Фройд би плакав - Карпа Ирена. Страница 32

— Це вже просто немодно, — резюмувала вона.

— І зовсім некорисно… — Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».

— Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… — здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:

— Кажуть, тут є гаряче джерело?

— Ага, і японський ресторанчик вкупі з ним.

— То типу гаряча вода по трубах подається? Ги-ги, блін, Японія.

— Ні, там все по-чесному… — і Х'ялмар заходився розповідати про свої купелі у справжніх hot-spring-ax [43] Країни Сонця, що Лізе на Небо, там, де суші коштує дорожче, ніж будь-де в світі, а на першу філіжанку сспресо ти витрачаєш половину всіх своїх дорожніх заощаджень.

— Прекрасна країна… — зітхнула Марла. Потай вона мріяла стати страшенно багатою і знаменитою (коротше, достойною Х'ялмара) і запропонувати йому руку і серце. А потім, якщо погодиться, поставити його перед вибором країни для весільної подорожі (справа нелегка, бо в усіх земних раях вони вже встигли потоптати ряст): ЯПОНІЯ чи АНТАРКТИДА. Для поїздки в другу треба було лише приєднатися до аргентинських військово-морських сил — і справу зроблено. Все дешево й сердито: ати-бати, ми солдати. Бо туристична подорож із комфортом і в'язаним мереживом на капюшоні захисної куртки коштувала десять тисяч доларів. Це ж іще сімнадцять докласти і можна підійматися на Еверест. Зрештою, яка їй буде тоді вже різниця — вона ж БУДЕ багатою й знаменитою. Це Х'ялмар хай вирішує.

Він же взагалі інституту шлюбу не визнавав навіть жартома, однак обіцявся Марлі бути з нею «довго-довго». Оте невизначене «довго-довго» її і насторожувало. Передусім своєю правдивістю. Марла, щоразу даючи обіцянки вічного кохання своїм колишнім коханим, безсовісно брехала (що й так зрозуміло зі статусу їхньої колишньості). Брехала і сама свято вірила у свою брехню, не допускаючи й думки про закономірну руйнацію романтичної ідилії за якихось максимум три місяці. (Як для гормону кохання, що взагалі щезає з крові за два тижні, три місяці — вже вік пристойної цивілізації, не кажучи про півроку (ого…), рік (ой!) чи два (аааааааааааа!!!! Мамаааааааааа!!!!!) Тож тут, коли людина — кохана й закохана — виявляла приклад буття реалістом, хай і з оптимістичними наворотами, Марлу накривала паніка. Вона настільки встигла звикнути до всіх цих рожевих шмарків з ліловими стразами, до всіх цих звірянь, зпевнень, зітхань, стогонів та іншої кохацької атрибутики, що відсутність її і розстановка шмоток по своїх місцях, як мінімум, ламала засади архітектоніки її, Марлиного, світу.

Тепер, їдучи на орендованому за 10 баксів ровері у напрямку Дурбар-скверу, вона про це не думала. Думала, власне, про те як би їй не всадитися з ровера, не наїхати на перехожого чи не зіткнутися з велорикшею. Машин, на щастя, сьогодні не було — Катманду страйкував, домагаючись республіки. Демонстрація про, ходила десь поблизу королівського палацу — єдиної споруди, що не вписувалася в архітектурну картину міста своєю бозна-звідки взятою совковістю.

— Брат заводу «Імпульс» у Черкасах, — підтвердила Марла, — точно тобі кажу.

Отже, реверсивний рух каміння «демонстранти-нац. гвардія+поліція» сьогодні відбувався там. А вулицями старого міста поволі сновигали торговці овочами з кошиками на плечах (саме сновигали, а не продавали свої овочі — солідарність трудящих забороняла робити це під час всезагального страйку), флегматично їздили рикші й повагом крокували монахи в пурпурових ризах, перебираючи в руках свої вервечки. Можливо, монахи прямували в бік Мавпячого Храму, що височів на горі, відбиваючи біло-золотими стінами сонячне проміння. Марла із Х'ялмаром, оминувши Дурбар, скерували свої ровери якраз туди.

Дорогою їх нагло спинили двоє мандрівних святих, як їх тут називали. Зодягнені два бородані з надміру веселими очима були в жовті плащі (чи то пак, тканину), білі штани і в'єтнамки (так, дискримінуючи інші частини Азії, називали цей вид взуття у Марлиній країні). Лоби старців було розмальовано червоно-білими фарбами — червоний прямокутник, із трьох боків обрамлений білою каймою, що внизу мала невеличкий відросток, який виводився на перенісся. Марлі цей білий знак не нагадав чомусь тризуб, як мав би нагадати кожному порядному українцеві, схильному до теорії Каниґіна [44], а скинувся скоріше на менору, хоча ні третім зубом, ані додатковими п'ятьма свічами на голові у старців це пахло. А пахло квітами. Відрами і квітами, що їх носили андрівники за собою, не випускаючи нагоди посипати голови богопротивному туристові, заодно намастивши йому чимось липким і червоним лоба, пояснити, що це благословення на «Гуд-лак» [45] і запросити за той гуд-лак непальський грошовий еквівалент у трьом у.о. кожному. Дуже конкретна сума, в разі невиплати (бодай часткової невиплати!) якої «святі» бігтимуть за тобою піввулиці й репетуватимуть, хапаючи за рукави:

— Кожному! Так, кожному, містер! Ми ж вас на гуд-лак поблагословили!

Врешті— решт, боячись, що зараз вони тебе навздогін ще й проклянуть у пакеті своїх послуг, віддаєш їм бабло і тупо дивишся услід, а вони собі радісно віддаляються, побрязкуючи цеберками, повними пообриваних квіткових пелюсток.

— Вони такі святі, як я дівчина… — промимрила Марла.

— М-да, попереджали нас про «гастролерів»… Кажуть, треба відрізняти справжніх від несправжніх. А як?

— Не знаю. Коротше, ми два позірних лохи з тобою, Х'ялмаре.

— Ну та вже пес із ним…

— Просто шкода, що тепер, зустрівши справжніх святих мандрівників, ми їм не повіримо.

— Не сумуй. Зате у нас повні лоби червоного гуд-лаку тепер.

— Ага, точно. Думаєш, його не можна змивати?

Заплачені нахабним самозванцям шість доларів не пропали даремно. Марла одразу ж примусила Х'ялмара фотографувати її пику з усіх ракурсів і при різному освітленні. По центрі червоно-кашкової плямки вона наліпачила ще й індійську блискучу стразу, тож кіч тепер був повним і укомплектованим.

— Прикинь, Х'ятмарс треті очі нам позначили розвідники лохів. Хіба ж це не символічно?

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю поки що не знаю. Просто я й так усе життя всіх дурю і розвожу. Часто ненавмисне. Люди думають, що я добріша, краща і розумніша, ніж є насправді.

— Ну, я так не думаю.

— То йди до дупи виродок.

— Сама йди Я лише хотів сказати, що ти саме такою с як про тебе думають.

— То ти хочеш сказати що всі ті підари, що вважають мене сукою, користанткою і поверховою дурепою праві?!!

Нарешті, здолавши всі брудні потічки й прогниліт містки не надто райдужного, чистого й щасливого замістя Катманду (уявити тільки безцінна архітектура Дурбар-скверу звідси всього за п'ятнадцять хвилин повільної їзди на ровері!) Марла із Х'ялмаром дісталися до підніжжя Мавпячого Храму Довкола тусувалися юрмиська людей — туристів і віруючих, неквапно ходили монахи працювали крамнички свічок і курінь, меткі школярі, вправно орудуючи помірними знаннями англійської мови, так само вправно сватали вам місце для паркування ровера і його охорону

— Ходімо, купимо паличок там. Може, покладемо десь у храмі. — Марла придбала кілька пакуночків курінь, які вона так і не відважиться запалити на очах у місцевих — однаково й вважатимуть дебільною туристкою що позує для каліцької камери свого бойфренда-ідіота. Нехай простять мене психічно хворі.

До самого храму вела незліченна кількість сходинок, що ними підіймалися до святині чи спускалися від неї жінки, чоловіки, діти (чомусь їхня стать, зазвичай, не враховується при переліченні, гм ), кози і мавпи. Власне роботою останніх було систематичне поїдання жертвоприношень. Найкраще виглядали кози, що ґраційно вистрибували на вівтарі й у напівтемряві творили свою справу — білі кози в пурпуровому присмерку напіввідчинених дверей. Мавп Марла бридилася.