Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 53

— Сьогодні ввечері бал, — сказала вона.

— Так.

— Ви підете?

— Їй-богу, не знаю. Обіцяв Емі Пратт, що прийду, але настрою нема.

— Ой, підіть, прошу вас! Я мрію туди піти. Завжди мріяла, щоб хтось повів мене на той бал. Та я ніколи не піду… Мама не хоче.

— Що мені там робити самому?

— Гаррі, ви будете не сам. Я теж там буду, у вас у голові. Ми будемо танцювати разом! Хоч би що сталось, я завжди буду у вашій голові!

Почувши те, він розгнівався.

— Як це — хоч би що там сталося? Що це означає?

— Нічого, Гаррі. Любий Гаррі, не гнівайтеся. Просто я хотіла сказати, що завжди кохатиму вас.

Із любові до Ноли він опанував себе і все-таки пішов на бал, сам. Прибувши туди, він одразу ж пошкодував: у тому натовпі йому було ніяково. Намагаючись додати собі впевненості, він підійшов до бару і, спостерігаючи, як потроху сходяться гості, вихилив кілька мартіні. Зала хутко наповнювалася людом, гамір дедалі гучнішав. Йому здавалося, ніби всі погляди прикипіли до нього, начебто всі тут знають, що він кохає п’ятнадцятирічне дівча. Відчуваючи, що витримка його зраджує, подався до вбиральні, вмився, потім замкнувся в кабінці й сів на унітазі, глибоко дихаючи, щоб оговтатися. Треба заспокоїтися. Про них із Нолою ніхто не може знати. Вони завжди були обережні й украй стримані. Немає причин хвилюватися. Головне, поводитися природно. Врешті йому пощастило вмовити себе, й він відчув, як у ньому все розслабилося. Відчинив двері кабінки — і тієї ж миті йому впав в око напис губною помадою на дзеркалі:

Трахальник дитини

Його охопила паніка. Хто тут? Він гукнув, роззирнувся, повідчиняв усі кабінки: нікого. У вбиральні було порожньо. Мерщій ухопив рушник, намочив і витер напис, розмазавши його на дзеркалі довгою червоною смугою. Остерігаючись, що його заскочать, вибіг з убиральні й повернувся в залу, — геть розбурканий, у горлі давкий клубок; на чолі виступали краплі поту, кров гупала у скронях. Хто знав про них із Нолою?

У залі саме розпочиналася вечеря, гості сідали за столики. Здавалося, він от-от збожеволіє. Хтось поклав йому руку на плече; він аж підскочив. То була Емі Пратт. З нього градом ллявся піт.

— Гаррі, з вами все гаразд? — запитала вона.

— Ага… Душно тут.

— Ваше місце за почесним столом. Ходімо, це там.

Вона провела його до великого столу, прикрашеного квітами, де вже сидів якийсь сорокарічний чоловік із виразом смертельної нудьги на обличчі.

— Гаррі Квеберте, — урочисто виголосила Емі Пратт, — дозвольте познайомити вас з Елайджею Стерном, щедрим покровителем нашого балу. Лише завдяки йому квитки такі дешеві. А ще він власник будинку в Гусячій бухті, де ви мешкаєте.

Елайджа Стерн усміхнено подав руку. Гаррі засміявся.

— То ви мій господар, пане Стерн?

— Називайте мене Елайджа. Радий знайомству.

Після основної страви чоловіки пішли покурити і трохи пройтися по газону кантрі-клубу.

— Вам подобається дім? — запитав Стерн.

— Неймовірно. Він чудовий.

Пахкаючи цигаркою, Стерн почав розповідати, що Гусяча бухта довгі роки була їхнім родинним приміським будинком: батько побудував його, бо мати страждала від страшенних мігреней, і лікарі порадили їй частіше перебувати на морському повітрі.

— Коли батькові показали цю ділянку на березі океану, він закохався в неї з першого погляду. Відразу ж придбав і заходився будувати дім за власними кресленнями. Я обожнював цю місцину. Ми так добре збували тут літо… Але минув час, батько помер, матінка переїхала до Каліфорнії, й Гусяча бухта спорожніла. Я й досі люблю цей дім. Навіть трохи полагодив його кілька років тому. Але я неодружений, дітей не маю, і мені вже не випадало нагоди користуватися ним; та й завеликий він для мене. Тоді я доручив агенції з нерухомості здавати його в оренду. Мені нестерпна була думка, що він безлюдний і занедбаний. І я радий, що в ньому живе така людина, як ви.

Стерн також розповів, що вперше пішов на бал в Аврорі ще хлопчиськом, вперше тут закохався і що тепер раз на рік приїздить сюди згадати дитинство.

Вони викурили ще по цигарці й сіли на кам’яну лаву.

— То над чим ви зараз працюєте, Гаррі?

— Пишу роман про кохання… Радше намагаюся. Знаєте, тут усі вважають, ніби я великий письменник, але це непорозуміння.

Гаррі відчув, що Стерна непросто обманути. Той відказав:

— Тутешній люд такий вразливий. Ось хоча б оцей бал: він перетворився на таку нудоту… Отже, роман про кохання?

— Так.

— Багато написали?

— Правду кажучи, він мені не йде.

— Розумію. Для письменника це лихо. Прикро?

— Та звісно.

— Ви закоханий?

— Чому ви запитуєте?

— Бо допитливий. Мені стало цікаво, чи треба бути закоханим, щоб писати романи про кохання. Хай там як, я дуже шаную письменників. Може, тому що сам хотів би бути письменником. Або просто митцем, у широкому сенсі. Страшенно люблю мистецтво. Та, як на лихо, в мене нема ніякого мистецького хисту. Як зветься ваш роман?

— Поки що не знаю.

— А що за історія кохання?

— Історія забороненого кохання.

— Здається, це справді цікаво, — сказав Стерн. — Нам треба буде якось зустрітися ще.

О пів на десяту, після десерту, Емі Пратт оголосила про початок лотереї; ведучим, як і щороку, був її чоловік. Мало не ковтаючи мікрофон, Пратт тягнув номери. Призи були переважно дешеві, від місцевих торгових фірм, але розіграш першого призу здійняв страшенний переполох: ішлося про тижневу путівку в розкішний готель на Мартас-Віньярді, на дві особи, з урахуванням усіх послуг.

— Хвилинку уваги, будь ласка! — волав Пратт. — Перший приз виграв… увага… номер 1385!

На мить запала тиша; потім Гаррі, усвідомивши раптом, що це номер одного з його квитків, приголомшено підвівся з місця. Його негайно вшанували громом оплесків; гості обступили його, привітання сипалися зусібіч. До самого кінця вечора всі дивилися тільки на нього: він був центром Усесвіту.

Та він не дивився ні на кого, адже центр його Всесвіту спав у маленькій лікарняній палаті, за п’ятнадцять миль звідси.

Покидаючи бал о другій годині ночі, Гаррі зіткнувся з Елайджею Стерном; той теж збирався додому.

— Головний приз у лотереї, — всміхнувся Стерн. — Щастить вам, мушу сказати.

— Так… І, уявіть собі, я мало не відмовився купувати квитки.

— Може, підвезти вас додому? — запитав Стерн.

— Дякую, Елайджо, я на авто.

Вони разом дійшли до паркувального майданчика. Чорний «седан» очікував Стерна, біля нього курив якийсь чолов’яга. Стерн кивнув на нього і сказав:

— Гаррі, хочу вас познайомити з моєю довіреною особою. Це виняткова людина. І, якщо ви не проти, я пошлю його до Гусячої бухти впорядкувати троянди. Їх незабаром треба обрізати, а він дуже хороший садівник, на відміну від тих невмійків, яких надсилає агенція з нерухомості і які торік погубили мені всі квіти.

— Та звісно ж. То ваш дім, Елайджо.

Підійшовши ближче, Гаррі побачив, що в того чоловіка жахливий вигляд: міцне, кремезне тіло і перехняблене, вкрите близнами лице. Вони потисли одне одному руки.

— Я Гаррі Квеберт.

— Допрого вешора, пане Квеберте, — відказав чолов’яга; він насилу балакав, та ще й дуже невиразно. — Мене жвати Лютер Калеб.

Наступного дня після балу Аврора вирувала: з ким Гаррі Квеберт поїде на Мартас-Віньярд? Тут його ніколи не бачили з жінкою. Може, в нього подруга в Нью-Йорку? Чи він візьме якусь дівчину з Аврори? Може, він уже встиг завоювати чиєсь серце, адже він такий потайний? І чи буде про це в часописах, що пишуть про життя зірок?

Єдина людина, яку не хвилювала ця мандрівка, був сам Гаррі. Вранці в понеділок, 21 червня, він сидів удома і був страшенно занепокоєний: хто знає про них із Нолою? Хто вистежив його навіть у вбиральні? Хто наквецяв на дзеркалі ті мерзенні слова? Та ще й помадою: жінка, звісно ж. Але хто? Щоб не думати про це, він сів за столом і вирішив упорядкувати свої папери; тоді він і побачив, що одного аркуша таки бракує. Сторінки, що він написав про Нолу в день, коли та намагалася накласти на себе руки. Він добре пам’ятав, що лишив її тут. За останній тиждень на столі накопичилася купа чернеток, та він завжди нумерував їх у хронологічному порядку, щоб потім дати з ними раду. І ось тепер, перебравши їх, переконався, що одного аркуша таки нема. То була важлива сторінка, він добре її пам’ятав. Він іще двічі порозкладав папери, витрусив портфель: ані сліду. Це неможливо. Він завжди ретельно перевіряв, чи не лишив бува чогось на столі у «Кларксі». В Гусячій бухті він працював лише в кабінеті, а як сідав часом на терасі, то потім усе заносив до хати. Аркуш не міг загубитися, але ж де він? Обнишпоривши весь дім і нічого не знайшовши, він подумав: а чи не заходив хтось до нього в пошуках компромату? Може, та сама людина, яка під час балу лишила під напис на люстрі у вбиральні? Від цієї думки йому до нудоти скорчило живіт.