Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 25

– Їх там сотні, горобців і гнізд, – захоплено казала мені Галька. – А в кожному гнізді – яйця. Отож уявляєш, скільки в них яєць?

Я, чесно кажучи, не зрозумів, до чого вела моя подруга, й спокійно відказав:

– Ну-у, багато. То й що? Гороб'ята будуть! Галька з подиву сплеснула в долоні.

– Ні, ви подивіться на нього! Ех ти, гороб'ята! Та ти знаєш, що гороб'ячі яєчка, як і курячі, можна їсти! І сирими випити, й яєчню підсмажити!

Аж після цього до мене дійшло, навіщо Галька розповіла мені про гороб'ячі гнізда.

– Значить, ти хочеш, щоб ми пішли… – почав було я.

– А що? – задерикувато глянула на мене Галька. – Надаремно ціле решето яєць, і самі наїмося, й нашій, буде…

Я ніколи не драв пташиних гнізд, і мені наперед стало жаль горобців.

Сказав про це Гальці.

– Вони собі ще нанесуть! – рішуче махнула рукою. – А нам як, голодним? Та й вредні вони, горобці! Неси хутко свою шаньку додому, а я побіжу по решето, та й підемо!

Я вагався. Я не знав, що робити. Відмовити Гальці чи згодитись. Мені таки було шкода горобців. Хоч їх і лають люди за те, що випивають просо, викльовують соняхи на людських городах, стріхи на хатах і в клунях псують, мостячи в них гнізда, але ж вони й корисні. Знищують комах, шкідників. А скільки їх самих гине взимку у великі морози. Хіба ж можна їх зобижати? Як руйнувати їхні гнізда-оселі, з таким трудом ними вимощені?

Я дивився на Гальку, а Галька на мене. Вона дивилась так довірливо, з таким проханням у погляді, що мені стало шкода її. Адже я знав – вона завжди хоче їсти дужче від мене.

– Біжи! – нарешті згоджуюсь я. – Бери своє решето! – І сам швидко йду до хати.

Невдовзі ми з Галькою були у великій Стовбуновій клуні. В ній пахло пусткою, цвіллю і гороб'ячим пір'ям. А солом'яна її покрівля справді кишіла горобцями і немов ворушилася від них. Ворушилася й пищала.

Стали ми думати і гадати, як же дістатися до тих гороб'ячих гнізд та як забрати з них яйця. Адже в клуні було порожньо-порожнісінько – ні драбини, ні жердини ніякої, ні дошки чи пенька, з допомогою яких можна б якось дістатися бодай до перших лат, щоб ухопитися за них, підтягнутися на руках і стати, нарешті, на краєчок стіни ногами. Так, тримаючись однією рукою за лати, напіввисячи, можна було шарити другою по гніздах, вимощених майже в кожному солом'яному кулі.

Якби та росли в роті гриби, то й у ліс ходити б не треба, – чув я не раз таке прислів'я від дорослих.

Так і нам було… якби… та… було б…

– Що будемо робити? – питаю Гальку. Дивиться на мене розгублено:

– Не знаю.

– Без драбини у нас нічого не вийде, – кажу.

– Давай з дому принесемо, – пропонує Галька. І тут же зауважує: – Тільки у нас важка, не донесемо.

– І у нас важка, – радую її. Й також додаю: – А хоч би й не важка, але побачить хтось: куди з драбиною? Чого?

Галька погоджується:

– Справді.

Стоїмо, міркуємо, що та як, а я не зводжу очей з Гальки, дивлюсь на її худі, немічні плечі, взагалі на неї всю, і думаю: витримає чи не витримає вона цю весну?

Нарешті мені пригадалося, як ми робили з хлопцями, коли нам треба було кудись залізти чи заглянути. Один із нас нагинався, другий ставав йому на плечі, і той розгинався, піднімаючи товариша.

Питаю Гальку:

– Піднімеш мене на плечах?

– Підніму! – без найменшого вагання запевнила Галька.

Вона бачила не раз ці наші хлоп'ячі вправи і зрозуміла мене одразу.

І підняла, й вистояла, поки я вхопився однією рукою за одну лату, а другою за другу, поки знайшов зручне місце на стіні однією ногою, потім другою.

– Ну, як? – звела голову на мене Галька, розтираючи свої плечі. – Міцно тримаєшся?

– Та тримаюсь! – глянув на неї згори, хоч триматись було дуже незручно, я буквально висів похило до покрівлі клуні.

Щоб залізти однією рукою до гнізда, другу мені треба було обов'язково засунути по лікоть за лату, стати ніби боком, від чого могла не втриматись на стелі друга нога.

Нарешті я таки прилаштувався й став нишпорити очима над собою, де найближче гніздо, щоб першим опорожнити його. Побачив дірки в кулях і праворуч, і ліворуч, і прямісінько перед своїм носом. В яку ж дірку спершу шилити руку? Було таки шкода обкрадати горобців, котрі цвірінькали в клуні так голосно й тривожно, що ставало не по собі. Вони, мабуть, бачили в мені свого руйнителя, а правильніше – ворога.

– Шукай уже, чого ти там висиш? – гукнула мені з нетерплячки Галька з решетом у руках.

– Е-ех, – зітхнув я й послав руку в перше ж гніздо, що зяяло на мене невеличким чорним очком.

І в цей час, коли я, ну зовсім трішечки, повернувся всім тілом до покрівлі, лата, за яку я буквально був зачеплений по лікоть правою рукою, раптом затріщала, переламалася, і в одну долю секунди я вже лежав на твердому току, біля Гальчиних ніг. Відламана лата валялася поряд. У мене ж дзвеніло в голові, нудило під серцем і гостро боліло праве плече. «От і надрали яєць, – перше, про що подумав я, й лишився задоволеним, хоч не знав ще, чим моє падіння закінчиться.

Мов тінь, схилилася наді мною Галька.

– Забився? Дуже? – дихнула мені в лице. її ж обличчя було бліде, в очах – переляк.

– Та ні, зовсім трохи, – став заспокоювати, а сам думаю: встану чи ні?

Спробував звестися, обіперся на праву руку й тут же упав. Нестерпно боліла рука, пекло в плечі.

«Значить, щось із плечем», – догадався й вирішив на праву руку не опиратись, а тільки на ліву.

Галька підтримала мене під плечі. Звівся, сів.

– От бачиш, – кивнув їй. – Все гаразд. Плече, правда, трохи праве болить, але… пройде.

Однак Галька не повірила, пильно подивилася на мене й сказала:

– Не бреши! Ти он блідий який! Якби трохи – не кривився б так! Ану дай мені руку!

Я хотів простягнути Гальці свою правицю, а вона не простягається, висить мов нежива.

Галька поторкала її своїми тоненькими пальцями аж до плеча й визначила:

– Вивих у плечі. У мене таке було, як я торік упала з воза. Баба Настя Вороб'їха з Окопу наставила. Посидь трохи, оклигай, підемо до неї, попросимо, вона й тобі наставить.

Посиділи кілька хвилин на холодному току, мені справді трохи полегшало, принаймні не паморочилась голова, і я з допомогою Гальки звівся на ноги, пройшовся клунею. Ніби все гаразд, крім руки.

Галька теж ходила поруч зі мною й каялась, що підбила мене на цю дурницю з гороб'ячими яєчками, просила пробачення.

– Та годі тобі, – сказав я. – Просто так вийшло, лата вже стара, потрухла, от і не витримала.

– Ні, таки я винна, я підбила тебе, – стояла на своєму Галька. – Я й батькам твоїм це скажу.

Ми пішли з нею на Окіп, знайшли бабу Настю Вороб'їху, стару-стару й немічну. Одна шкіра та кістки.

Ще й недочувала.

Галька розказала їй на вухо, чиї ми і чого до неї прийшли.

– Ага, добре, – покивала бабця маленькою головою з довгим гострим носом. – Поможу вам, дітки, як подужаю. Охляла геть з голоду. – І звеліла мені скинути сорочку.

Коли я став перед нею по пояс голий, баба оглянула мене заслізенимй, в зморшках, вузенькими очицями й мовила тихо:

– І ти охляв, внучку. Але дай тобі Бог подолати скруту.

Далі вона, як і Галька в клуні, обмацала мою руку від пальців до плеча, подавила пальцями саме плече, від чого я стримано поморщився, пошепотіла щось пересохлими, аж чорними, губами і взяла руку своїми обома, сухими й кістлявими. Повертіла, підняла легенько тричі вгору й опустила. А потім… Потім так рвучко сіпнула її донизу, що в плечі аж хруснуло щось, а в очах у мене замерехтіли іскри.

– От і все, – прошамкотіла тихенько баба. – Ходіть з Богом, дітки. Тільки побережися, внучку, – до мене, – -не махай рукою, не бери нічого важкого. І поноси руку на пов'язці, хоч днів зо три.

Ми подякували бабі Насті й пішли з двору.

На вулиці Галька зняла з голови хустку, скрутила її і, зав'язавши кінчиками вгорі, одягла мені через голову.

– Давай сюди руку, – звеліла, обережно поклала її в пов'язку. – Ось так і ходи. Чув, що баба казала? – звела на мене очі.