Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 50

*

За півгодини після того відкриття я вдерся до Ґегаловудового кабінету в Головному управлінні поліції штату. Він, звісно ж, розлютився: адже я подався до Стерна, нічого йому не сказавши.

— Ви нестерпний, письменнику! Просто нестерпний!

— Я тільки зазирнув до нього в гості, — буркнув я. — Подзвонив у двері, попросив прийняти, і він мене прийняв. Не бачу в цьому нічого поганого.

— Я ж вам сказав: зачекайте!

— А чого мені чекати, сержанте? Святого благословіння од вас? Чи щоб докази з неба впали? Ви тут ремствували, що не хочете з ним зв’язуватися, то я й почав діяти. Ви бідкаєтеся, а я дію. І погляньте, що я знайшов!

Я показав йому знімок у телефоні.

— Картина? — зневажливо запитав він.

— Погляньте добре.

— О господи… це ж наче…

— Нола, хто ж іще! В Елайджі Стерна висить портрет Ноли Келлерґан.

Я перекинув світлини Ґегаловудові електронною поштою, і він роздрукував їх крупним планом.

— Це Нола, нема чого казати, — підтвердив він, порівнявши їх зі світлинами, що зберігалися у справі.

Якість фото була кепська, та сумніватися не випадало.

— Отже, зв’язок між Стерном і Нолою справді існує, — сказав я. — Ненсі Геттевей каже, що Нола мала стосунки зі Стерном, а тепер я знаходжу Нолин портрет у нього в майстерні. Ага, я ще ж не все вам сказав: до 1976 року дім Гаррі належав Елайджі Стерну. Коли Нола зникла, фактичним власником був Стерн. Цікавий збіг, правда? Одне слово, вимагайте ордер і викликайте мотоциклістів: пора зробити у Стерна справжній обшук і взяти його під варту.

— Ордер на обшук? Ви геть з глузду з’їхали, бідолашний мій друже? На основі чого — ваших світлин? Вони незаконні! Вони нічого не варті: ви нишпорили в хаті без дозволу. Я безсилий. Щоб узятися до Стерна, треба щось інше, а він тим часом, звісно ж, позбудеться картини.

— Таж він не знає, що я її бачив. Я заговорив про Лютера Калеба, то він почав нервуватися. Сказав, що про Нолу заледве чув, а в самого висить її парсуна у напівголому вигляді. Не знаю, хто написав її, та в робітні є ще й інші, з підписом «Л. К.». Може, Лютер Калеб?

— Не подобається мені ця історія, письменнику. Якщо я візьмуся за Стерна і сяду в калюжу, мені гаплик.

— Знаю, сержанте.

— Побалакайте про Стерна з Гаррі. Спробуйте щось з’ясувати. А я поколупаюся в біографії цього Лютера Калеба. Нам потрібні надійні факти.

В автівці, дорогою з Головного управління поліції до в’язниці я почув по радіо, що книжки Гаррі Квеберта вилучено зі шкільної програми майже у всіх штатах. То був кінець: менше ніж за два тижні Гаррі втратив усе. Віднині він заборонений письменник, викладач без посади, людина, яку ненавидить уся країна. Хоч би як завершилося слідство і судовий процес, його ім’я назавжди заплямоване: тепер його творчість пов’язана з галасом довкола літа з Нолою, і жоден організатор культурних подій, уникаючи скандалу, не наважиться залучити Гаррі до програми. То був моральний електричний стілець. Найгірше було те, що Гаррі дуже чітко розумів ситуацію; ввійшовши до зали для побачень, він передовсім спитав:

— А якщо мене вб’ють?

— Ніхто вас не вб’є, Гаррі.

— А хіба я досі не вмер?

— Ні. Ви не вмерли! Ви великий Гаррі Квеберт! Пам’ятаєте про те, як важливо вміти падати? Головне не падіння, бо воно неминуче, головне — вміти підвестися. І ми підведемося.

— Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Та дружба закриває вам правду. По суті, йдеться не про те, чи вбивав я Нолу, чи Дебору Купер, чи президента Кеннеді. Йдеться про мій зв’язок із тим дівчам, а цього вони мені не простять. А книжка? Лихий напоумив мене її написати!

Я повторив:

— Ми підведемося, ось побачите. Пам’ятаєте, як мені натовкли мордяку в Ловеллі, у тім сараї, де була підпільна боксерська зала? Я ніколи в житті так вдало не підводився.

Він силувано всміхнувся і запитав:

— А ви як? Були нові погрози?

— Скажу так: повертаючись до Гусячої бухти, я щоразу гадаю — а що ж іще на мене там чекає.

— Знайдіть того, хто це робить, Маркусе. Знайдіть і затопіть йому в пику. Мені нестерпна думка, що хтось вам погрожує.

— Не переймайтеся.

— А ваше розслідування?

— Та рухається потроху… Гаррі, я почав писати книжку.

— Чудово!

— Це книжка про вас. Я розповідаю про нас, про Берроуз. І про вашу історію з Нолою. Це книжка про кохання. Я вірю у вашу історію кохання.

— Чудове вшанування її пам’яті.

— То ви мене благословляєте?

— Авжеж, Маркусе. Знаєте, ви були, мабуть, одним із найближчих моїх друзів. Ви блискучий письменник. Мені лестить, що я стану героєм вашої нової книжки.

— Чому ви кажете в минулому часі? Чому кажете, що я був одним із ваших найближчих друзів? Адже ми і далі друзі?

Він сумно поглянув на мене.

— Та це я просто так.

Я схопив його за плечі.

— Ми завжди будемо друзями, Гаррі! Я вас ніколи не кину. І ця книжка — свідчення моєї непохитної дружби!

— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.

— Чому?

— Пам’ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?

— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…

— І що ж я сказав?

— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.

— Так ото ж, Маркусе. Цю помилку ви і скоїли кілька місяців тому, коли Барнаскі почав вимагати від вас рукопис. Ви почали писати, бо треба було здати книжку, а не задля того, щоб надати сенсу своєму життю. Робити щось лише тому, що це треба робити, завжди не має сенсу: нічого дивного, що ви не змогли видушити з себе жодного рядочка. Письменницький хист не в тому, щоби писати правильно, а в тому, щоб наповнювати сенсом життя. Щодня одні люди народжуються, інші вмирають. Щодня натовпи безіменних службовців приходять у височенні сірі хмарочоси. Та є й письменники. Письменники, як на мене, живуть насиченішим життям, ніж решта людей. Не пишіть задля нашої дружби, Маркусе. Пишіть, бо для вас це єдиний спосіб перетворити дрібне, плюгаве явище, що зветься життя, на неоціненний, шляхетний досвід.

Я довго дивився на нього. Здавалося, наче сиджу на останньому уроці Вчителя. Це було нестерпне відчуття. Потім він мовив:

— Вона любила оперу, Маркусе. Напишіть про це в книжці. Її улюблена опера — «Мадам Баттерфляй». Вона казала, що найчудовіші опери — це сумні історії кохання.

— Хто? Нола?

— Так. Це п’ятнадцятирічне дівча страшенно любило оперу. Після спроби самогубства її відправили на десять днів до Шарлотсгілу, це такий санаторій. Зараз би сказали, до божевільні. Я потайки відвідував її. Приносив платівки з операми, і ми їх ставили на маленькому переносному програвачі. Вона розчулювалася до сліз, казала, що як не стане акторкою в Голлівуді, то співатиме на Бродвеї. А я їй казав, що вона буде великою співачкою в історії Америки. Знаєте, Маркусе, гадаю, Нола могла підкорити всю країну…

— Як вважаєте, її батьки не могли з нею розправитися? — запитав я.

— Ні, як на мене, це малоймовірно. Та ще той рукопис і напис на ньому… Принаймні я не дуже уявляю собі Девіда Келлерґана в ролі убивці власної доньки.

— Але ж були ті побої…

— Побої… То була жахлива історія…

— А що в Алабамі? Нола не розповідала вам, що було в Алабамі?

— Алабама? Авжеж, вони приїхали з Алабами.

— Ні, Гаррі, я про інше. Здається, в Алабамі сталася якась подія, що, ймовірно, пов’язана з їхнім від’їздом. Та я не знаю, що там скоїлося… І хтозна, в кого можна про це дізнатися.

— Бідолашний Маркусе, в мене таке враження, ніби що далі ви заглиблюєтеся в цю справу, то більше в ній загадок…

— Це не просто враження, Гаррі. До речі, я виявив, що Тамара Квінн знала про вас із Нолою. Вона мені сама це сказала. Того дня, коли Нола вчинила спробу самогубства, пані Квінн розлютилася й подалася до вас, бо ви ж її образили, не прийшли на обід. А вас не було вдома, і вона нишпорила у вашому кабінеті. Знайшла аркушик, де ви писали про Нолу.