Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович. Страница 31

Тепер кожен з супутників став самостійним небесним тілом із своїм власним рухом, траєкторією польоту. На ці нові небесні тіла поширювалися всі закони небесної механіки.

Летять вони чи стоять на місці? І якщо летять, то куди? Вгору? Вниз? Тут не було ні верху, ні низу. Ракета лишилася під ногами, отже, вони летять “угору”. Але сяюча куля Землі-пливла в світовому просторі над головою. Значить, вони летять на Землю, тобто падають “униз”. А по відношенню до зірок? Од мільйонів далеких зірок вони віддалялися, до мільйонів — наближалися під найрізноманітнішими кутами. Коли заплющити очі, то здається, що взагалі немає ніякого руху. Рівномірний і прямолінійний рух не можна відрізнити од нерухомості, — так, здається, сказав Галілей?

Скільки разів Фінгер обмірковував це, літаючи “теоретично” ще в Стормер-Сіті, і ось тепер, коли юнак справді перебуває “серед зірок”, — він осягає на практиці відносність руху.

Телефони мовчать. Люди надто пригнічені, приголомшені, щоб говорити.

Людина і космос! Ніколи вони ще не стояли так близько, віч-на-віч. Нікчемні порошинки Всесвіту, вони мають всемогутній розум, умілі руки, які піднесли їх до зірок. Маленькі, немічні фігурки копошаться в океані Всесвіту.

Світ вічної безмовності, повної, абсолютної тиші й холоду. Тут не чути громового гуркоту всіх ракетних дюз. Тут нема ні вітру, ні хмар, ні дощів, ні туманів, ні змін температури, нема “погоди”, нема ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені…

І, що найдивніше, Всесвіт вражав не своєю грандіозністю, а тільки незвичайністю.

Ефіролазам здавалося, що вони перебувають у центрі кулі, пофарбованої в густий чорний колір. Чумацький Шлях оперізував усю сферу, поділяючи її на дві половини. Зорі-порошинки сяяли не блимаючи смарагдами, аметистами, алмазами, рубінами, топазами. Блідим холодним світлом ясніли Плеяди, що чітко вирізнялися на темному фоні. Вгорі види їлася земна куля і біля неї — Місяць. Земля була на чверть затемнена. На освітленій частині вимальовувалися знайомі обриси Африки. Праворуч палало Сонце. Світло його було сліпучо-яскраве.

Сузір’я мали той самий знайомий “земний” вигляд. Так само розкинулась на небі Велика Ведмедиця, такий же, як і з Землі, мали вигляд Кассіопея, Андромеда, Пегас, Пер-сій, Оріон. Але тут було одразу видно сузір’я і південної, і північної півкулі Землі.

— Сер, чи не можете ви ущипнути мене за руку? — першим порушив мовчанку Пінч, скориставшись своїм телефоном. — Скажіть мені: це сон чи дійсність?

— Цікава дійсність! — відповів Генрі.

— А мені здається, що це безглуздий сон. Я не знаю, хто вигадує наші сни, чи, може, вони самі вигадуються, але тільки ця вигадка невдала.

— Раджу вам, містере Пінч, вигадати космос трохи кращий. Ви на цьому можете добре заробити! — сказала Амелі.

— Ех, що зараз робиться на Піккаділлі?.. От де освітлення, не космосу рівня! Там уночі видніше, ніж тут удень!

Амелі і Мадлен злякано тулилися до обшивки ракети. Вони кисло посміхалися.

— Вимагайте гроші з каси назад, — сказала Мадлен. — Хоч ви маєте рацію. Мені теж не подобається цей космос, як ви його називаєте. Дивно, що назву прекрасного мила, яким я завжди миюсь, дали цьому похмурому місцю. Воно не варте того. Правда, тут дуже багато зірок, значно більше, ніж на небі Землі. Ні. Я не проміняла б цей космос на вітрину паризького ювеліра. І потім — тут так порожньо, незатишно, мертво. В цьому я також згодна з вами… Рауль, чорноокий поет, показав мені сузір’я Оріона і Великої Ведмедиці, — інших я не знаю. І ось тепер я дивлюся на них, мов на знайомих земляків, з якими несподівано зустрілася в далеких краях… Любий Раулю, агов! Де ти? Чи знаєш ти, що твоя Мадлен в чорнім барлозі тієї самої Ведмедиці, яку ти мені показував? Я так близько від неї, що можу потиснути їй лапу.

— Невже, фрейлейн, ваша рука завдовжки сотні мільйонів кілометрів? — спитав Ганс.

Він хотів сказати інше: “Невже треба було витрачати людський геній на те, щоб піднести до зірок земну пошлість?”

Ганс озирнувся.

— Як обманюють нас почуття! Цілковита ілюзія кулі, але знаєш, що ніякої кулі, кінця нема, — промовив Пінч.

— І щоб промчати від краю до краю нашої Галактики з швидкістю світла, потрібно понад тридцять тисяч років. Але ж ми бачимо й інші галактики! — зауважив Фінгер. Він уже ґрунтовно знав астрономію.

— Ви, мосьє Ганс, сказали: “Нашої Галактики”. Хіба ми бачимо не весь світ? — спитала Мадлен.

— Я вже сказав, — почав Фінгер, — що треба летіти з швидкістю світла понад тридцять тисяч років, щоб пролетіти нашу Галактичну систему — систему Чумацького Шляху. Галактика — це скупчення тридцяти мільярдів сонць. Думаю, Піккаділлі не має такої кількості лампочок? Уся ця громада спільно обертається. Це — Малий Всесвіт. У зовнішній його частині розміщені системи кулястих зоряних куп, — сотні, тисячі мільйонів сонць у кожній. Далі — на відстані мільйонів світлових років 4 — лежать інші Чумацькі Шляхи, інші Галактики — вселенські острови. Кількість цих островів, підрахованих астрономами, понад мільйон. Понад мільйон галактик і десятки мільярдів сонць у кожній. Вони, скупчуючись, утворюють “хмари галактик”. Це найвище з відомих нам досі структурних утворень Всесвіту. Сукупність хмар — галактик — складає Мета галактичну систему. І, можливо, все це разом є складовою частиною якоїсь ще більшої одиниці світобудови, що її навіть важко уявити собі.

— Годі! Перестаньте! — благала Мадлен. — Ваш Метавсесвіт — мов дитяча іграшка, дерев’яні яєчка, що вкладаються одне в одне.

“Дивна природна здібність опошляти будь-яку ідею, — подумав Ганс. — Чи варто було витрачати порох”, — і вів далі:

— А проте космос — це вічний рух, вічне творення і руйнування. Крутяться супутники і обертаються навколо планет, планети навколо своєї осі, навколо Сонця, крутиться Сонце і з швидкістю мільйона кілометрів на рік летить само в напрямі до сузір’їв Ліри і Геркулеса. Мов паси, снують комети, мчать туманності, метеори, космічний пил пронизує світовий простір в усіх напрямках.

— Любесенький, ви говорите зараз точнісінько, як Рауль, чорноокий поет! — вигукнула Мадлен. — Незрозуміло, але захоплююче… — І за вередливими законами своєї “логіки”, вона несподівано опитала: — А це правда, що коли падає зоря, хтось умирає?

— Правда, — .посміхаючись відповів Фінгер. — Ось розрахунок: на Землі щосекунди вмирає не менше двох чоловік. А падіння зорі триває приблизно півсекунди.

Мадлен була трохи розчарована таким статистичним поясненням містичного повір’я.

— Доля ласкава до нас, ми ще живі, — сказав Пінч, — хоч і піднялися, мов Ілля, на небо. Будемо ж жити, а жити — це рухатись! Ми тепер “небесні тіла” і тому не повинні відставати од своїх сяючих братів. Міс Амелі, якщо хочете, я доведу вам, що цей космос обертається, принаймні може обертатись і навіть дуже швидко!

— Ви? — здивувалась Амелі.

— Так, я! — гордо відповів Пінч. — Архімедові забракло важеля, щоб повернути Землю, а я примушу дзиґою крутитися Всесвіт без будь-якого важеля, з допомогою нашого диска. Птолемей…

— Я не чекала від вас такої ерудиції…

— Дуже шкода! Пінч багато знає, та мовчить, — хвалькувато заявив він. — Птолемей вважав Землю центром Всесвіту. Тепер кожен з нас стане таким центром, навколо якого обертатиметься Всесвіт, Алло! Дивіться. Робіть те саме, що і я.

Пінч узяв диск, прикріплений до пояса, відстебнув від ремінця і, стиснувши долонями, мов тарілку, почав обертати. Всі наслідували приклад Пінча, зрозумівши його думку. “Дія рівна протидії”. Обертання диска в один бік примусило обертатися тіла Пінча та його супутників в інший. Але їм здавалося, що сфера почала обертатися навколо них. І чим швидше обертався диск, тим швидше оберталася навколо них сфера. Сонце описувало по небу повне коло, то заходячи за спину, то з’являючись перед ними.

— Тепер примусимо космос обертатися інакше! — командував Пінч з таким виглядом, наче він і справді “крутить” цей космос, мов камінець, прив’язаний до нитки.