Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 54

Того ж таки дня Нолу виписали. Щойно повернувшись в Аврору, вона мерщій побігла до Гаррі. До Гусячої бухти прийшла надвечір; він сидів на березі з бляшанкою в руках.

Угледівши його, дівчина кинулася в обійми; він підхопив її й заходився кружляти.

— Гаррі, любий Гаррі! Бути тут із вами — мені так цього бракувало!

Він міцно обняв її.

— Ноло! Люба Ноло…

— Як ви, Гаррі? Ненсі казала, що ви виграли головний приз у лотереї.

— Так! Уявляєш собі?

— Путівка для двох на Мартас-Віньярд! І на коли?

— З відкритою датою. Як захочу, маю просто зателефонувати в готель і забронювати номер.

— Візьмете мене з собою? О Гаррі, візьміть мене, там ми зможемо бути щасливі й не треба буде ховатися!

Він не відповів. Вони трохи пройшлися понад морем, спостерігаючи, як хвилі закінчують на піску свій біг.

— Звідки котяться хвилі? — запитала Нола.

— Здалеку. Вони котяться здалеку, щоб побачити берег великої Америки і вмерти.

Він пильно поглянув на Нолу, і раптом гнівливо обхопив долонями її обличчя.

— А щоб тобі, Ноло! Чому ти хотіла вмерти?

— Річ не в тому, що хочеться вмерти, — відказала Нола, — а в тому, що не хочеться жити.

— Але ж ти пам’ятаєш той день на березі, після концерту? Ти тоді сказала, щоб я не хвилювався, бо ти зі мною! Як ти можеш бути зі мною, якщо помреш?

— Я знаю, Гаррі. Вибачте. Я прошу пробачення у вас.

І вона стала перед ним навколішки, перепрошуючи, на тому самому березі, де вони зустрілися і покохали одне одного з першого погляду. Знову попросила:

— Візьміть мене з собою, Гаррі. Візьміть мене на Мартас-Віньярд. Візьміть мене з собою, і ми будемо вічно кохати одне одного.

Він пообіцяв, адже був такий піднесений. Та згодом, дивлячись, як вона прямує дорогою з Гусячої бухти додому, подумав, що не може взяти її. Це неможливо. Хтось уже знав про них; якщо вони поїдуть разом, дізнається все місто. І тоді його кинуть за ґрати. Він не міг узяти її з собою, і якщо вона знову попросить, він відкладе ту заборонену мандрівку. Навіки відкладе.

Наступного дня він уперше за довгий час пішов у «Кларкс». Як завжди, клієнтів обслуговувала Дженні. Угледівши Гаррі, вона зашарілася з утіхи: він повернувся! Через той бал? Може, він ревнує її до Тревіса? Може, хоче запросити її на Мартас-Віньярд? Якщо поїде без неї, значить, не кохає її. Дженні так непокоїло це питання, що вона поставила його Гаррі, не встигнувши навіть узяти замовлення.

— З ким поїдете на Мартас-Віньярд, Гаррі?

— Хтозна. Либонь, ні з ким. Може, просто постараюся написати якомога більше.

Вона скривилася.

— У таку чудову мандрівку, і сам? Даремно згаєте час!

У душі сподівалася, що він скаже: «Твоя правда, Дженні, любове моя, їдьмо разом, будемо цілуватися, як сідатиме сонце». Та він тільки сказав: «Каву, будь ласка». І Дженні, рабиня, послухалася. Тієї миті з кабінету в глибині зали вийшла Тамара Квінн; вона підбивала баланс. Угледівши Гаррі за його столиком, кинулася до нього і, не вітаючись, розлючено й гірко заявила:

— Я підбиваю баланс. Ми більше не обслуговуємо вас у кредит, пане Квеберте.

— Розумію, — вимовив Гаррі, бо не хотів скандалу. — Мені дуже шкода, що не скористався вашим запрошенням минулої неділі… Я…

— Ваші вибачення мене не цікавлять. Я отримала ваші квіти і викинула їх у смітник. Прошу погасити заборгованість до кінця тижня.

— Неодмінно. Дайте мені рахунок, і я негайно заплачу.

Вона принесла йому детальний рахунок, і він мало не задихнувся: виявилося, він винен понад п’ятсот доларів. Він витрачав, не рахуючи: п’ять сотень на їжу й пиво, п’ятсот доларів на вітер, просто, щоб побути біля Ноли. Наступного ранку ще й прийшов лист із агенції нерухомості. Він уже оплатив половину свого перебування в Гусячій бухті, тобто до кінця червня. У листі йшлося, що за оренду до вересня йому треба заплатити тисячу доларів і що, згідно з домовленістю, цю суму знімуть із його рахунка. Та в нього не було тієї тисячі доларів. У нього геть не було грошей. Через той борг «Кларксу» у нього не лишилося й цента. Йому більше не було чим платити за оренду такого маєтку. Він більше не міг тут залишатися. Що робити? Телефонувати Елайджі Стерну і пояснювати ситуацію? А навіщо? Він так і не написав великого роману, як розраховував, він просто самозванець, та й годі.

Трохи поміркувавши, Гаррі зателефонував у готель на Мартас-Віньярді. Він вчинить так: відмовиться від цього будинку. Раз і назавжди припинить цей маскарад. Поїде на тиждень з Нолою, востаннє попустить віжки своєму коханню, а потім зникне. У готелі йому сказали, що лишився один вільний номер на тиждень від 28 липня до 3 серпня. Так він і зробить: востаннє кохатиме Нолу, а потім назавжди покине це містечко.

Забронювавши номер, він зателефонував до агенції з нерухомості. Пояснив, що лист отримав, але сталося так, що він не може платити за Гусячу бухту. Попросив розірвати угоду про оренду з 1 серпня і, посилаючись на доцільність, переконав службовця залишити дім у його розпорядженні до понеділка, 4 серпня: того дня він сам, прямуючи до Нью-Йорка, відвезе ключі в бостонську філію агенції. Він говорив по телефону, мало не плачучи: ось і закінчувалася історія буцім великого письменника Гаррі Квеберта, який мріяв створити великий шедевр і не написав ані рядка. В напівпритомному стані він мовив: «Чудово. То я завезу ключі від Гусячої бухти до вашої агенції в понеділок, 4 серпня, дорогою до Нью-Йорка», — і поклав слухавку. Та враз аж здригнувся, почувши позаду здушений голос: «Гаррі, ви їдете?». То була Нола. Вона ввійшла, не постукавши, і чула розмову. В очах у неї блищали сльози. Вона повторила:

— Ви їдете, Гаррі? Що коїться?

— Ноло… у мене проблеми.

Вона підбігла до нього.

— Проблеми? Які проблеми? Ви не можете поїхати! Гаррі, ви не можете поїхати. Якщо ви поїдете, я помру!

— Ні! Не кажи такого!

Вона впала навколішки.

— Не їдьте, Гаррі! Богом вас заклинаю! Я без вас ніщо!

Він сів біля неї на підлогу.

— Ноло… Маю тобі дещо сказати… Я брехав, од самого початку брехав. Я не славетний письменник… Я все набрехав! Про себе, про свою кар’єру! У мене більше немає грошей! Нічогісінько нема! У мене вже нема коштів, щоб мешкати в цьому домі. Я не можу залишатися в Аврорі.

— Ми щось придумаємо! Ви станете славетним письменником, я не сумніваюся. Ви заробите багато грошей! Ваша перша книжка чудова, а та, що її ви зараз так старанно пишете, матиме величезний успіх, я певна цього! Я ніколи не помиляюся!

— Ноло, ця книжка — суцільний жах. Самі лише жахливі слова.

— Що за жахливі слова?

— Слова про тебе, яких я не повинен був писати. Та я писав, бо так відчуваю.

— Гаррі, а що ви відчуваєте?

— Кохання! Таке кохання!

— То зробіть із тих слів красиві слова! До праці! Пишіть прекрасні слова!

Вона взяла його за руку і посадила на терасі. Принесла його папери, зошити, ручки. Зварила каву, поставила платівку з оперою і повідчиняла вікна у вітальні, щоб йому було чути. Вона знала, що музика допомагає йому зосередитися. Він слухняно зібрався з думками і почав усе наново; почав писати роман про кохання, так, наче у них з Нолою все було можливо. Він писав години зо дві, слова приходили самі, фрази лилися на папір, красиво і природно, перо так і літало сторінками. Вперше за весь час, що він тут перебував, Гаррі здалося, наче в нього і справді народжується роман.

Відвівши погляд від списаних аркушів, він побачив, що Нола заснула, вмостившись у плетеному кріслі віддалік, щоб не заважати йому. Сонце сяяло, було дуже гаряче. І раптом роман, Нола, дім на березі океану — все це здалося йому справжнім дивом, а саме життя — таким прекрасним. Він навіть подумав, що нічого страшного, якщо він поїде з Аврори: допише роман у Нью-Йорку, стане видатним письменником і чекатиме Нолу. Насправді, поїхати — ще не означає втратити її. Може, і навпаки. Вона закінчить школу і зможе податися до Нью-Йорка в університет. І вони будуть разом. А доти листуватимуться й бачитимуться під час шкільних канікул. Роки сплинуть швидко, і незабаром їхнє кохання перестане бути забороненим. Він лагідно розбудив Нолу. Вона всміхнулася й потягнулась.