Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович. Страница 36

— Як, працювати? — вигукнув Стормер. — Я… У нас є ще півень, курка, порося і дві кози. Якщо нам не вистачить продуктів до першого врожаю, ми можемо зарізати їх…

— Ні в якому разі! — втрутився Шнірер.

Ці тварини, яких узяли в “Ковчег” на його настійну вимогу, входили, так би мовити, в його філософську систему, становили невід’ємну частину його планів “нового життя на новій Землі”, що, між іншим, як дві краплини води, мало бути схоже на життя часів біблійного Авраама: пастушачу ідилію натурального господарства, Ідилію життя на лоні природи. Шнірер уже мріяв про мирні отари овець на буйних пасовищах біля прозорого струмка. Він, як Ной, був не від того, щоб забрати принаймні всіх домашніх тварин — “по семи пар”, але новий “Ковчег” не мав чудодійної місткості старого, і Цандер, на жаль, — і в цьому останнє слово належало йому — згодився взяти лише кількох, гадаючи, що вони і без філософії не будуть зайвими.

На цей раз Цандер підтримав філософа.

VIII. Пасажири будують оранжерею і сонячний двигун

Для пасажирів “першого класу” настали невеселі дні. “Чорну біржу” було добровільно закрито. Кожного пасажира приставлено до певної роботи.

Робочий день чітко розподілено. Уранці Ганс, Вінклер, Пінч, Блоттон, Текер і навіть єпископ надівали ефіролазні костюми і йшли на поверхню ракети будувати під керівництвом Цандер а оранжерею. Жінки доглядали тварин, підносили частини оранжереї до подвійного люка, готували насіння до “небесного посіву”.

Оранжерея мала п’ятсот метрів у довжину і два метри в діаметрі. На всю її довжину тяглося вікно заввишки метр. У шибки вікна була вплавлена міцна металева сітка, щоб їх не видавило внутрішнім тиском, хоч цей тиск парів, і газів всередині оранжереї мав бути дуже незначний — всього двадцять міліметрів ртутного стовпа.

З ракетою оранжерею було з’єднано, крім проходів, двома тонкими трубками. Одна мала виводити з ракети в оранжерею вуглекислий газ, а друга — постачати в ракету свіжий кисень, який виробляють рослини.

Всередині оранжереї на всю її довжину стояла металева посудина. її мали наповнити напіврідким ґрунтом з добривами з людських виділень. Ці екскременти до обладнання оранжереї викидали назовні в порожніх консервних бляшанках і банках з-під пального. Поштовх — і “вантаж” летів у світовий простір, рухаючись, однак за ракетою. Після обладнання оранжереї “асенізація” робитиметься інакше: продукти виділення вже не пропадатимуть марно в світовій безодні, а біохімічно перероблені рослинами, повертатимуться у вигляді їжі.

Довга металева посудина-труба всередині оранжереї і правила, власне, за “грядку”. В ній було багато дірок, куди мали висаджувати насіння та розсаду. Всередині стінки посудини змочувалися рідиною. Гази і добривна рідина нагніталися насосами.

Оскільки тиск парів і газів в оранжереї був незначний, то й стінки її були дуже тонкі, — не товстіші за звичайну шибку у вікні.

Для рівномірного розподілу світла ґрунтова труба могла повертатися. Пружність парів води в оранжереї була низька. Випари ґрунту і листя згущалися в особливих додаткових приладах оранжереї, які були весь час в тіні і мали через це низьку температуру. Вуглекислий газ, кисень, азот та інші гази були також в дуже розрідженому стані. Тому людям, що входили в оранжерею, доводилося заздалегідь надівати скафандри.

Незважаючи на те, що конструкція була досить легка, а стіни оранжереї тонкі, вага її оболонки на Землі дорівнювала двадцяти тоннам. У ракеті вага майже не відчувалась, і тому навіть єпископові жодного разу не довелося працювати в “поті чола”. Однак саме невагомість і завдавала найбільше клопоту під час збирання оранжереї. Люди наче перетворилися в мурашок. У своїх ефіролазних костюмах копошилися вони на поверхні ракети, переносячи величезні частини оранжереї, що вдвічі-втричі перевищували їхній зріст і “вагу”.

Турбота будівельників полягала в тому, щоб уберегти частини і матеріали від поштовхів, від яких вони могли полетіти у світовий простір. Найменший необережний рух, і якась труба зникала. Для того, щоб частини оранжереї не скидало з поверхні ракети відцентровим ефектом, Цандер на весь час роботи припинив обертання ракети. Тільки коли частини оранжереї було прикріплено, прив’язано, пригвинчено, він після закінчення “денних” робіт або під час “обідньої перерви” давав перепочинок леді Хінтон та іншим, які лишилися всередині ракети. Леді терпіти не могла “шугання” в невагомому просторі.

Леді Хінтон у своїй каюті була в усякому разі в безпеці. А ті, що працювали нагорі, ризикували “упасти” в небо. Правда, всі вони вже добре навчилися користуватися ракетним ранцем. Але все-таки, щоб повернутися на ракету при кожному мимовільному відльоті, потрібні були час і зусилля.

“Керування собою з допомогою ракетного ранця — велике мистецтво, якого не знають на Землі. Треба навчитися точно вимірювати відстань до мети, — а в порожнечі це нелегко зробити. За відстанню — регулювати силу вибуху. І, звичайно, вміти визначити правильність напряму — прицілу”. — Так писав Ганс у своєму щоденнику.

Еллен, Амелі, Марта Текер і Делькро під керівництвом Ганса взялися садити рослини. Ганс уже мав досвід садіння рослин — недарма він пробув чимало часу в скляній кулі.

Всі надівали легкі костюми і вирушали на роботу в оранжерею. Вінклер встановлював апарат, який автоматично, під тиском сонячного проміння, повертав оранжерею до сонця під потрібним кутом.

Цандер у цей час працював над установкою геліоелектростанції. Принцип дії цієї станції був дуже простий.

— Я черпаю свої конструкції з безмежної скарбниці творчих ідей Ціолковського, — пояснював Цандер, вказуючи на свій двигун. — Ціолковський передбачив усе до дрібниць, наче він уже не раз побував у небі і прийшов розповісти нам.

В ефірній порожнечі можна створити навіть без концентрації сонячного проміння параболічними дзеркалами, двісті градусів тепла і поруч, на відстані одного метра температуру, близьку до абсолютного нуля. Цю різницю температур і було використано, щоб одержати енергію. Двигун мав дві однакові посудини, термоізольовані одна від одної. Задня була в тіні передньої, зверненої до сонячного проміння. Передній бік мав чорну поверхню, яка добре поглинала проміння. Тому така поверхня і вода, що містилася в посудині, мали нагріватися Сонцем до двохсот градусів Цельсія. Пари води, перш ніж перейти в холодильник — у другу посудину, розміщену в тіні, проходили через спеціальну паротурбіну.

Коли майже вся рідина переходила з передньої посудини казана в задню — холодильник, посудина автоматично поверталася холодильником до Сонця, а казаном до темного небесного простору. Через кожну годину холодильник ставав казаном, казан — холодильником і так весь час.

Оскільки рідина майже не втрачалася, бо “парові казани” у вигляді тонких трубок були добре ізольовані, то цей двигун втрат не мав. Не було великих втрат і на спрацьованість частин через тертя: завдяки значному послабленню сили ваги, це тертя було дуже незначне, і тому двигун спрацьовувався повільно.

Оранжерея виправдала себе. Якщо в чомусь і помилився Цандер, то тільки в тому, що недооцінив дію “тутешнього” Сонця на рослини.

Рослини росли надзвичайно швидко і були дуже пишні. Оранжерея незабаром стала схожа на куточок джунглів. Крізь величезне суцільне скло Сонце заливало циліндр промінням. Оскільки ракета знову оберталася, розвивалися рослини химерно.

Рослини тяглися від кінців до центра ракети. Наче два струмені зелених фонтанів зустрічалися посеред оранжереї. Зустрічалися, стикалися, переміщувалися, утворюючи зелену “піну”. Саме тут, в центрі оранжереї, рослини розвивалися безформними клубками, схожими на голову Медузи. Треба було вживати якихось заходів. Насамперед урівняти “силове поле” на всьому протязі ракети. Як це зробити?

Відповідь була знайдена при досить несподіваних обставинах. Якось Цандер і Ганс оглядали оранжерею, стоячи на поверхні ракети. Раптом Ганс помітив, як наближається якийсь предмет. На них ніби насувалася з присмерку небесного простору маленька планетка. Сонячні промені освітлювали її край, і вона здавалася півмісяцем. Не тільки Ганс, але й Цандер здивувався, коли помітив цю небесну мандрівницю.