Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі. Страница 41

— Правильно… — вона стиснула губи і додала: — Звичайно.

Посмішка Ан викликала у неї бажання застогнати.

— Чудово. Ми разом пообідаємо та потусуємось на виставках плакатів. І вночі, звісно.

— Звичайно, — це було все, що могла зробити Олів, щоб її голос не звучав гірко, — я з нетерпінням чекаю на це, — додала вона, посміхнувшись наскільки була здатна.

— Гаразд. Чудово. Мені треба йти, бо через п’ять хвилин збирається комітет з роз’яснювальної роботи «Жінки в науці». Але давайте зберемося в ці вихідні, щоб спланувати веселі заходи для Бостона. Джеремі щось сказав про тур з привидами!

Олів зачекала, поки Ан не буде чутно, перш ніж обернутися обличчям до Малкольма. Він уже підняв руки обороняючись.

— По-перше, Ан придумала цей план, поки я спостерігав за цим цілодобовим експериментом — найгірший день у моєму житті, я не можу закінчити навчання вчасно. А після цього, що я мав робити? Повідомити їй, що ти не збираєшся залишатися з Карлсеном, тому що ти підробно з ним зустрічаєшся? О, але почекай — тепер, коли ти до безтями закохана в нього, можливо, це справді…

— Добре, я зрозуміла, — у неї почав боліти живіт, — ти все одно міг би мені сказати.

— Я збирався. А потім я кинув Нейро Джуда, а він збожеволів і закидав яйцями мою машину. А після цього тато зателефонував мені, щоб дізнатись, як справи і запитав про те, як просуваються мої проекти, а потім почав допитуватись, чому я не використовую модель круглого черва, і, Ол, ти знаєш, що він часом він поводиться неймовірно допитливим і ставить з себе командира, що призвело до того, що ми посварилися, і моя мама втрутилася і… — він зупинився і глибоко вдихнув. — Ну, ти була там. Чула крики. Підсумок полягає в тому, що я зовсім забув про це, і мені дуже шкода.

— Все гаразд, — вона почухала скроню, — мені доведеться знайти місце для проживання.

— Я допоможу тобі, — з ентузіазмом сказав їй Малькольм, — ми можемо подивитися онлайн сьогодні ввечері.

— Дякую, але не хвилюйся. Я впораюся.

Чи ні. Ймовірно. Можливо. Оскільки конференція була менш ніж за два тижні, і, певно, все було вже заброньовано. Те, що залишилося, безсумнівно, було настільки поза її ціновим діапазоном, що довелося б продати нирку, щоб мати змогу собі це дозволити. Що могло бути варіантом — у неї було аж дві нирки.

— Ти не сердишся, правда?

— Я… — так. Ні. Може, трохи. — Ні. Це не твоя помилка.

Вона обняла Малкольма у відповідь, коли він нахилився до неї, заспокоївши його кількома незручними поплесками по плечу. Як би Олів не хотілося звинувачувати його в цьому, їй потрібно було дивитися лише на себе. Суть її проблем — принаймні більшість із них — полягала в її дурному, безглуздому рішенні збрехати Ан. Почати підробні стосунки. Тепер вона виступатиме з доповіддю на дурній конференції, мабуть, після того, як поспить на автобусній станції і поснідає мохом, і, незважаючи на все це, вона не могла перестати думати про Адама. Просто ідеально.

З ноутбуком під пахвою Олів повернулася до лабораторії, і перспектива виставити слайди по порядку для промови водночас лякала й пригнічувала. Щось свинцеве й неприємне тягнуло її живіт, і вона не задумуючись пішла до вбиральні й зайшла до найдальшої від дверей кабінки, притулившись до стіни, поки потилиця не врізалася в холодну плитку.

Коли вага в животі стала занадто тяжкою, коліна підігнулися, а спина сповзла вниз, поки вона не сіла на підлогу. Олів довго сиділа так, намагаючись зробити вигляд, що це не її життя.

Розділ 13

За двадцять п'ять хвилин від конференційного центру можна було орендувати житло через Airbnb, але це був надувний матрац на підлозі комірчини за 180 баксів за ніч, і навіть якби вона могла собі це дозволити, один з відгуків повідомив, що власник мав схильність до рольових ігор у вікінга з гостями, тож… Ні, дякую. Вона знайшла дешевший за сорок п'ять хвилин на метро, але коли вона резервувала кімнату, вона побачила, що хтось випередив її всього на кілька секунд, і їй закортіло пожбурити свій ноутбук через кав'ярню. Вона намагалась вибрати між мотелем та дешевим диваном у передмісті, коли на неї впала тінь. Вона подивилась вгору, нахмурившись, очікуючи студента, що хотів використати розетку, яку вона займала, але натомість побачила…

— О.

Адам стояв перед нею, підвечірнє сонце підсвічувало його волосся і плечі, пальці навколо айпада, дивлячись на неї з похмурим виразом. Пройшло менше тижня з того часу, як вона востаннє бачила його — шість днів, якщо точно, це ж зовсім небагато годин і хвилин. Взагалі нічого, враховуючи, що вона знала його всього місяць. І все ж наче простір, в якому вона знаходилась, весь кампус, все місто, було перевтілено знанням, що він повернувся.

— Можливості. Ось як відчувалась присутність Адама. Які можливості, вона не була впевнена.

— Ти… — їй пересохло в роті. Явище, що становило великий науковий інтерес, зважаючи, що вона зробила ковток води, може, десять секунд тому. — Ти повернувся.

— Так.

Вона не забула його голос. Чи його зріст. Чи те, як його дурний одяг сидів на ньому. Вона не могла, вона мала дві медіальні скроневі частки, повністю функціональні і акуратно складені всередині її черепа, що значило, що вона могла ідеально кодувати і зберігати спогади. Вона не забула нічого, і не розуміла, чому зараз почувалась так, наче забула.

— Я думала… я не… — Так, Олів. Чудово. Дуже красномовно. — Я не знала, що ти повернувся.

Його вираз обличчя був трохи закритий, та він кивнув.

— Я прилетів вночі.

— О, — вона, мабуть, мала б приготувати, що сказати, але вона не очікувала побачити його до середи. Якби очікувала, то не вдягнула б свої найстаріші легінси і найпошарпанішу футболку, і її волосся не було б розтріпаним. Не те щоб вона мала ілюзії, що Адам помітив би її, якби вона вдягнула купальник або вечірнє плаття. Та все ж.

— Ти хочеш сісти? — вона нахилилася вперед забрати свій телефон і записник/зошит, звільняючи місце на іншому боці маленького столу. Лише коли він завагався перед тим, як сісти, їй спало на думку, що можливо, він не збирався залишатись, що тепер він міг почуватися змушеним зробити це. Він опустився на стілець граціозно, наче великий кіт.

Молодець, Олів. Хто не любить набридливих людей, які весь час вимагають уваги?

— Ти не мусиш. Я знаю, що ти зайнятий. Маєш виграти гранти МакАртура та знущатися над студентами та їсти брокколі, — він, мабуть, хотів би бути де завгодно, але не тут. Вона вкусила ніготь, почуваючись винною, починаючи панікувати, і…

І тоді він усміхнувся. І раптом з'явилися зморшки навколо його рота і ямочки на його щоках, і вони повністю змінили його обличчя. Повітря за столом порідшало. Олів майже не могла дихати.

— Знаєш, є щось посередині між тим, щоб виживати на брауні і тим, щоб їсти виключно брокколі.

Вона усміхнулась без будь-якої причини, крім того що — Адам був тут, із нею. І він посміхався.

— Це брехня, — він похитав головою, все ще посміхаючись. — Як ти?

Тепер краще.

— Добре. Як Бостон?

— Добре.

— Я рада, що ти повернувся. Мені здається, показники відсіву біологів різко впали. Ми не можемо цього допустити.

Він поглянув на неї терпляче і вистраждано.

— Ти виглядаєш втомленою, всезнайко.

— О. Так. Я… — вона потерла щоку рукою, наказуючи собі не почуватись незручно щодо свого вигляду, як вона завжди брала собі за правило. Було б також дурною ідеєю думати, як виглядала жінка, яку згадував нещодавно Холден. Напевно, приголомшлива. Напевно, жіночна, з формами. Напевно, їй справді потрібно було носити ліфчик, вона не була наполовину вкрита веснянками, і володіла мистецтвом наносити підводку для очей, не псуючи все.