Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 81

— Я збираю візки, Маркусе. Ходжу по паркувальному майданчику, шукаю самотні, покинуті візки, беру їх, втішаю і ставлю до їхніх приятелів на стоянку, для наступних покупців. Візкам не загрожує самотність. Вони недовго бувають одинокі. Бо в всіх супермаркетах є такий собі Ерні, який збирає їх і повертає в сім’ю. Але хто ж потім прийде по самого Ерні, щоб повернути в родину його, скажи мені? Чому для візків у супермаркеті роблять більше, ніж для людей?

— Твоя правда. Що я можу зробити для тебе?

— Мені хочеться бути поміж тими, кому ти дякуватимеш у своїй книжці. На останній сторінці, як часто роблять письменники. Щоб там було моє ім’я. Найперше в переліку і — великими літерами. Адже я все-таки допоміг тобі збирати інформацію. Як гадаєш, можна таке зробити? Моя дружина пишалась би мною. Її чоловік доклав зусиль до величезного успіху Маркуса Ґольдмана, нової літературної зірки.

— Авжеж, — сказав я. — Неодмінно так і зроблю.

— Я читатиму їй твою книжку, Марку. Щодня буду сідати коло неї й читати їй твою книжку.

— Нашу книжку, Ерні. Нашу.

Раптом ми почули позаду кроки. То була Дженні.

— Я побачила на повороті твоє авто, — сказала вона.

Ми з Ерні всміхнулися її словам. Я підвівся, і Дженні по-материнському обняла мене. Потім глянула на дім і заплакала.

Того ж таки дня, по дорозі до Конкорда, я заїхав до Гаррі в мотель «Морський берег». Він стояв біля дверей свого номера, голий до пояса, і відпрацьовував боксерські удари. Він дуже змінився. Угледівши мене, запропонував:

— Побоксуймо, Маркусе.

— Мені треба з вами побалакати.

— Ото й побалакаємо.

Я простягнув йому бляшанку «На згадку про Рокленд, Мен», що знайшов у руїнах його домівки.

— Ось, повертаю вам. Був у Гусячій бухті. В домі повнісінько ваших речей… Чом би вам їх не забрати?

— А нащо мені там щось забирати?

— На згадку…

Він скривився.

— Від згадок сама журба, Маркусе. Оце побачив цю бляшанку, й мені хочеться заплакати.

Він узяв її й притулив до грудей.

— Коли вона зникла, — сказав він, — я не брав участі в пошуках… Знаєте, що я робив?

— Ні.

— Я чекав, Маркусе. Я чекав на неї. Якби я шукав, то це означало б, що її вже немає. Тому я чекав, я був певен, що вона до мене повернеться. Не сумнівався, що одного чудового дня вона до мене прийде. І хотів, щоб того дня вона пишалася мною. Я тридцять три роки готувався до її повернення! Тридцять три роки! Щодня купував для неї квіти і шоколад. Я знав, що, крім неї, нікого не кохатиму; кохання, Маркусе, буває раз у житті! Якщо ви не вірите мені, то ще не кохали. Вечорами я чекав її, сидячи на тахті, казав собі, що вона з’явиться несподівано, як ото завше робила. Коли я їздив країною з лекціями, то завжди залишав у дверях записку: «Читаю лекції в Сієтлі. Буду найближчого вівторка». На той випадок, якщо вона повернеться тими днями. І ніколи не замикав дверей. Ніколи! За всі тридцять три роки жодного разу не замкнув двері на ключ. Мені казали, що я з глузду з’їхав, що якось я повернусь і побачу, що дім обікрали, та в Аврорі, штат Нью-Гемпшир, ніхто ні в кого не краде. Знаєте, чому я роками поспіль їздив, чому погоджувався читати лекції? Бо думав, що, може, знайду її. Я об’їздив усю Америку, від мегаполісів до найглухіших містечок, стежив, щоб мій приїзд анонсувала вся місцева преса, і часом навіть платив за рекламу з власної кишені, і задля чого все це? Задля неї, щоб ми могли зустрітися. І на кожній лекції я вдивлявся в авдиторію, шукав білявочок її віку, шукав схожі риси обличчя. Щоразу я казав собі: може, вона опиниться тут. А після лекції відповідав на запитання кожного, сподіваючись, що, може, підійде і вона. Роками видивлявся я її поміж слухачами, шукав очима спершу дівчат, яким по п’ятнадцять, потім по шістнадцять, по дев’ятнадцять, по двадцять п’ять років! Тому й лишився в Аврорі, Маркусе. Я чекав її. Аж ось, півтора місяця тому, Нолу знайшли мертву. Закопану в моєму саду! Я весь цей час чекав, а вона була тут, геть поруч! Там, де я завжди хотів посадити для неї гортензії! Маркусе, від того дня, як її знайшли, у мене серце крається! Адже я втратив кохання всього свого життя, бо якби не призначив їй зустріч у цьому клятому мотелі, то вона б, може, уціліла! Тож не треба приходити до мене зі спогадами і ятрити мені душу. Годі, благаю вас, досить.

Він пішов до східців.

— Куди ви, Гаррі?

— Боксувати. Все, що в мене лишилося, це бокс.

Він спустився на паркувальний майданчик і заходився витинати войовничі викрутаси під стривоженими поглядами відвідувачів сусіднього ресторану. Я наздогнав його; він став у бойову стійку і спробував завдати серію прямих ударів, але навіть боксував він тепер якось інакше.

— Скажіть чесно, навіщо ви прийшли? — запитав він поміж двома випадами правою.

— Навіщо? Побачитися…

— А чому це вам так кортить зі мною побачитися?

— Ми з вами друзі!

— Маркусе, ви ніяк не хочете збагнути однієї простої речі: ми вже не можемо бути друзями.

— Гаррі, що ви таке кажете?

— Правду. Я люблю вас, як сина. І любитиму завжди. Але надалі ми не можемо бути друзями.

— Чому? Через ваш дім? Я ж сказав, що за все заплачу! Заплачу!

— Маркусе, ви знову не розумієте. Це не через дім.

Я на мить заґавився, і він завдав мені кілька ударів у плече.

— Бороніться, Маркусе! Якби це була голова, я би вас убив.

— Та начхати мені на оборону! Я хочу знати! Хочу збагнути, що означає оця ваша гра в загадки!

— Це не гра. Ось як зрозумієте, тоді й розкриєте цю справу!

Я завмер на місці:

— О боже, про що це ви? Ви щось приховуєте від мене? Ви не все мені розповіли?

— Я вам усе розповів, Маркусе. Правда у ваших руках.

— Нічогісінько не розумію.

— Знаю. Та коли зрозумієте, все буде інакше. У вашому житті настала переломна мить.

Я досадливо сів просто на бетон. Він заволав, що ще не пора сідати.

— Підведіться! Встаньте! Ми творимо шляхетне мистецтво боксу!

Та мені вже було начхати на його шляхетне мистецтво боксу.

— Для мене бокс має сенс лише у зв’язку з вами, Гаррі! Пам’ятаєте чемпіонат з боксу 2002 року?

— Авжеж, пам’ятаю. Як це я можу забути?

— То чому ми не можемо більше бути друзями?

— Через книжки. Книжки нас звели, тепер вони нас і розлучають. Так судилося.

— Судилося? Як це?

— Усе зосередилося на цих книжках… Маркусе, я знав, що ця мить настане, від того самого дня, як побачив вас.

— Яка ще мить?

— Це через книжку, що ви зараз пишете.

— Через мою книжку? Та я покину її, як хочете! Хочете, щоб я все скасував? Заради бога, я скасую! Вже скасував! Книжки не буде! Нічого не буде!

— На жаль, усе це марно. Все одно буде інша книжка.

— Гаррі, про що ви кажете? Я нічогісінько не розумію.

— Ви напишете цю книжку, Маркусе, і це буде чудова книжка. Головне, не зрозумійте мене хибно: я дуже радий за вас. Але тепер пора нам розлучитися. Один письменник іде, другий народжується. Ви прийшли мені на зміну, Маркусе. Незабаром станете великим письменником. Вам заплатили за права мільйон доларів! Мільйон доларів! Ви будете великою людиною, Маркусе. Я завжди це знав.

— Боже ж мій, що ви хочете цим сказати?

— Маркусе, ключ до відгадки — у книжках. Він у вас перед очима. Придивіться добре! Бачите, де ми зараз із вами?

— На паркувальному майданчику.

— Ні, Маркусе, ні! Ми — біля початків зла! І я вже тридцять років із жахом чекаю цієї миті.

Зала для боксу в кампусі Берроуза, лютий 2002 року

— Ви неправильно б’єте, Маркусе. Удар хороший, але перша фаланга середнього пальця надто випинається вперед і під час удару ковзає.

— Я в рукавичках не відчуваю її.

— Ви повинні вміти боксувати без рукавичок. Рукавички потрібні лише для того, щоб не вбити супротивника. Самі зрозумієте, коли ударите не в грушу, а в щось інше.

— Гаррі… як ви гадаєте, чому я завжди боксую сам?