Пафос - Ешкилев Владимир. Страница 27
— Яка дурна спека! — каже Джипсі, витираючи рясний піт. — Що замовимо?
Після недовгих блукань багатомовним меню жінки замовляють фруктової горілки і пляшку охолодженого тоніку.
— Не розвезе? — хвилюється Джипсі.
— Не бійся, мала. Тут увесь алкоголь випаровується з потом. Миттєво. Особливо цей сухенький «кеґлевич», — Анджела зустрічає принесену пляшку вузьким вказівним тестом. — Господи! Як би я зараз напилась нашої з перцем!
— А я любила самогон з тоніком, — признається раптом Джипсі, розбовтуючи жовтуватий коктейль.
— За все те і всіх, що і кого ми любили!
Жінки п'ють.
— Занадто солодке вийшло, — констатує Анджела.
— Ніяк не можу все ж таки второпати, — продовжує признаватись Джипсі, — нащо тобі, Ангельо, потрібно було сюди приїжджати. Ну, зі мною більш-менш зрозуміло: безробітна, з пустою філологічною освітою, нікому там не потрібною, без хати, і в Аріка зарозумілий батечко-прохвесор. Жодних перспектив нормального існування. Декрет, прання, каструлі, орендовані квартири і копняки від господарів. Циганський факультет… А ти? Мала ж роботу, працювала як дипломований інженер… Своя власна хата. Вадим твій теж чоловік далеко не бідний. Через роки три — дочку заміж, і вільна пташка! Нащо тобі здалася ця вся заробітчанська нелегальщина? Ця спека?
— Нащо починаєш?
— А коли нам ще з тобою поговорити? В кімнаті завжди або ще три дівки, або твій дурнуватий Циппо.
— Зате твій Йосі такий великий розумник, аж пре…
— Принаймні наш, з України. А той твій бандит — румун. Двох слів без бессарабського мата не скаже.
— Давай ще, — пропонує Анджела.
— Ху, — видихає Джипсі. — Я б чимось і закусила. Якимось коржиком гарячим…
— А яку ти мову вчила?
— Українська філологія.
— А ще якісь мови?
— Трохи англійську знаю. Спеціалізовану школу закінчила.
— Я помітила, — хитає головою Анджела. — Позаздрити Добре знати мови…
— Авжеж…
— Хочеш коржик?
— Краще щось вафельне.
— Питаєш мене, чому це я сюди приїхала?… А я сама тепер не знаю. Але там, у Станіславі, все здавалось таким сірим і нікчемним… Таким уродським. Тоді все набридло мені страшенно… Одні й ті ж люди, одні і ті ж розмови про те, хто що і скільки де вкрав. Хто кого трахнув… З одним тільки Вадимом можна було поговорити по-людськи. Колись, років з десять тому, було якось інакше, була впевненість якась, д може я просто була тоді молодшою… Не знаю. А потім я собі подумала: у чому сенс життя, хто я така? Мені тридцять. Ну, ще років десять, і що далі? І все. Нічого не бачила, далі Москви і Кракова нікуди не їздила… Це така в людини психологія, напевне. Коли всі почали кудись їхати — в Англію на заробітки, в Італію, шукати «зелені картки», то стало якось тоскно. Коли хтось кудись їде, то тобі здається, що він їде у справжнє життя. У якесь таке чисте велике місто на вершині пагорба, де живуть заможні, культурні люди. А ти лишаєшся унизу, в ярузі, в смердючій ямі, поміж лохів і невдах. Але ж останнім часом у Станіславі направду все якось спорожніло, багато виїхало друзів, цікавих людей. Порожньо стало… В тебе не було такого відчуття?
— Трохи було…
— Отож… Жодної перспективи. Що далі? Батьки будуть собі хворіти, скиглити. Доньці самі лише дискотеки в голові. Набридло. А тут хоч все яскраве навколо, яскраве небо, барви. Пальми ростуть.
— І спека. І теж немає з ким слова сказати.
— Як виявилось. Ен гевдєл [22] .
— Миємо офіси за копійки… Ну то що, Ангельо? За місто на вершині пагорба! Десь воно ж є… Але ми з тобою вп'ємося ж сьогодні, ой, Анджелочко, вп'ємося…
Джипсі голосно сміється. Бармен у синій шапочці-кіпі придивляється до неї.
_ Кен [23] , — погоджується Анджела. — За пагорб. На якому немає. Шум давар [24] … А ти, подруго, сподіваєшся все ж, твій старий козел тебе тут натуралізує? Не сподівайся. Багато хто сподівався.
— Кен. Він нікчема. Я зароблю і повернусь через депортацію. Нехай буде що буде… Фіолетово.
,_ Буде що буде? Маємо що маємо…А ти знаєш, подруго, у Станіславі про нас с тобою говорять? Кажуть про нас, що ми в махоні працюємо.
— В махоні? — Джипсі регоче. — А чому не топ-моделями?… В наших тамтешніх пліткарів конкретна уява. Зовсім конкретна…
— Тобі байдуже?
— Кен! Байдуже! Вони там всі такі правильні, у Станіславі, аж блювати хочеться… По вуха у гімні, у злиднях сидять від своєї правильності… Може то хтось з наших цнотливих краян бачив нас у Тель-Авіві, у тому барі?
— Хто нас там міг бачити, сама подумай? То надто дорогий кабак для олім, там лише багаті ізери.
— А якби і бачили… До одного місця мені їх бачення!
— А ти Арікові про Йосі розповіси?
— Розповім. А чого ж ні? Мені байдуже. А для нього це ще й доброю наукою буде. Моя сеструня-шльондра таки мала рацію. Він невдаха. Всі чоловіки — невдахи!.
— І про Тель-Авів розповіси? Джипсі не відповідає.
— Я повернусь, — раптом каже Анджела, — повіддаю всі борги, лишу батькам штуку баксів і поїду до Америки.
— Спочатку треба повернутись. Наші ж паспорти у твого Циппо-румуна. Якби, до речі, ти, подруго моя шановна, його не знайшла…
— То ми й досі б сиділи без роботи. І я його не шукала, мала, зовсім не шукала. Я ж розповідала тобі.
— Так, розповідала. Про пляж…
— Кен, кен… Той чортів пляж, та чортова Хайфа…Вип'ємо мала…
Анджела п'є, не розбавляючи. Джипсі помічає, що її колежанка поблідла, під очима, розгладжуючи бганки окреслились сині канальчики артерій.
— А якщо він зовсім не віддасть нам паспортів? — питає Джипсі.
— Віддасть. Півтора року відпрацюємо, віддамо йому аванс плюс ті двадцять відсотків і ту страхівку, то куди він дінеться…
— А ти з ним ще поїдеш до Тель-Авіву?
Анджела недобре посміхається.
— Як захочу. Я не рабиня.
— Може не віддати.
— Віддасть… Минулого шабату у Тель-Авіві було не дуже весело. А Циппо…Вони тут самі всього бояться. Самі лише понти, ланцюги золоті… Ми б їх, навіть без прикриття, всіх би давно послали. Одна біда, що ми нелеґалки… Але тут демократія. Ми теж за себе можемо постояти.
— Улай [25] .
— Кен, мала… Кен! — Анджела куйовдить Джипсину зачіску. Гладить її вушко. — Ти гарна дівка, Джипсі! Красива, молода, здорова… А якщо Йосі жениться на тобі, що будеш тут робити?