Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі. Страница 19

Олів проковтнула слину перед тим, як неохоче відповісти:

— Так.

— У кого?

— Томе, — сказав Адам із застереженням у голосі. Його коліно досі торкалося її бедра. Досі тепле. І все ж, Олів відчувала, як у неї холоне кров. Вона справді, справді не хотіла вимовляти цього. І все ж, вона не могла ігнорувати запитання. Їй потрібна була допомога Тома.

— В моєї мами.

Добре. Це вже відомо. Вона це сказала і могла повернутися до того, щоб не думати про це…

— Вона померла?

Удар серця. Олів завагалася, а потім мовчки кивнула, не дивлячись на жодного з чоловіків за столом. Вона знала, що Том не намагався бути злим — врешті-решт, людям просто цікаво. Але це не було чимось, що Олів хотіла обговорювати. Вона ледве коли-небуть говорила про це, навіть з Ан і Малкольмом, і вона обережно намагалася уникати цього досвіду у своїх заявках на вступ до аспірантури, попри те, що всі казали, щ це допоможе їй пройти.

Вона просто… Вона не могла. Вона просто не могла.

— Скільки років тобі було…

— Томе, — Адам перервав його різкішим тоном. Він відставив свій чай з більшою силою, ніж було потрібно. — Перестань знущатися з моєї дівчини.

— Це вже звучало більше як погроза, а не застереження.

— Добре. Так. Я нечутливий засранець, — Том вибачливо усміхнувся.

Олів помітила, що він дивиться на її плече. Коли вона прослідкувала за його поглядом, то зрозуміла, що Адам розмістив свою руку на спинці її крісла. Він не торкався її, але було щось… захисне у його позі. Здавалося, що він випромінює велетенську кількість тепла, яка зовсім не була недоброзичливою. Це допомогло розвіяти неприємне відчуття після розмови з Томом.

— Знову ж таки, як і твій хлопець, — Том підморгнув їй. — Добре, Олів. Ось що скажу тобі, — Том нахилився вперед, поставивши лікті на стіл. — Я прочитав твою роботу. І статтю, яку ти подала на конференцію SBD. Ти все ще плануєш поїхати?

— Якщо її приймуть.

— Я впевнений, що так і буде. Це відмінна робота. Але звучить так, ніби з часу подання у твій проект покращився і мені потрібно знати більше про це. Якщо я вирішу, що ти можеш працювати у моїй лабораторії наступного року, я повністю покрию твої витрати: зарплата, постачання, обладнання, все що тобі потрібно. Але я повинен знати, наскільки ти просунулася, щоб знати, чи ти вартуєш інвестування.

Олів відчула, як її серце прискорюється. Це звучало обіцяюче. Дуже обіцяюче.

— Давай так, я дам тобі два тижні, щоб написати звіт про все, що ти робила до цього: протоколи, відкриття, випробування. Через два тижні надішли мені звіт і я вирішу, базуючись на ньому. Це можливо?

Вона посміхнулася, захоплено киваючи:

— Так! — вона цілком могла б це зробити. Їй потрібно було б витягти вступ з однієї зі своїх робіт, методи з її лабораторних протоколів, попередні дані з того гранту, на який вона подала заявку і не виграла. І їй доведеться повторити деякі зі своїх аналізів — просто щоб переконатися, що звіт для Тома абсолютно бездоганний. Потрібно зробити багато роботи за короткий час, але кому потрібен сон? Або перерви на вбиральню?

— Чудово. За той час ми ще побачимося і зможемо більше поспілкуватися. Ми з Адамом будемо разом на декілька тижнів, оскільки працюємо над тим грантом, який щойно отримали. Ти прийдеш завтра на мій виступ?

Олів і гадки не мала, що він виступатиме, не кажучи вже про те коли чи де, але вона сказала:

— Звичайно! Не можу дочекатися! — з такою впевненістю, ніби встановила на телефоні відлік до неї.

— І я житиму в Адама, тому побачимося у нього.

О ні.

— Ем… — вона ризикнула поглянути на Адама, якого неможливо було прочитати. — Звичайно. Проте, ми, зазвичай, бачимося в мене, так що…

— Розумію. Ти не схвалюєш його колекцію таксидермії, чи не так? — Том стояв з усмішкою. — Перепрошую. Я візьму кави і негайно повернуся.

У ту ж секунду, коли він пішов, Олів миттєво повернулася до Адама.

Тепер, коли вони були наодинці, було близько десяти мільйонів тем, які вони б мали обговорити, але єдине, про що вона могла думати було:

— Ти справді колекціонуєш таксидермічних тварин?

Він кинув на неї уїдливий погляд і забрав руку з її плечей. Вона раптом відчула холод. Покинутість.

— Вибач. Я поняття не мала, що він твій друг чи що ви разом мали грант. Ви проводите такі різні дослідження, така можливість навіть не спала мені на думку.

— Ти вже казала, що не віриш, що дослідники раку можуть отримати вигоду від співпраці з розробниками обчислювальних моделей.

— Ти… — вона помітила, як його рот сіпнувся і задумалася, коли саме вони почали дражнити одне одного.

— Звідки ви двоє знаєте один одного?

— Він був постдоктором у моїй лабораторії, коли я був аспірантом. Ми підтримували зв’язок і співпрацювали протягом багатьох років.

Отже, він на чотири-п’ять років старший за Адама.

— Ти вчився в Гарварді, так?

Він кивнув, і їй спало на думку страшне:

— Що, якщо він відчуває, що зобов’язаний прийняти мене, тому що я твоя фальшива дівчина?

— Не Том. Одного разу він звільнив свого двоюрідного брата за те, що він зламав проточний цитометр. Він не зовсім чутливий.

Рибалка рибалку бачить здалеку, подумала вона.

— Слухай, мені шкода, що я змушую тебе брехати другові. Якщо ти хочеш розказати йому, що це все фальшиве…

Адам похитав головою:

— Якби я це зробив, він би цього ніколи не забув.

Вона розсміялася.

— Так, я бачу це. І, чесно кажучи, це теж погано відіб’ється на мені.

— Але, Олів, якщо ти все-таки вирішиш, що хочеш вступити до Гарварду, мені потрібно, щоб ти тримала це в таємниці до кінця вересня.

Вона охнула, розуміючи значення його слів.

— Звичайно. Якщо люди дізнаються, що я йду, завідувач кафедри ніколи не повірить, що ти теж не підеш. Я навіть не подумала про це. Обіцяю, що нікому не скажу! Ну, за винятком Малькольма й Ан, але вони чудово вміють зберігати таємниці, вони ніколи б…

Його брови здійнялися. Олів здригнулася.

— Я змушу їх зберегти цю таємницю. Я обіцяю.

— Я ціную це.

Вона помітила, що Том повертався до столу, і нахилилася ближче до Адама, щоб швидко прошепотіти:

— Ще одне. Промова, про яку він згадав, та, яку він виголошує завтра?

— Та, котрої ти «не можеш дочекатися»?

Олів прикусила щоку зсередини.

— Так. Де і коли вона відбудеться?

Адам беззвучно розсміявся якраз тоді, коли том сідав за стіл:

— Не хвилюйся, я надішлю тобі деталі.

Розділ 6

У той момент, коли Олів відчинила двері аудиторії, вони з Ан переглянулися широко розплющеними очима і в унісон промовили:

— Чорт забирай.

За два роки навчання в Стенфорді вона відвідувала незліченну кількість семінарів, тренінгів, лекцій і занять у цьому лекційному залі, але ніколи не бачила, щоб кімната була настільки переповненою. Може, Том роздавав безкоштовне пиво?

— Я думаю, ця промова обов’язкова для імунології та фармакології, — сказала Ан. — І я чула, як принаймні п’ятеро людей у коридорі сказали, що Бентон — «відома наукова штучка».

Вона критично оглядала трибуну, де Том спілкувався з професоркою Мосс з кафедри імунології.

— Гадаю, він милий. Хоча й не такий милий, як Джеремі.

Олів усміхнулася. Повітря в кімнаті було гаряче й вологе, пахло потом і надто великою кількістю людей.

— Ти не мусиш залишатися. Тут, ймовірно, існує небезпека пожежі, і промова навіть віддалено не має відношення до твого дослідження…

— Це крутіше, ніж займатись справжньою роботою.

Вона схопила Олів за зап’ястя, потягнувши її крізь натовп випускників і докторантів, що товпилися біля входу та спускалися по сходах збоку. Людей набилось, як шпротів у банку.

— І якщо цей хлопець збирається забрати тебе від мене до Бостона на цілий рік, я хочу переконатися, що він на тебе заслуговує, — вона підморгнула. — Вважай мою присутність еквівалентом батька, який чистить рушницю на очах у хлопця своєї дочки перед випускним балом.