Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 98

— Ви цинік, Рою, — відказав я.

— Ні, що ви! Годі обвинувачувати мене у всіх гріхах! Просто я реаліст. А ви — м’який і трепетний любитель метеликів, мрійник, який вештається полями і луками у пошуках натхнення. Ви можете написати мені шедевр про Судан, та я його не видам. Бо людям на той Судан начхати! На-чха-ти! Авжеж, ви можете вважати мене мерзотником, та я лише реагую на попит. Щодо Судану всі вмивають руки, та й годі. Сьогодні всі говорять про Гаррі Квеберта і Нолу Келлерґан, і треба ловити нагоду: за кілька місяців балакатимуть про нового президента, і ваша книжка перестане існувати. Та ми продамо її стільки, що ви зможете жити на Багамах у новому будинку і тішитися життям.

Заперечити було нічого: Барнаскі мав справжнісінький талант наповнювати медійний простір. Усі вже говорили про книжку, й що більше було балачок, то дужче підігрівав він їх рекламною кампанією. «Справа Гаррі Квеберта», книжка на мільйон доларів — так її подавали у пресі. І я втямив, що запропоновану мені астрономічну суму, через яку галасувала преса, було насправді вкладено у рекламу: замість витрачати ці гроші на різні акції з просування та афіші, він за їхньою допомогою розпалював загальну цікавість. Утім, коли я спитав про це, він не став заперечувати,ьа виклав свою теорію: на його думку, поширення інтернету й соціальних мереж геть змінило правила торгівлі.

— Уявіть собі, Маркусе, скільки коштує один рекламний щит у нью-йоркському метро. Цілий маєток. Люди платять грубі гроші за рекламу, а термін її життя обмежений, і побачить її мало хто, бо ж потрібно, щоб люди опинилися в Нью-Йорку, сіли в метро на конкретній станції, на конкретній лінії, у визначений час. А тепер достатньо тільки якось викликати зацікавленість, здійняти галас, buzz^[15], щоб про вас заговорили, а потім можна цілком покластися на людей, які розкажуть про вас у соціальних мережах, і ви здобудете безмежний і безоплатний рекламний простір. Самі того не підозрюючи, люди у всьому світі забезпечують вам рекламу світового масштабу. Хіба не чудово? Користувачі фейсбуку — ті ж таки люди-сандвічі, тільки працюють без грошей. Ото й треба їх використовувати.

— То ви це і зробили?

— Заплативши вам мільйон доларів? Авжеж. Заплатіть людині за книжку стільки, скільки платять гравцям НБА чи НХЛ, і можете не сумніватися, що про неї заговорять усі.

В Нью-Йорку, в офісі «Шміда і Гансона», напруга сягнула краю. На видання і просування книжки кинули цілісінькі орди співробітників. Мені надіслали через «Федекс» пристрій для конференц-зв’язку, що давав змогу простісінько з готельного номеру брати участь у різних нарадах на Мангеттені. Наради з маркетологами, які опікувалися рекламою книжки, з художниками, які працювали над обкладинкою, з правниками, які вивчали всі правові аспекти видання, і нарешті — з групою літературних негрів, яких Барнаскі кидав на допомогу декотрим славетним писакам і яких щосили намагався нав’язати мені.

Телефонна нарада номер 2. З «літературними неграми».

— Книгу потрібно завершити протягом наступних трьох тижнів, Маркусе, — вже вкотре товк Барнаскі. — Потім у нас десять днів на коректуру і тиждень на друк. Тобто до середини вересня ми закидаємо цими книжками всю Америку. Встигнете?

— Так, Рою.

— Якщо треба, ми вмить примчимо, — заволав із кабінету начальник «літературних негрів» Френсіс Ланкастер. — Сядемо на перший літак до Конкорда і наступного ж дня почнемо вам допомагати.

До мене долинув галас решти «негрів» — авжеж, завтра вони примчать, і все буде чудово!

— Усе буде чудово, коли ви дасте мені спокійно працювати, — відказав я. — З книжкою й сам упораюся.

— Але вони дуже вправні, — наполягав Барнаскі. — Ви не помітите різниці.

— Так, ви й не помітите! — повторив Френсіс. — Бач, ви хочете самі працювати, а як, боронь боже, не встигнете?

— Не турбуйтеся, ще й як устигну.

Нарада номер 4. З маркетологами.

— Пане Ґольдмане, — сказала мені Сандра з групи маркетингу, — нам потрібні фото: ви в процесі роботи, спільний знімок із Гаррі та світлина Аврори. А ще ваші нотатки про те, як ви писали книжку.

— Еге ж, усі ваші нотатки! — уточнив Барнаскі.

— Гаразд… ну добре… а нащо? — запитав я.

— Ми хочемо видати книжку про книжку, — пояснила Сандра. — Як ото бортовий журнал, з великою кількістю ілюстрацій. Це матиме шалений успіх, бо всі, хто купить вашу книжку, захочуть мати і її щоденник, і — навпаки. Ось побачите.

Я зітхнув.

— Вам не здається, що у мене є важливіші справи, ніж писати книжку про ще незакінчену книжку?

— Незакінчену? — істерично верескнув Барнаскі. — Негайно посилаю до вас «негрів»!

— Не треба мені ваших «негрів»! Дайте мені спокійно дописати!

Телефонна нарада номер 6. З «літературними неграми».

— Ми написали, що Калеб плакав, ховаючи Нолу, — сказав мені Френсіс Ланкастер.

— Як це — ми написали?

— Отак. Він ховає дівчинку і плаче. Сльози крапають у могилу. Там з’являється мокра пляма. Дуже красиво, самі побачите.

— Та матері ж вашій!.. Хіба я просив вас писати красиву сцену про Калеба, який ховає Нолу?

— Ох, ні… Але пан Барнаскі доручив…

— Барнаскі? Гало, Рою. Ви тут? Гало! Гало!

— Е-е… тут я, Маркусе…

— Що це за вибрики?

— Не хвилюйтеся, Маркусе, я не хочу ризикувати: а що як ви не закінчите вчасно? Ото я і попросив їх забігти трохи вперед, про всяк випадок… Підстрахувався, та й годі. Якщо вам не сподобається їхній текст, ми його не використаємо. Уявіть, як ви не напишете вчасно! То буде наше рятівне коло!

Телефонна нарада номер 10. З правниками.

— Добридень, пане Ґольдмане, це Річардсон з правового відділу. Ми все уважно вивчили, відповідь позитивна: ви можете називати в книжці імена реальних людей — Стерна, Пратта, Калеба. Все, про що ви пишете, є у прокурорському висновку, а його передрукували газети. Чудова відмовка, ми нічим не ризикуємо. Немає ні домислів, ні образи честі, самі лише факти.

— Вони кажуть, що ви можете додати сексуальних сцен та оргій у вигляді марень чи снів, — долучився до розмови Барнаскі. — Так, Річардсоне?

— Правильно. Втім, я вже казав про це. Ваш герой може бачити вві сні, що він має статеві стосунки, це дає змогу додати в книжку сексу, не ризикуючи, що вас потягнуть до суду.

— Авжеж, побільше сексу, Маркусе, — підтакнув Барнаскі. — Френсіс днями казав мені, що ваша книжка написана прекрасно, та їй, на жаль, бракує перцю. Нолі було тоді п’ятнадцять, а Квебертові тридцять із гаком! Додайте гостренького! Підкиньте жару! Caliente^[16], як кажуть у Мексиці.

— Рою, ви сказилися! — заволав я.

— Ох, Маркусе, ви все псуєте, — зітхнув Барнаскі. — Кому цікаві історії про неціловану?

Телефонна нарада номер 12. З Роєм Барнаскі.

— Гало, Рой?

— Який іще Рой?

— Мамо?

— Маркі?

— Мамо?

— Маркі, це ти? Хто такий Рой?

— Ох, я помилився номером.

— Помилився номером? Він телефонує матінці, каже «ох» і «я помилився номером».

— Мамо, я не те хотів сказати. Просто мені треба було подзвонити Роєві Барнаскі, та випадково набрав не той номер. Я зараз нічого не тямлю.

— Він телефонує матері, бо нічого не тямить… Іще краще. Пускаєш його на світ, а натомість що маєш? Нічогісінько.

— Вибач, мамо. Поцілуй від мене тата. Я згодом зателефоную.

— Зажди!

— Що?

— То в тебе і хвильки не знайдеться для твоєї сердешної матінки? Твоя матінка, що зробила з тебе такого красеня і великого письменника, не заслужила, щоб ти вділив їй кілька секунд свого часу? Пам’ятаєш, був такий хлопчина, Джеремі Джонсон?

— Джеремі? Авжеж, ми разом навчалися в школі. А чому ти питаєш?

— У нього померла мати. Пам’ятаєш? Як думаєш, чи хотілось би йому взяти слухавку і зателефонувати матері, яка зараз на небі, з янголами? Але на небі немає телефону, Маркі, а ось у Ньюарку він є! Намагайся деколи згадувати про це.