Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 27

В класі після цієї його звістки немов здійнявся вітер. То з наших грудей вирвалось тяжке, болісне зітхання.

– Я розумію вас, – поспівчував нам Павло Іванович, – але… замість хліба ви одержуватимете макуху. І ви, і ми, вчителі. И батькам вашим у полі макуху на громадське харчування дають.

Ми знову зітхнули всім класом: макуха – не хліб. Та що зробиш…

Далі Павло Іванович став пояснювати нам нові задачі, а я, зустрівши суворий погляд товариша Сталіна на портреті, завів із ним свою таємну розмову.

«Як же так, товаришу Сталін? – звернувся до нього подумки. – Немає в колгоспі муки на хліб, будуть годувати нас макухою. А як і макухи не стане, тоді чим? Он однокласниця наша вмерла, чули? Хоч по крихті хліба їла, і то не витримала. А від макухи ми всі перемремо. Хіба вам не жаль нас, товаришу Сталін?»

Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.

А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.

«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.

Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.

Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.

– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.

Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.

Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.

Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.

– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?

Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.

– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.

– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.

– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.

Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.

– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!

Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.

«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.

Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.

І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.

Мати поглянула в передпічне вікно.

– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.

– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.

Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.

Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.

Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.

– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.

– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.

Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.

Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би схожий на нашого Бога на іконі.

На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.

– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.

Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.

Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.

– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.

– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?

– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.

Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.

З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає, що той сонячний літній день стане для нього на все життя темною ніччю. Клята мавпочка, побачивши коней, підбігла нечутно до одного і вчепилась за кінчик розкішного хвоста. Кінь схарапудився, мавпочка впала, а він хвицьнув задніми ногами і влучив їй копитом якраз по голові. Мавпочка відлетіла від коня на кілька метрів і віддала Богові душу.

Першим прибіг на подвір'я хазяїн і, побачивши мертву мавпочку, накинувся з батогом на малого Прокопа. Бив люто, нещадно, аж шкіра лопалася на хлопцеві. А потім прибіг оскаженілий синок хазяїна, відняв Прокопа в батька, поставив хлопчика на ноги, заюшеного й закривавленого, і, поїдаючи його очима, запитав:

– Ти знаєш, що я тобі за мою мавпочку зроблю?

Прокіп, схлипуючи, похитав головою: ні, мовляв.

– Я тобі за неї виколю очі, – киплячи злобою, сказав студент-медик крізь зуби, тут же дістав з кишені якісь ніби пружинки з гострячками на кінці, одягнув на вказівний та середній пальці, й Прокіп не встиг опам'ятатися, збагнути сказаного хазяйським синком, як відчув гострий, пронизливий біль в очах, і для нього навіки потьмарився світ.

Моя мати від жаху сплеснула руками, з грудей у неї вирвалось: «Отакий варвар!», а мені стало не по собі, аж занудило під грудьми, обдало холодним потом. Я не міг повірити почутому. Та невже таке могло бути? Але ж переді мною сидів живий чоловік – дід Прокіп із сліпими очима й сам розповідав про себе.

– І що ж йому було за це? – запитав я діда Прокопа.

– А нічого, – відказав дід. – Він на другий же день поїхав собі в Петроград, а мені хазяїн сказав так: я повинен говорити всім, що впав на терен і сам собі виколов очі. За це він дасть мені багато грошей. Якщо ж скажу правду, мене уб'ють, а – батькові спалять хату.