Фройд би плакав - Карпа Ирена. Страница 30

— Боже, вони знову її б'ють… — здригнулася Марла.

— Не переживай, Чумі, все з нею буде добре. Тільки не дай, Боже, щоби війна трапилася… Не хочеться думати, що може трапитися з носорогом, який звик до людей у військовій формі.

— А що з ним може трапитися?!

— Не знаю… Солдати — істоти примітивні. Передусім їм потрібна їжа. і якщо вони наштовхнуться на найменші проблеми з постачанням провізії, а просто під боком гулятимуть кілька тонн м'яса, довго солдати не міркуватимуть, і…

— Замовкни! Ні… Такого не буде… Навіщо маоїстам національний парк? Якого дідька тут їм робити?

— Як — якого?! Ненавидіти монархію!

Марла трусонула головою, щоб вибити з неї неприємні думки про війну. Це Х'ялмар любив у них копирсатися — така була його робота.

— Зброя і маскулінність…

— Що? — не врубався Х'ялмар.

— Як це — що? Тема якоїсь із твоїх глав до якоїсь із твоїх книжок…

— Ціную твою обізнаність! — поплескав її по плечу Х'ялмар, — слухай, скажи взагалі — ти знаєш, чим я займаюся?

— Ясно, що знаю! — в Марлі встигла вже заміситися ображена гідність із млосним відчуттям рильця в пушку (головне, щоб не переросло в відчуття рила в дред-локах). — Б'єшся за свій PhD [41], проводиш хуєву гору соціополітичних досліджень, пишеш книжки «Як і де обісралась ООН», за які платить ООН…

— Ну, я просто вражений, скажу тобі…

— Чого?!

— Мої батьки чи друзі ніколи би не відповіли на питання. «Чим займається ваш син-експерт?» Бо на питання: «Чим займається ваш син?» вони вже встигли сказати: «Експерт. Він експерт. Десь там, в Південно-Східній Азії…»

Ані Х'ялмар, ані Марла тоді ще не знали (хоча, мабуть, і здогадувалися), що за якихось три місяці у цій Південно-Східній Азії, а точніше, в Індонезії, почнуться репресії цих самих західних експертів. Х'ялмара вкупі з Джесікою-Волтдіс-ней, що плистимуть вздовж річок Калімантану й розпитуватимуть місцевих про їхнє життя-буття, про бідність (харчування тільки рибою іі рисом, виробництво одного handycraft-а [42] на місяць і продаж його за 20 баксів), про мрії (телевізор і супутникова антена, що їх вони й купляють, тільки-но заводяться гроші, а потім знову наминають рибу й рис, овочі в дієту не входять) і можливості (йолка-палка, та ж посадіть собі ті овочі — проживете довше і продавати буде щоГ), по чотири рази за ніч зупинятиме місцева розвідка й вестиме на допит, де до пуття й не знатиме, про що допитуватиме, але ж мусить, бо то — ПІДОЗРЮВАНІ, їхня та ще 27 неурядових організацій внесеться до «чорного списку» уряду. Зрештою, чи можна сподіватися більш логічного вчинку від товстодупого уособлення Корупції на Землі? Да простить мя Мегаваті Су-карнопутрі, а з нею й горопашний президент укрів Кучма, і нині, й присно, і вовіки віків…

Містечко Сораха, саме серце Читванського Королівського Національного парку, домівки носорогів, слонів, тигрів, що нападають на людей лише коли хворіють чи слабнуть від старості, павичів, крокодилів-рибоідів, качок, велетенських метеликів та інших прекрасних істот, на світанку сповивалося туманом Світанок дня від'їзду — завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок-очищення. Прохолодна імла катарсису — так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев'яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь-непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці.

— Х'ялмаре, дивися… — прошепотіла, вказуючи на них, Марла. — Давай знімемо це! Така картина… я вже ніколи не матиму можливості зафіксувати таких красунь.

— Чи ти здуріла, Марло? — він потягнув її за руку геть. -Уяви собі: ти зранку спокійнісінько приймаєш душ, а тут якісь ідіоти лізуть до тебе в ванну з камерами!

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Дорога, що впирається одним боком у скелю, а іншим зависає над урвищем — звична картинка для Карпат. Автобус, що їде такою ж, але вужчою дорогою, час від часу зазираючи котримось із коліс в цю саму прірву, а при зустрічі з іншим транспортним засобом не знає, куди подітися з сорому за свої габарити — звична картинка для передгір'їв Гімалаїв. (Принаймні так хотілося називати цю місцевість Марлі).

— А в Катманду є гори?

— Марлочко, Катманду в долині лежить.

— То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?

— Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х'ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.

— Ех, любий, мені до тебе ще смоктати і смоктати…

— Це ти до чого? — спитав він, було, для ввічливості. Але заперечувати не став.

Автобус трусило, як у передсмертній лихоманці. Час від часу дорога взагалі звужувалася до ширини благородного гірського плаю, де тільки тонконогий козел би й пройшов. Марлі, як завжди, не страшно було би померти. Вона вперто вірила, що кожна мить життя так само придатна й красива для смерті, як і будь-яка інша. Через це й не боялася.

— Завжди ходимо по межі… Треба би запам'ятати собі цей завіконний відеоряд, викликати потім у пам'яті під час депресняків.

Марла не вважала депресняки чимось поганим. Щоправда, інколи схильна була плутати відчуття трагічності, світлого смутку з руйнуючими душу процесами самонівелювання. Вона дійсно завжди ходила по межі. Не вельми обережно ходила, заступаючи раз по раз то за один її бік, то за другий.

— І все-таки, правий був Арістотель. Трагедія цінніша від комедії. Пісня цапа, ги-ги, лебедина…

— Що? — не зрозумів Х'ялмар.

— Трагедія з грецької — пісня цапа. Не кажи, що не знав.

— Не знав…

Марла вдалась у п'ятихвилинні з'ясування етимологічних стосунків. Відтак продовжила:

— Це, знаєш, як у Павича — сербського письменника, я казала тобі — всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, а нещасні сім'ї нещасні по різному… Хоча до чого тут це. Все одно парадокс виходить знову. — (Марлі таки бракувало дружби з причинно-наслідковими зв'язками). — Я лише хотіла сказати, веселі речі більш минущі ніж сумні. Сміються люди від якихось дуже минущих реалій, соціальних розкладів тощо… От хто вже буде за 10 років сміятися у пост-совку із нових руських? Драйв, веселість — все якесь відповідне конкретному часові…

— Та ні, Марло, це не зовсім так. Ти хочеш сказати, що сумні речі — сумні для всіх в усі часи однаково?

— Так… для тих, хто достойний…

— То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?

— Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток — конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.

— Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…

— Пробач…

— Та за що тобі вибачатися?

— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.

— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.