50 хвилин трави - Карпа Ирена. Страница 5

Вона не хотіла їхати до Парижу нап’ятнадцятьднівобожеякещастя. Ну ти припухла, дєвочка. Ага, Євка час від часу второпувала, де вона, і в цей Час від часу (плоть від плоті?) робилась дурнувато щасливою. "Еге ж, як позіхається. Завтра зміняю грошей і буду на них дивитися. На франки. На добраніч".

Це загальна стадія. Осінньо-часниковозрота-сонний токсикоз. Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Пішли На.

Синтез. Блокування кровотворних органів. Коли вже, мать його, прийде веселеньке оповіданнячко? Треба, каже Артим, стати дійсно мрячною в житті. Та хіба ж я не найперспективніша зануда в світі? Оно сиджу в бібліотеці, фігня, що нічого не роблю, зате сиджу в такому мудрому місці. З французькими філософами і політиками. Мертвими, зате в оригіналі. З нігтями зеленими. Я. Вони в мене просто в зеленці були, то це я їх так, щоб не стригти, бо впадло…

Євка дістала фотку якоїсь давності і замислено стала її роздивлятися. То був зеленуватий знімок осіннього моря, де колишній коханець лоскотав їй живота. На ньому ще була плетена шапка — просто малюнок Жака-Іва Кусто. Євка так і стьобалась тоді з його звички надягати на себе всі можливі куртки і штани, а потім везти весь той мотлох ровером. Здається, то був довгий-предовгий велопохід. Баби ще полізли купатись топлес (зокрема полізла дєвочка, з якою у Євки ну ніяк не кохалося…), і Євка вирішила вигідно відрізнитися. Молочними залозами, яка анатомія quoi. Свято ексгібіціонізму і протест місячним. В море всі епатажні типи… Свято мілітаризму: Євка в широких армійських штанях, з голим торсом і вовчо— американською посмішкою на загорілому лиці. Вся радість ненависті і зневаги до коханця, що попсово лоскоче їй живіт. Вся іронія й прихований іронією жаль щодо недосяжності Хлопчика-фотографа, чистого юного створіння, молодшого брата її цинічного коханця. Шторм. Які скажені хвилі на знімку… чому не штормило тоді в душі? Все було сумно пофіг. Плювала тоді Євка на всі гидоти поміж ними — тими, хто вшістьох долав скелясті денні кілометражі і нудні степові ночівки. Вона бачила тоді лише Хлопчика, Гумбольт у спідниці. Пізніше було: "…Так-так, треба подзвонити Льошечці… Милий, незайманий (хм?), незапальцьований, чуйний, чуттєвий, хвилюючий, зволожуючий, вібруючий мої мембрани Хлопчик…Брат мого actually коханця. А пішов би він, той коханець, я з ним навіть не кохаюся. Так, дивлюся просто. Дивилась, точніше. Як у люстро, що постояло років зо п’ять. Люстро молодшого брата.

Зовнішні соціальні прояви?

Гра?

Дякую за гру?

Бляха, де подівся той Вася, якому я ґанджу пробила?

Глухо. Тільки лампи по нігтях світять. Зе-ле-е-ні. ("О-ле-е-нно!") Оживає потреба нажиратись на зиму — боюсь холоду. Страх. Необхідний гіркий присмак мого параноїдального кохання.

Привіт, Даню,

раз уже тебе згадано всує…"

Євка запхала фотку назад між сторінки щоденника. Він уже скидався на злоякісну пухлину — з усіма закладками і прокладками у вигляді знимок, видертих блокнотних листків, клаптів туалетного паперу, ресторанних рахунків, візитівок, здертих оголошень, роздрукованих і-мейлів, прядок волосся і шматочків чиєїсь шкіри…брехня. Брехня була там практично відсутня, що дивно для Євки.

Вона помацала язиком піднебіння, одночасно вітаючи потребу сходити посцяти. "Смерть у кредит". Книжка валялась поблизу того, що "туалет". Селін в оригіналі. Євка збиралась перекласти його українською.

— Та кому це нафіг потрібно, — казав Даня. — Ну подумай, скільки читачів зацікавиться якимось сумнівної якості перекладом французького письменника. У нас же взагалі в рік по 0,3 книжки виходить на душу населення. Тоді як в Росії книжковий бізнес на другому чи третьому місці.

— Ї…ла я в сраку ту Росію, — похмуро відповідала Євка. — Я тут потрібна, я відчуваю це.

Даня був скептичним. Євка не здавалась. Вона діставала ще трохи зла, ще трохи непокори, і, що найгидкіше, байдужості. А потім її розривало від такої суміші. Їй блювалося піврічними депресіями і завислими поглядами, туберкульозними висадками і грибковими захворюваннями, жагою параної (я люблю метеликів!) і страхом психозу. Вона бігла в вересневі ночі збирати по дорозі ляльки вуду під прицільними поглядами білих котів. Вона вчетверте, вп?яте, в сорок шосте ненавиділа Даню і хотіла йому це сказати. Але телефон був зайнятий, поламаний, замацаний, трахнутий, недосяжний, непластмасовий, неймовірний, амбівалентний, аморфний, амперметричний, антагонічний, анафемний. І Даня (зовсім випадково!) забивав собі цвяхи у ноги…

Кров на стелі. Євка згадала, як чавила комарів у Карпатах, як дружбан Петя розмазував їх кишеньковим ліхтариком по білих стінах намету (jобтвоюмать, Пєтя, нунафіга). Видовисько й насправді було показне. Майже, як ноги в мазуті. Коли залишається на шкірі візерунок від велосипедної зірочки. А потім його просто впадло змивати, бо вода навколо лише морська.

Євка байдуже перелистала решту морських пейзажів. Попсово і красиво. Класицизм минулих днів, айвазовочна ностальгія, бе-е… Мариністи завше були нудними, а їх музеї русифікованими. Хоча останнє, мабуть, дурниця. Так чи ні, Євка більш любила гори. Карпати, Альпи чи Анди. Хочеш, Даню, вони будуть у нас за поліетиленовим вікном? Євка згадала про маленький літачок на два місця, котрий вона намагалася вкрасти минулого літа. Щоб долетіти до Мон Блану, ідіотка. Добре, що їх із Даньою попалив сторож авіаклубу — пального однаково не вистачило б. Прощай, красива смерть, подумала тоді Євка. Дані, схоже, було байдуже. Не літак, так авто, не авто, так дизентерія. Краса у смерті відсутня, це завжди тупорилий епатаж чи епатажний поступ. Даня любив думати про смерть. Особливо в пообідні години. Інколи Євку це страшенно дратувало, хоча досить часто вони плекали певну синхроністичність, бовтаючи ногами на даху висотки чи зависнувши на канатній дорозі понад урвищем.