Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 95

Його самотність порушувала тільки Дженні. Щодня, закінчивши зміну, вона приходила його відвідати, бо непокоїлася, дивлячись, як він згасає. Зазвичай вона з’являлася десь о шостій вечора і, пройшовши кілька кроків од авто до ґанку, встигала змокнути мов хлющ. Приносила їжу з «Кларксу»: сандвічі з курятиною, яйця у майонезі, макарони з сиром і вершками, гарячі пиріжки в лоточку, що смаковито парували, — вона приховувала їх од відвідувачів, щоб і йому дісталося. Дженні дзвонила в двері.

Він підстрибував на стільці й біг до дверей. Нола, люба Нола! Вона стояла тут, перед ним, гарна, і вся аж сяяла. Вони кидалися одне одному в обійми, він підхоплював її, кружляв по вітальні, по всьому світові, і вони цілувалися. Нола! Нола! Нола! Вони знову цілувалися і танцювали. Було прекрасне літечко, небо сліпуче мерехтіло вечірніми барвами, над їхніми головами ширяли чайки, що виспівували, мов соловейки, вона всміхалася, сміялася, обличчя її променіло сонцем. Вона була тут, він міг пригорнути її до себе, торкнутися її шкіри, пестити її личко, вдихати її запах, перебирати її волосся. Вона була тут, вона була жива. Обоє вони були живі. «І де ж ти це була? — допитувався він, узявши її за руки. — Я тебе чекав! Мені так страшно було! Всі казали, що з тобою сталася біда! Казали, бабця Купер бачила тебе всю в крові коло Сайд-Кріку! Скрізь була поліція! Прочісували ліс! Я думав, з тобою якесь лихо, я не тямився, не знаючи, що з тобою!» Вона міцно обіймала його, повисала у нього на шиї й заспокоювала: «Не турбуйтеся, любий Гаррі. Нічого зі мною не сталося, я тут. Я тут! Ми разом, назавжди. Ви поїли? Ви, мабуть, голодний! Ви їли чи ні?».

— Ти попоїв? Гаррі? Гаррі! З тобою все гаразд? — питала Дженні виснаженого живого мерця, який відчиняв їй двері.

Її голос повернув його до дійсності. Надворі було темно і холодно, на даху стугонів рясний дощ. Незабаром зима. Чайки вже полетіли.

— Дженні? — розгублено запитував він. — Це ти?

— Та я. Принесла тобі попоїсти. Гаррі, ти повинен харчуватися, в тебе поганий вигляд. Дуже поганий.

Він дивився на неї, вона була мокра і вся тремтіла. Впускав до хати. Вона приходила ненадовго. Ставила кошик у кухні й забирала вчорашні страви. Побачивши, що він і не торкнувся до них, лагідно дорікала:

— Гаррі, треба ж їсти.

— Та я часом забуваю… — казав він.

— Як же можна забути поїсти?

— Усе через книжку… Я пишу, поринаю в неї й забуваю про все на світі.

— То, мабуть, чудова книга, — казала вона.

— Так, справді чудова.

Дженні не розуміла, як можна доводити себе до такого стану через книжку. Щоразу сподівалася, що він попросить її залишитися і повечеряти з ним. Завжди брала їжу для двох, та він нічого не бачив. Вона стояла кілька хвилин між кухнею та їдальнею, не знаючи, що сказати. Він щоразу ладен був запропонувати їй посидіти трохи в нього і щоразу відмовлявся від цього наміру, бо не хотів будити в ній незбутніх надій. Він знав, що більше нікого ніколи не покохає. Коли мовчання ставало гнітючим, він казав «дякую» і прямував до дверей, показуючи, що пора іти.

Засмучена і стривожена поверталася вона додому. Батько готував їй гарячий шоколад, кидав туди маршмелов і розпалював коминок у вітальні. Вони сідали на тахті, обличчям до вогню, і вона розповідала батькові про Гаррі.

— Чому він такий сумний? — запитувала вона. — Він просто вмирає!

— Хтозна, — казав Роберт Квінн.

Він боявся виходити з дому. Коли він кілька разів покидав Гусячу бухту, то знаходив у дверях ті жахливі записки. Хтось стежив за ним. Хтось бажав йому зла. Хтось підстерігав, коли його не буде вдома, і засовував у двері маленький конверт. А всередині — одні й ті ж слова:

«Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою.

І незабаром усе місто про це дізнається».

Хто? Хто міг напосісти на нього? Хто знав про них із Нолою й тепер хотів його погубити? Йому аж недобре ставало. Коли знаходив черговий лист, його починало лихоманити. Боліла голова, давило в грудях. Часом його нудило, мучило безсоння. Боявся обвинувачень у тому, що він учинив з Нолою щось лихе. Як довести, що він ні в чому не винен? Починав уявляти найгірше: той моторошний блок для особливо небезпечних злочинців у федеральній в’язниці, куди його запроторять на довічне ув’язнення; а може, його чекає електричний стілець чи газова камера. Потроху почав боятися полісменів: сам вигляд однострою чи поліційного авто викликав у нього паніку. Якось, виходячи із супермаркету, помітив на паркувальному майданчику патруль, і один полісмен дивився на нього. Відчайдушно намагаючись зберігати спокій, він із покупками в руках швиденько попрямував до своєї автівки. І раптом почув, що його кличуть. Полісмен. Він удав, ніби не чує. Позаду грюкнули дверцята; патрульний вийшов. Він чув його кроки, чув, як дзеленчить ремінь із кайданками, пістолетом і кийком. Покидавши покупки в багажник, уже хотів був якнайшвидше чкурнути додому. Тремтів, спливав потом, майже нічого не бачив зо страху. «Головне — спокій, — думав він собі. — Сяду в авто і вперед. До Гусячої бухти не повернусь». Але не встиг: на плече йому лягла тяжка долоня.

Він ніколи не бився, не знав, як битися. Що робити? Відштовхнути його, сісти в машину і втекти? Вдарити його? Заволодіти його зброєю і застрелити? Він рвучко обернувся, готовий до всього. Полісмен простягав йому двадцятидоларовий папірець.

— Пане, у вас із кишені випало. Я гукав, та ви не чули. З вами все гаразд? Ви блідий мов крейда…

— Усе добре, — відповів Гаррі. — Все нормально… Я… я був… Я замислився, та й… Одне слово, дякую. Мені… мені треба їхати.

Полісмен привітно махнув рукою, та й пішов собі; Гаррі тіпало.

Після того випадку він знову повернувся до боксу, почав старанно тренуватися. Потім вирішив, що треба з кимсь порадитися. Трохи порозпитував і зв’язався з лікарем Роджером Ешкрофтом із Конкорда, якого вважали найкращим психіатром в окрузі. Вони домовилися про щотижневі сеанси по середах, з 10.40 до 11.30 ранку. Він не говорив із Ешкрофтом про анонімні листи. Говорив про Нолу, не називаючи її імені. Так він уперше зміг комусь розповісти про неї, і йому набагато полегшало. Ешкрофт сидів у м’якому кріслі й уважно слухав Гаррі, а як починав тлумачити його слова, то стукав пальцями по бильцях.

— Здається, я бачу мерців, — пояснив Гаррі.

— То ваша подруга померла? — запитав лікар.

— Не знаю… Ось від цього і божеволію.

— Не думаю, що ви божевільний, пане Квеберте.

— Часом я виходжу на берег і вигукую її ім’я. А як нема вже сили кричати, сідаю на піску і плачу.

— Як на мене, так у вас проявляється скорбота. Ваша свідомість, раціональна, здорова, бореться з тією первиною всередині вас, із тими початками, що відмовляються прийняти неприйнятне з їхнього погляду. Коли дійсність занадто вже нестерпна, ми намагаємося її уникнути. Якщо хочете, я пропишу вам релаксанти, вони допоможуть знімати напругу.

— Ні, тільки не це. Мені треба зосередитися на книжці.

— Розкажіть мені про свою книжку, пане Квеберте.

— Це історія чарівного кохання.

— Про що вона?

— Про заборонене кохання.

— Це історія про вас і вашу подругу?

— Так. Я ненавиджу книжки.

— Чому?

— Вони завдають мені болю.

— Час уже сплив. Поговоримо про це наступного тижня.

— Добре. Дякую, лікарю.

Якось у приймальні він зіткнувся з Тамарою Квінн, яка виходила з лікаревого кабінету.

*

Рукопис він завершив у середині листопада пополудні; надворі було так похмуро, що незрозуміло — день то чи ніч. Він склав грубий стос аркушів і уважно перечитав назву, написану великими літерами на обкладинці:

Гаррі Л. Квеберт

ПОЧАТКИ ЗЛА

Роман