Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 93

Тієї ночі Тамара спала мов убита. Після вечері на неї налягла така втома, що вона вклалася в ліжко, навіть не змивши макіяж. Гепнулась і заснула як стояла. Все сталося так швидко, аж Роберт на мить перелякався, що всипав їй завелику дозу в шклянку з водою, тож чи бува не вбив її. Та, почувши потужне й ритмічне, мов канонада, хропіння, відразу ж заспокоївся. Зачекав до першої ночі: треба було впевнитися, що Дженні заснула й що у місті ніхто його не побачить. Коли настав час діяти, він безцеремонно струснув дружину, щоб перевірити, чи міцно вона спить: жодної реакції не було. Він зрадів і вперше в житті відчув себе дужим — дракон, який розлігся на ліжку, вже не був страшний. Він розстебнув ланцюжок у неї на шиї і зняв ключа. Перемога! Заодно ще й добряче помацав її цицьки, але з жалем усвідомив, що нічогісінько не відчуває.

Нечутно вислизнув із дому. Щоб не зчиняти гамору і не викликати підозри, взяв доччин велосипед. Крутячи в темряві педалі, з ключами від «Кларксу» і сейфа у кишені, був сповнений неймовірного піднесення: заборонений плід такий солодкий! Уже й сам не знав — робить це задля Ноли чи щоб насолити жінці. Їхав вулицями, і раптом відчув себе таким вільним, що вирішив розлучитися. Дженні вже доросла, і в нього нема причин залишатися з дружиною. Скільки можна терпіти цю відьму, він має право на нове життя. Він навмисне зробив кілька кіл, щоб довше насолодитися тим п’янким відчуттям. Потім виїхав на центральну вулицю і пішов пішки, щоб краще огледітися. Місто спало. Ніде ні вогника, ні звуку. Притуливши велосипед до стіни, він відімкнув ресторан і прослизнув досередини, орієнтуючись у світлі вуличних ліхтарів, що струмувало крізь вітрини. Дістався до кабінету. Кімнати, до якої йому категорично заборонялося заходити без спеціального дозволу дружини. Тепер він був тут господар; він удерся і походжав, немов по завойованій території. Ввімкнув ліхтарик, що взяв із собою, і спершу взявся вивчати етажерки і шухляди: він завжди мріяв обнишпорити тут усе, збагнути, що ж таке ховає дружина. Дістав декілька тек, переглянув їх, і раптом усвідомив, що шукає листи від коханців. Він давно думав — а чи не зраджує його дружина. Звісно, зраджує: хіба ж може вона задовольнятися лише ним? Але в теках були самі накладні та бухгалтерські звіти. Тоді він узявся до сейфа, сталевого, масивного, з метр заввишки, на дерев’яній підставці. Він устромив ключ у шпарину, обернув його і здригнувся, почувши, як гучно клацнуло: механізм діяв. Потягнув до себе грубі дверцята і посвітив усередину. В сейфі були чотири полиці. Вперше в житті він бачив його відчиненим і аж затремтів од хвилювання.

На першій полиці були банківські папери, останній бухгалтерський звіт, рахунки і відомості на заробітну платню.

На другій він побачив бляшанку з касовою готівкою і ще одну, де зберігалися гроші для розрахунків з постачальниками.

На третій полиці лежала корчомаха, схожа на ведмедя. Він усміхнувся: то був його перший подарунок Тамарі, під час першого їхнього побачення. Він дуже ретельно готувався до тієї миті, кілька тижнів брав понаднормову роботу на автозаправці, де працював після навчання, бо хотів повести свою Тамі до одного з найкращих закладів — французького ресторану «В Жана Клода», там подавали неймовірні страви з раків. Він вивчив усе меню, порахував, скільки коштуватиме вечеря, якщо вона замовить найдорожчі страви, заощаджував, аж поки зібрав потрібну суму й урешті запросив її. Того пам’ятного вечора він зайшов по Тамару до її батьків, і вона, дізнавшись, куди вони їдуть, благала не втрачатися на неї. «Ох, Роберте, коханий ти мій… Але це занадто, справді занадто», — сказала вона. Вона сказала «коханий». І, щоб змусити його відмовитися від тих планів, запропонувала піти до маленького італійського шиночка в Конкорді: вона вже давно хотіла туди навідатися. Вони їли спагеті, пили к’янті й домашню грапу, а потім, трохи сп’янівши, подалися на ярмарок неподалік. Дорогою назад вони зупинилися на березі океану і стали чекати світанку. Він знайшов на пляжі корч, що нагадував ведмедя, і подарував їй, саме коли з-за обрію визирнуло сонце. А Тамара пригорнулася до нього, вперше поцілувала і сказала, що назавжди збереже цей подарунок.

Вивчаючи вміст сейфа, розчулений Роберт знайшов коло тієї корчомахи стосик своїх світлин різних років. На звороті кожної, навіть зовсім недавньої, Тамара зробила помітки. На останній, квітневій, коли вони їздили дивитися автомобільні перегони, Роберт дивився в бінокль і коментував заїзди. І Тамара написала на звороті: «Мій Роберт, як і раніше, любить життя. Я кохатиму його до останнього подиху».

Крім світлин, там були різні дрібнички, нагадування про їхнє спільне життя: запрошення на весілля, на святкування дня народження Дженні, випускні фото, різні подаруночки, що, як він вважав, давно вже опинилися в смітнику. Його подарунки — дешева брошка, ручка-сувенір і оте серпантинове прес-пап’є, що він придбав під час відпустки в Канаді: за кожен дарунок його сварили: «Ох, Бобусику, і що я робитиму з цим непотребом?». І ось виявилося, що вона все це побожно зберігає у сейфі. Робертові спало на думку, що дружина ховає у сейфі свої серце, і він замислився: чому?

На четвертій полиці лежав грубий зошит у шкіряній палітурці. Він розгорнув його: то був Тамарин щоденник. Його дружина вела щоденник. А він і не знав. Розгорнувши навмання той зошит, він прочитав, посвітивши ліхтариком:

1 січня 1975 року

Святкували Новий рік у Річардсонів.

Оцінка вечора: 5 з 10. Страви ще нічого, але Річардсони дуже нецікаві люди. Ніколи досі не помічала цього. Здається, Новий рік — вдала нагода дізнатися, хто з ваших друзів нудний, а хто ні. Бобусик невдовзі помітив, що мені тоскно, і захотів розважити. Він корчив гримаси, розповідав анекдоти, вдавав, ніби краб на його тарілці розмовляє. Річардсони реготали. Пол навіть підвівся і записав один анекдот, сказав: щоб не забути. А я тільки насварила його, та й усе. Коли ми поверталися, стільки всього наговорила йому! «З твоїх заяложених анекдотів ніхто не сміється. Ти жалюгідний. Хто просив тебе корчити мартопляса? Ти інженер на великій фабриці чи хто? Поговори про роботу, покажи, що ти серйозний, поважний чоловік. Ти ж не в цирку, чорт забирай!» Він відповів, що Пол реготав із його жартів, а я звеліла замовкнути, сказала, що не хочу його слухати.

Хтозна, чому я така злюка. Я так його люблю. Він такий добрий, уважний. Не знаю, чому я з ним так поводжуся. Потім лютую на себе, ненавиджу себе і через те стаю ще гірша.

Сьогодні, першого дня нового року, я обіцяю собі змінитися. Хоча я щороку це собі обіцяю і ніколи не дотримуюся. Кілька місяців тому почала відвідувати лікаря Ешкрофта з Конкорда. Це він порадив мені вести щоденник. Він приймає мене раз на тиждень. Ніхто про це не знає. Мені буде дуже соромно, якщо хтось довідається, що я ходжу до психіатра. Люди скажуть, що я божевільна. Та я не божевільна. Я хвора. Хвора не знати на що. Ешкрофт каже, у мене потяг руйнувати все, що мені дороге. Це називається аутодеструкція. Каже, я боюся смерті й це може бути якось пов'язано. Не знаю. Знаю тільки, що мені погано. І що я кохаю свого Роберта. Я кохаю лише його. Що я без нього б робила?

Роберт згорнув зошит. Він плакав. Його дружина написала те, що ніяк не могла йому сказати. Вона його кохає. Справді кохає. Кохає лише його. Він ще ніколи не читав таких чудових слів. Утерши очі, щоб не заляпати сторінку, він перечитав іще раз; біднесенька Тамара, люба Тамара, вона страждала мовчки. Чому вона не сказала йому про Ешкрофта? Якщо їй погано, він страждатиме разом із нею, для того вони й одружилися. Посвітивши на останню полицю, він помітив папірець Гаррі, і це повернуло його до тями. Він згадав, навіщо прийшов сюди, згадав, що дружина лежить у ліжку, напившись снодійного, і що він повинен позбутися цього папірця. Він раптом розгнівався на себе за цей вчинок і замалим не відмовився від свого наміру, аж раптом йому спало на думку, що як він знищить той папірець, дружина, може, менше думатиме про Гаррі Квеберта, а більше — про нього, Роберта. Він для неї важливіший, вона його кохає. Тож узяв той аркуш і тихенько вийшов із «Кларксу», впевнившись перед тим, що не лишив ніяких слідів. Поїхав на велосипеді назад і в якомусь глухому провулку підпалив текст Гаррі Квеберта запальничкою. Дивився, як папір палає, скручується спершу в золотавому, потім у блакитному полум’ї, й потроху щезає. Незабаром від нього й сліду не лишилося. Роберт повернувся додому, надів ключа дружині на шию і ліг поруч, міцно її обнявши.