Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 65

3 липня 2008 року, за чотири дні до підписання угоди

Відколи заарештували Пратта, минуло декілька годин. Я повертався до Гусячої бухти з в’язниці штату, де Гаррі, втративши самовладання, мало не зацідив мені стільцем у мармизу, коли я розповів йому про те, що в Елайджі Стерна висить Нолин портрет. Припаркувавшись перед домом, я вийшов з авто і відразу помітив клапоть паперу, що стирчав із дверей. Ще один лист. Цього разу тон його був інший:

Останнє попередження, Ґольдмане.

Я не надав йому значення: перше попередження чи останнє, яка різниця? Кинув лист у смітник і ввімкнув телевізор. На всіх каналах ішлося про арешт Пратта; дехто навіть ставив під сумнів результати розслідування, що він свого часу особисто очолював, і всі допитувалися, чи колишній начальник поліції не провадив пошуки навмисне недбало.

Вечоріло. Ніч мала бути темна і дуже красива; таким літнім вечором треба тішитися разом із друзями, підсмажуючи на грилі величезні стейки і смакуючи пиво. Друзів я не мав, та подумав, що стейки і пиво таки є. Відчинив холодильник, та він виявився порожній: я забув купити харчі. Бач, забув про себе. І тоді збагнув, що у мене холодильник Гаррі — холодильник самотнього чоловіка. Тож замовив піцу по телефону і з’їв її на терасі. Маю принаймні терасу та океан; для чудового вечора бракувало тільки барбекю, друзів і подруги. Тієї миті задзеленчав телефон. Дзвонив один із небагатьох моїх друзів, який давненько вже не озивався, — Дуґлас.

— Що нового, Марку?

— Що нового? Від тебе вже два тижні жодної звістки! Ти куди пропав? Ти мій агент чи хто?

— Знаю, Марку. Вибач. Просто становище було непросте. І в тебе, і в мене. Та якщо ти й надалі хочеш бачити мене своїм агентом, вважатиму за честь продовжити співпрацю.

— Авжеж. Тільки за однієї умови: ти й надалі приходитимеш до мене дивитися чемпіонат з бейсболу.

Він засміявся.

— Згода. З тебе пиво, з мене начос із сиром.

— Барнаскі запропонував мені добрячу угоду, — сказав я.

— Знаю. Він мені казав. То ти згоден?

— Начебто.

— Барнаскі страшенно схвильований. Хоче якнайшвидше бачити тебе.

— Нащо йому мене бачити?

— Щоб підписати угоду.

— Уже?

— Так. Здається, він хоче переконатися, що ти вже справді працюєш. Терміни стислі, писати доведеться швидко. Він аж казиться: треба встигнути до перевиборної кампанії. Ти готовий?

— Як піде. Я пишу. Та не знаю, що вдіяти: розповісти все, що вже відомо? Що Гаррі збирався втікати з неповнолітнім дівчам? Уся ця історія, Дуґу, якась маячня. Ти навіть не уявляєш собі.

— Пиши правду, Марку. Просто розповідай правду про Нолу Келлерґан.

— А якщо та правда зашкодить Гаррі?

— Казати правду — твій письменницький обов’язок. Навіть якщо це прикра правда. Це я тобі раджу як друг.

— А як агент що радиш?

— Головне, прикривай свою сраку: постарайся уникнути стількох судових позовів, скільки є у Нью-Гемпширі мешканців. Ось ти, скажімо, пишеш, що дівчинку били…

— Так. Мати била.

— Напиши просто, що Нола була «бідолашна дівчинка, і з нею жорстоко поводилися». Всі зрозуміють, що це батьки поводилися з нею жорстоко, та прямо про це не буде сказано… Тоді ніхто не потягне тебе до суду.

— Але ж мати в цій історії відіграє дуже важливу роль…

— Марку, як агент раджу тобі: щоб обвинувачувати людей, тобі потрібні залізобетонні докази, інакше тільки й ходитимеш по судах. Ти вже й так мав достатньо проблем останніми місяцями. Знайди надійного свідка, нехай підтвердить, що мати була та ще лярва і лупцювала дівча як Сидорову козу, а як не знайдеш, просто пиши «бідолашна дівчинка». Кому воно треба, щоб якийсь суддя вилучив книжку з продажу через наклеп і образу честі. Зате про Пратта тепер усе відомо, тож можеш підлити бруду. Таке добре продається.

Барнаскі пропонував зустрітися в понеділок, 7 липня, в Бостоні. Місто мало ту перевагу, що було розташоване за годину літаком від Нью-Йорка і за дві години авто від Аврори; я погодився. У мене залишилося чотири дні, щоб напружено попрацювати і показати йому декілька розділів.

— Як щось треба буде, дзвони, — сказав мені Дуґлас наостанок.

— Дякую, зателефоную. Дуґу, зажди…

— Що?

— Пам’ятаєш, як ти робив мохіто?

Я відчув, що він усміхнувся.

— Аякже!

— Хороша була пора, так?

— Пора завжди хороша, Марку. У нас у всіх непогане життя, хоч і трапляються часом тяжкі хвилини.

1 грудня 2006 року, Нью-Йорк

— Дуґу, можеш іще зробити мохіто?

Обв’язавшись фартухом із принтом голої жінки, Дуґ порався в моїй кухні; почувши моє прохання, він загарчав наче вовк, ухопив пляшку з ромом і вилляв її в шейкер із подрібненим льодом.

Усе це відбувалося через три місяці після виходу моєї першої книжки; я був у зеніті слави. Протягом трьох тижнів, що минули від часу мого переїзду до нового помешкання в Грінвіч-Вілледжі, я вже вп’яте влаштовував у себе вечірку. У вітальні юрмилися десятки людей, я знав із них від сили чверть, і мені це страшенно подобалося. Дуґлас відповідав за мохіто, а я за white russian[12], що давно вже вважав більш чи менш пристойним коктейлем.

— Оце вечір! — сказав Дуґлас. — Ото ваш швейцар танцює у вітальні?

— Ага. Я запросив і його.

— Ти ба, і Лідія Ґлур тут! Нічого собі! Лідія Ґлур у тебе вдома!

— А хто така Лідія Ґлур?

— О боже, Марку, таке треба знати! Вона зараз акторка номер один. Грає в отому серіалі, який всі дивляться… Тобто всі, крім тебе. Як ти зумів притягнути її сюди?

— Не знаю. Люди дзвонять у двері, я їм відчиняю. Мі casa es tu casa![13]

Я повернувся до вітальні, навантажений шейкерами і птіфурами. Потім побачив, як падає сніг за вікном, і мені раптом закортіло дихнути свіжим повітрям. У самій сорочці я вийшов на балкон. Було морозно. Я окинув поглядом неозорий Нью-Йорк, що лежав перед мною, тисячі вогнів, що сяяли, стільки око засягне, і щосили заволав: «Маркус Ґольдман!» І тоді позаду пролунав чийсь голос.

— Маркусе Ґольдмане, у тебе телефон дзвонить, — мовила гарнюня білявочка мого віку; бачив її вперше в житті, та обличчя видалося наче знайоме.

— Я тебе десь бачив? — запитав я.

— У телевізорі, мабуть.

— Ти — Лідія Ґлур…

— Так.

— Ого!

Я попросив її нікуди не йти і зачекати мене, а сам побіг до телефону.

— Гало?

— Маркус? Це Гаррі.

— Гаррі! Страшенно радий чути. Як ви?

— Нічогенько. Просто закортіло побажати вам доброго вечора. У вас, здається, гармидер… Гості? Я, мабуть, невчасно…

— Та пусте, невеличке свято. У моєму новому помешканні.

— Перебралися з Ньюарка?

— Ага, придбав квартиру в Грінвіч-Вілледжі. Тепер живу в Нью-Йорку! Ви неодмінно маєте приїхати подивитися, тут такий краєвид, аж дух забиває!

— Не сумніваюся. Принаймні ви, здається, не нудьгуєте, радий за вас. У вас, либонь, чимало друзів…

— Та ціла купа! І це ще не всі: одна дуже вродлива акторка чекає мене на балконі, уявляєте? Аж самому не віриться! Життя така чудова річ, Гаррі, така чудова! А ви? Що ви робите цього вечора?

— Ну… в мене теж вечірка. Друзі, стейки, пиво — що ще треба людині? Розважаємося, тільки вас тут бракує. Та я чую, хтось дзвонить у двері. Ще гості прийшли. Доведеться з вами попрощатися і йти відчиняти. Хтозна, як ми помістимося в домі, а він таки чималенький!

— Вдалого вечора вам, Гаррі, бажаю добре повеселитися! Неодмінно вам зателефоную.

Я повернувся на балкон; від того вечора я почав зустрічатися з Лідією Ґлур, яку моя матінка прозиватиме «телеакторка». А в Гусячій бухті Гаррі відчинив двері носієві піци. Забрав своє замовлення і сів вечеряти перед телевізором.

Я зателефонував Гаррі після того вечора, як і обіцяв. Та між двома дзвінками минув рік. Сталося це в лютому 2008-го.