Голодна весна - Кирій Іван Іванович. Страница 29

На цьому дід Прокіп замовк, прокрутив коліщатко ліри без співу, а далі вже не проспівав, а проказав слова, дивно витягнувши голову вперед, у напрямку батька.

Стихла ліра, дід Прокіп поклав зверху на неї обидві руки й тепер уже мовив голосно:

– Все, будемо спати. Постеліть нам, хазяєчко, з Сашком біля печі.

Другого дня вранці, випровадивши діда Прокопа з Сашком за ворота, батько попередив мене:

– Дивися ж, у школі про дідове співання нікому ні слова. Забудь. Зрозумів?

Я пообіцяв батькові мовчати. Але частівок дідових не забув. Вони закарбувалися в моїй пам'яті на все життя.

Я часто згадував потім діда Прокопа, турбувався за його долю. Де він? Що з ним? Чи не підвели старого недобрі люди, чи не поїхав він «за мукою» в холодну Далеку Сибір?

Розділ п'ятнадцятий. БАТЬКО ІДЕ В МАРІУПОЛЬ

Знову задощило. Дощ пішов через день після того, як ночував у нас лірник дід Прокіп, і після того, як у колгоспі, нарешті, посіяли цукрові буряки.

От і добре, радів я дощеві, нехай батько з матір'ю відпочинуть, хоч радості від цього було дуже мало, адже вони сиділи в хаті голодні-голоднісінькі, бо не мали з колгоспу ніякісінького пайка. І доводилося матері напинатись якоюсь лайниною й ходити по канавах та обніжках города в пошуках лободи та кропиви, щоб зварити зеленої бовтанки, від якої нудило й викликало блювоту. Зменшили порцію макухи й нам у школі, яку я щодня приносив додому для тієї ж таки зеленої бовтанки.

Справи наші були зовсім погані.

Від жінок на кутку мати почула, що в селах сусідньої з нашим районом Чернігівщини можна за одежу виміняти картоплі чи якогось зерна.

– Сходжу я, може, що виміняю, – сказала нам з батьком одного дощового вечора. – Якби картоплі, то й посадили б вершечків трохи на городі, а як ще й кукурудзи, то й зовсім би добре.

Чернігівські села від нас недалеко, найближче – Піддубівка – кілометрів сім од нашого, за болотом.

Пішла мати туди рано, ще вдосвіта, а повернулася пізно ввечері. Ледве хатній поріг переступила, мало не впала від утоми. Мокра від ніг до голови. Але виміняла в когось за свою вишиту полотняну сорочку й корсет відро картоплі і п'ять качанів кукурудзи.

Той вечір був для нас святом. Мати зварила й ми наїлися справжнього картопляного супу. Вершечки картоплі з вічками прорості вона зрізала на садіння, треба ж було й про майбутній урожай думати.

Сходила мати й ще раз у Піддубівку, і ще раз виміняла за одежу сякої-такої картоплі і трохи буряків. А на третій раз батько її не пустив.

– Це не діло, – сказав. – Ну виносиш ти всю свою одежу, всю мою, якої в нас не так і багато. Проміняєш, проїмо її. А далі що? Все одно до нового врожаю не дотягнемо. Треба щось інше придумати. Ось давайте й подумаємо разом гарненько, що та як. – І обвів нас із матір'ю поглядом.

Мати стенула плечима: я не знаю, мовляв, що сказати.

Я не знав тим більше. Знав, що в селі щодня вмирають люди, що вмерла від дизентерії сестра Івана Крупки, їла багато рогози з болота. Знав, що відколи перестали давати в школі хліб із чаєм і зменшили порції макухи, у нашому класі стало наполовину менше учнів. Але як далі нам жити, що робити, – не знав. Та й звідки мені було знати малому, коли он батько питався у нас з матір'ю поради.

Отож промовчав і я.

Тоді після тривалої паузи заговорив батько.

– Давайте зробимо так. Підеш ти, Тетяно, в район на базар, продаси мої нові штани й сорочку, своє щось, і поїду я до твоїх братів у Маріуполь. Влаштуюсь на роботу, з першої ж получки вишлю вам грошей, і ви приїдете до мене. Там море, риба, уже з голоду не можна вмерти. Та плюс я якийсь пайок одержуватиму. А тут нам неминуча погибель. Не витримаємо ми з тобою щодня у полі на одній макусі. Та й він он, – кивнув на мене, – як школу закінчить, так і макуха закінчиться. А до нового врожаю ще, ой, як далеко!

Зітхнувши важко, батько замовк. На його зморшкуватому лобі аж піт виступив. Мабуть, хвилювався, поки говорив. І, мабуть, йому було нелегко таке нам казати. Про труднощі й чергову розлуку. Та й взагалі він був небагатослівним, більше любив слухати, ніж говорити.

І знову в хаті запанувала мовчанка. Тривожна й довга. Знову мовчала мати, мовчав і я. Хоч, чесно кажучи, десь там, глибоко в душі, я був за те, щоб їхати негайно в той далекий і казковий для мене Маріуполь, де солоне Азовське море, повне риби і морських кораблів, де жили мої дядьки – старші материні брати, котрих я ще ніколи не бачив, які теж утекли туди від голоду у двадцять першому голодному році. Про це розповіла мені колись мати. З листів, які ми зрідка одержували від дядьків, було відомо, що обидва вони добре влаштувалися, побудували собі хати, одружені, живуть і горя не знають. Тому мені й захотілося негайно їхати туди, щоб наїдатися щодня хліба й риби і не знати більше ніякого лиха.

– То що? Чого мовчите? – знову першим порушив мовчанку батько. – Давайте разом порадимося, сімейно.

– А що тут радитись, – заговорила нарешті мати тихим голосом. – Раз ти так надумав, значить нехай так і буде. Бо справді, як далі жити – не знаю.

– А ти? – батько до мене.

– Я як ви! – відказав бадьоро. Мені сподобалось, що він радився й зі мною.

– От і добре, що домовилися, – лишився задоволений батько. – Тільки, – поглянув на мене, – про це теж нікому ні слова. Нікому! І як поїду – теж язик за зубами. Бо-о, – зам'явся він, – є тут ще одна заковика, про яку треба, щоб ви обоє знали, – перевів очі з мене на матір.

Заковика ж ця, коли він розповів, була дуже серйозною, якщо не сказати – небезпечною.

Того вечора, коли нас відвідав бригадир Петро Басанський, він викликав батька надвір не випадково. Закуривши, порадив йому не накликати на себе гніву голови колгоспу, походити трохи на роботу, хоч поки посіють буряки, а потім зникнути кудись із села. Коли батько поцікавився в нього – чому? – бригадир одразу ж відповів: голова цікавився, в якій дружбі він був з Аполлінарієм. І чому це, мовляв, його (тобто – батька) достроково випустили з тюрми. Щось там, мовляв, не чисто.

У матері одразу ж блиснули гнівом очі:

– Невже з Аполлінарієм – це голови робота?

– Важко стверджувати, – відказав батько. – Але кажуть: береженого й Бог береже. Треба це завжди пам'ятати.

Мати погодилась.

– Авжеж. – І тут же до батька: – А не збрехав часом Петро? Щоб ти йому гарно буряки посіяв.

Батько замислився. Зрештою сказав:

– Ні, не може бути. Чоловік він, звичайно, брехливий, але мені не посмів би збрехати. Я йому немало добра зробив у молодості, не повинен злом відплатити.

Мати зауважила: зараз, мовляв, важко людям вірити, так повелося, що кожен тільки про себе дбає.

Вони ще довго говорили між собою, і наприкінці батько сказав, що треба порадитись про свій від'їзд з головою сільради Задорожним.

А дощ тим часом ішов і йшов, ніби на небі хтось повідкручував усі крани й вода заливала землю. На вулицях, на городах, у дворах стояли великі калюжі, хоч плавай човном. Мати бідкалася, казала, що відколи живе – не пам'ятає такої дощової весни. Це, мовляв, за якісь великі гріхи Бог людей карає, щоб вимокло все, викисло, ніщо не вродило, щоб з голоду вимерли.

– Навпаки, – заперечував їй батько, – дощі – це на врожай. Бачила, яка озимина в полі, хліба будуть дорідні.

– Може, й уродять, та не для нас, – журилася мати.

Тоді, малим, я не надав тим материним словам якогось особливого значення, бо не усвідомлював їх глибокого змісту. Лише через багато-багато літ, згадуючи цю нашу сімейну розмову, я дивувався: що це було? Інтуїція? Прозорливість? Чи просто випадковість? Невже вона, моя неписьменна мати – селянка, відчувала серцем, душею, всім єством своїм, що буде саме так, що не їстимуть удоволь хліба з урожаю тридцять третього року ті, хто вирощував і збирав його. Бо весь він пішов у державні засіки, а колгоспники знову продовжували жити впроголодь.