в Аврору, на березі моря. І тоді я збагнув, що на всіх картинах зображено Аврору. Ґранд-біч, центральна вулиця, навіть «Кларкс». Схожість була разюча. Скрізь стояв підпис «Л. К.» і дати, не пізніші 1975 року. І тоді я помітив ще одну, трохи більшу картину, що висіла у кутку; перед нею стояв фотель, і тільки її було підсвічено лампами. То був портрет молодої жінки. Видно було тільки верхню частину її грудей, та було зрозуміло, що вона гола. Я підійшов ближче; обличчя на портреті видалося мені знайомим. А ще за мить я з подивом зненацька зрозумів — то був портрет Ноли. То була вона, жодних сумнівів. Вражений, я зробив декілька світлин на мобільник і негайно вибіг із кімнати. Покоївка стояла коло входу. Я чемно попрощався з нею й мерщій накивав п’ятами, тремтячи і спливаючи потом.