50 хвилин трави - Карпа Ирена. Страница 6

— А непогано було б покінчити з собою у цьому готелі… Глянь, яка вузька вуличка там, внизу. І руді дахи, мов щогли. Весь Львів тут, у косому вікні. І ратуша, і костьоли, і чиїсь помешкання…

— Так, у мене теж була така думка, -Даня обійняв Євку за плечі і поцілував в потилицю. Кімната готелю "Київ" була кумедно великою як на одну особу (Даня не мав паспорту, тому Євка тут проживала "сама". Три ліжка, мов у піонертаборі, стіл і дві тумбочки. Але то було найкраще помешкання за все їх спільне життя (цікаво, скільки тижнів воно налічувало в сумі?), бо було добре (біле, сухе) французьке вино, збоченський салат, швейцарський ніж, сільські помідори, буржуйський камамбер, католицький молитовник, плацкарт до Києва, бельгійський шоколад, чернігівсько-львівсько-баварське (Пиво), неаполітанський кекс, львівська кава, Замкова гора, Кульпарківська вулиця, сихівські діахронізми і ще щось, що вони обов?язково мали забути по від?їзді з готелю. Може, обгортка від мила. Її так ніхто ніколи й не знайшов.

But I miss you most m

Iss you miss you

Of all, my darling. When?

The autumn leaves start to fall

Ну, подумала Євка, це хоча б не “Коли помре твоя краса”. З цієї старої пісні вона знала лише ці рядки англійською. Зате знала оригінальний її текст. Вона, проте, не дуже любила Превера. Але яка тепер різниця? То в Дані вдома, коли в нього він був, трималась величезна бібліотека. Євка шниряла там, набирала купу книжок, дві-три з них відразу починала читати. Інколи навіть до кінця. Даня однаково давно вже прочитав більше неї, він, скурвий син, завжди знав відповіді на Євчине “А ти знаєш?”, він навіть деколи ті відповіді не обламувався вимовити.

— Іди до мене, Сонечко…— Даня сказав це вперше за… а, ніхто часу й не рахував.

— Що, рідний, “врода моя колишня до тебе мовила” чи пісня зчарувала? — Євка криво всміхнулась і відразу ж збагнула, як уже втомилася криво посміхатися.

— Ну, не іронізуй. Просто йди сюди… — він навіть глянув в її бік. Євка чула в собі гидкий супротив і незмогу навіть кроку ступити.

— Мать твою, ти йдеш?! — закричав Даня у Євчиній голові. Даня на картонній коробці терпляче чекав. Євчин страх стрибав по кімнаті, залишаючи мокрі сліди, як лишають їх, впавши на підлогу, подушки в плацкартному вагоні. Даня зітхнув і опустив голову на руки. В ту ж мить він відчув Євчині руки, її гарячкові обійми на своїй шиї, грудях, животі… Вона повисла на ньому ззаду, цілуючи зимні мочки вух, потилицю, пестячи гарячим язиком втомлені повіки, жадно хапаючи губами засмаглу шкіру щік і шиї… Обоє не відкривали очей, обоє мацали плоть іншого мовби вперше. Обоє відчували гріховний страх, страх, що мав скінчитися оргазмом. Обоє на раз послали в екзил всі свої старі еротичні фантазії й забавки. Плоть пахла. Вона розквітала, звільняючись від одягу, вона найсильнішим з інстинктів прагнула народження — розв`язки, логічного завершення, смерті своєї суперниці-Душі.

… Євку лихоманило. Євку лихо манило, якщо казати повільніше. Воно зваблювало її, спокушало напіввідкритим ротом, крізь отвір якого було видно рожеві блискучі нутрощі. Там, поміж ними, чаївся Кінець. І Євка знала його на запах. Бо імена в її житті всі до одного виявлялись несправжніми. Навіть її власне.

Вона тинялась вулицями, величезна шапка, сповзаючи на очі, заважала дивитися довкола, а нафіг треба. Пальто, довжелезні широкі штани, кеди. Руки мерзли в закоротких рукавах — Євка ні з ким не віталася. Вона ніяк не могла згадати, про що десь ще з місяць тому розмовляла із друзями. Колишніми, неліквідними, тими, що вийшли з обігу за незрозумілих обставин. Як можна було отак годинами смоктати пиво і плести тригодинні розмови ні про що? Та-ак, життя було “наповнене”, вони мали:

Улюблений паб (просто підвальчик із дешевим пивом);

Чудову рибу (філе копченого оселедця по 9 гривень за кг, гастроном поряд із пабом);

Випадкові лавочки (інколи доводилось серйозно напружитись, щоб знайти порожню й не запльовану).

Мабуть, треба хотіти те все повернути. Поміркувати й дізнатися. Чого на неї образився Славко і куди подівся Стас.

I don`t wanna swim forever…

І Євці було на-плю-ва-ти. Вона ж знала, що скоро кінець. Таке, однак, траплялося щоосені, але в більш загострених формах. Тепер прийшов якийсь молочний спокій. “Старію”, — сказала Євка останньому (“недоробленому”) коханцеві. Він чомусь ніяк не хотів помирати від палкого до неї кохання. Вона ніяк не могла докінчити стьобного оповідання з цього приводу. Ну, ніяк не надходив логічний кінець. І, тим більше, (ще менше) — не-логічний. Просто, якось затяглося дійство з дзеркалами. Треба було щось зробити. Щось розбити. Тільки хто?

Il est brise, n`y touchez pas!

“… Ерік Берн. Люди, котрі грають в ігри. Пусто. Дзеркала, що грають в мене. Пусто. Я, що граю в людей. Просто. Коханий і його криве відображення у комусь навіть невизначеної статі. В комусь настільки нецікавому, що лише я могла ним захопитися. Стоп. Цей хлопець… Чому він був мені схожий на Даню? Невловимий порух — мікронна близькість — однакові хвороби й дати одужання (одруження?). І все. Інше — як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала… Бо казна-звідки з‘явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись… А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль… Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:

Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти… гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з‘ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові… або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене — навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло “Софія”. Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо — так, я думаю про тебе, — і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гран-прі — ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. “Хозарський словник” в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 19-21. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.