Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі. Страница 20

— Ой, татку.

Присісти, звісно, було ніде, навіть на підлозі чи на сходах. Олів помітила Адама на сидінні біля проходу за кілька метрів. Він повернувся до своєї звичайної чорної сорочки й був глибоко занурений у розмову з Холденом Родрігесом. Коли очі Адама зустрілися з очима Олів, вона посміхнулася й помахала йому. З якоїсь ще невідомої причини, яка, ймовірно, була пов’язана з тим, що у них була ця величезна, смішна, малоймовірна таємниця, Адам тепер здавався їй товаришем. Він не відмахнувся, але його погляд здавався м’якшим і теплішим, а рот викривився в такому нахилі, у якому вона навчилася розпізнавати його спосіб посміхатися.

— Я не можу повірити, що вони не перенесли виступ до однієї з більших аудиторій. Місця не вистачає навіть для… О, ні. Ні-ні-ні.

Олів прослідкувала за поглядом Ан і побачила, що прибуло щонайменше двадцять нових людей. Натовп одразу почав штовхати Олів до передньої частини кімнати. Ан скрикнула, коли першокурсниця з нейронаукової кафедри, яка важила приблизно в чотири рази більше, ніж вона, наступила їй на носок.

— Це смішно.

— Знаю. Я не можу повірити, що більше людей…

Олів стегном вдарилась об щось — когось. Вона повернулася, щоб вибачитися, і — це був Адам. Або плече Адама. Він усе ще спілкувався з доктором Родрігесом, який мав незадоволений вираз обличчя й бурмотів:

— Чому ми взагалі тут?

— Тому що він друг, — сказав Адам.

— Не мій друг.

Адам зітхнув і повернувшись, поглянув на Олів.

— Гм, вибач, — вона жестом вказала у бік входу. — Щойно прийшла купа нових людей, а, очевидно, що простір в цій кімнаті обмежений. Я думаю, це закон фізики чи щось таке.

— Все гаразд.

— Я б відступила, але…

На подіумі професорка Мосс взяла мікрофон і почала представляти Тома.

— Ось, — сказав Адам Олів, змушуючи вставати зі стільця, — сідай на моє місце.

— О, — це було дуже мило з його боку. Звісно не настільки мило, як фальшиві стосунки, щоб врятувати її дупу, і не так мило, як двадцять баксів на нездорову їжу для неї, але все одно дуже мило. Олів не могла погодитися. Крім того, Адам був професором, а це означало, що він був старшим і все таке. Тридцять з чимось. Він справді виглядав підтягнутим, але, ймовірно, у нього було хворе коліно, і за кілька років він матиме остеопороз.

— Дякую, але…

— Насправді, це жахлива ідея, — втрутилась Ан. Її очі металися між Олів і Адамом. — Без образ, професоре Карлсен, але ви втричі більші за Олів. Якщо ви встанете, кімната лопне.

Адам витріщився на Ан, наче не мав жодного уявлення, що його щойно образили.

— Але, — продовжила вона, цього разу дивлячись на Олів, — було б чудово, якби ти могла зробити мені послугу і сісти на коліна свого хлопця, Ол. Щоб мені не довелося ставати на носочки.

Олів кліпнула. А потім знову кліпнула. А потім кліпнула ще раз. Біля трибуни професор Мосс все ще представляла Тома:

— Отримав ступінь доктора філософії в університеті Вандербільта, а потім перейшов на навчання в докторантуру в Гарвардському університеті, де впровадив кілька методів у галузі візуалізації, — але її голос звучав так, ніби він лунав здалеку-далеко. Можливо, тому, що Олів не могла перестати думати про те, що запропонувала Ан, а це було просто…

— Ан, я не думаю, що це гарна ідея, — пробурмотіла Олів під ніс, уникаючи дивитись у бік Адама.

Ан кинула на неї погляд.

— Чому? Ти займаєш те місце, якого у нас немає, і цілком логічно, що ти використаєш Карлсена як крісло. Я б могла, але він твій хлопець, а не мій.

На мить Олів спробувала уявити, що зробив би Адам, якби Ан вирішила сісти йому на коліна, і подумала, що це, ймовірно, закінчилося б наявністю убитого та вбивці — вона не була впевнена, хто з них ким буде. Картинка в уяві була настільки смішною, що вона мало не захихикала вголос. А тоді Олів помітила, як Ан дивиться на неї з очікуванням.

— Ан, я не можу.

— Чому?

— Тому. Це наукова промова.

— Пф. Пам’ятаєш минулого року, коли Джесс і Алекс цілувались половину тієї лекції CRISPR?

— Як же забути, і це було дивно.

— Ні, не було. Крім того, Малкольм клянеться, що під час семінару він бачив, як тому високому хлопцю з імунології дрочив…

— Ан.

— Суть у тому, що це нікого не хвилює, — вираз обличчя Ан пом’якшився і перетворився на благальний. — І лікоть цієї дівчини проколює мені праву легеню, а у мене залишилося близько тридцяти секунд повітря. Будь ласка, Олів.

Олів повернулася до Адама. Як не дивно, він дивився на неї з тим своїм беземоційним виразом обличчя, який Олів не могла зрозуміти. За винятком того, що його щелепа рухалась, і вона подумала, що, може, це кінець. Остання крапля. Той момент, коли він відмовиться від їхньої домовленості. Тому що мільйони доларів на дослідницькі фонди не варті того, щоб дівчина, яку він ледь знав, сиділа у нього на колінах у найлюднішій кімнаті в історії людних кімнат.

«Це нормально?» — вона намагалася запитати його очима. Тому що, можливо, це трохи забагато. Набагато більше, ніж привітатися один з одним та разом випити кави.

Він коротко кивнув їй, а потім — Олів, або, принаймні, тіло Олів, підійшла до Адама й обережно сіла йому на стегно, затиснувши коліна між його розставленими ногами. Це відбувалося. Це вже сталося. Олів була тут.

Сиділа.

На.

Адамові.

Таким. Ага, саме таким.

Таким було її життя зараз.

Вона хотіла прикінчити Ан за це. Повільно. Можливо, болюче. Її б ув’язнили за вбивство кращої подруги, і вона була не проти.

— Вибач, — прошепотіла вона Адаму. Він був такий високий, що її рот не діставав до його вуха. Вона відчувала його запах — деревний запах шампуню, його мило для тіла та ще щось інше, темне, добре й чисте. Усе це було знайомим, і через кілька секунд Олів зрозуміла, що так було через той останній раз, коли вони були такими близькими. Через Ту Ніч. Через поцілунок. — Мені дуже-дуже шкода.

Він відповів не відразу. Його підборіддя напружилося, і він подивився в бік презентації. Професорки Мосс не було, Том говорив про діагностику раку, і Олів впоралась би з цим в звичайний день, але зараз їй просто потрібно було вийти. З виступу. З кімнати. З її власного життя.

Тоді Адам трохи повернув до неї обличчя і сказав:

— Все гаразд.

Його голос звучав трохи напружено. Ніби нічого в цій ситуації не було, насправді, гаразд.

— Мені шкода. Я не мала уявлення, що вона це запропонує, і я не могла придумати, як…

— Ш-ш-ш, — його рука ковзнула, обвиваючи її талію, а долоня лягла на стегно, що могло стати неприємним, але навпаки, заспокоїло її. Його голос був тихим, коли він додав: — Все добре. Слова вібрували у її вухах, насичені й теплі.

— Більше матеріалу для моєї скарги за статтею IX.

Бляха.

— Боже, мені так шкода…

— Олів.

Вона підняла очі, щоб зловити його погляд, і була вражена, побачивши на його обличчі… не усмішку, але щось дуже подібне до неї.

— Я жартую. Ти легесенька. Я не проти.

— Я…

— Ш-ш. Давай сконцентруємось на виступі. Том може задати тобі питання опісля.

Це було просто… Серйозно, все це було повністю, неймовірно…

Зручно. Як виявилося, коліна Адама Карлсена були одним із найзручніших місць на землі. Його тіло було тепле і міцне приємним і заспокійливим чином, і, здавалося, він не заперечував, що Олів наполовину прилягла на нього. Через деякий час вона зрозуміла, що кімната справді була надто повна, щоб хтось звернув на них увагу, за винятком швидкого погляду Холдена Родрігеса, який довго розглядав Адама, а потім тепло посміхнувся Олів, перш ніж зосередитися на промові. Вона перестала вдавати, що може тримати свій хребет у вертикальному положенні більше п’яти хвилин, і просто дозволила собі спертися на Адама. Він нічого не сказав, але трохи нахилився, щоб допомогти їй зручніше всістися.

Десь на половині промови вона зрозуміла, що сповзала по стегну Адама. Або, якщо чесно, це зрозумів Адам і підняв Олів, підтягнувши її рішуче і швидко, що змусило її відчути, що вона справді нічого не важить. Коли вона знову сиділа нормально, він не ворухнув рукою з того місця, де вона була обвита навколо її талії. Промова йшла вже тридцять п’ять хвилин і тривала століття, тож ніхто не міг звинувачувати Олів, за те, що вона вмостилась на ньому ще зручніше.