Жорстоке небо - Кидрук Максим Иванович. Страница 10

Старший зміни кинув погляд на лінію з високих вікон, відчуваючи, як шия терпне від страху. Двадцять один літак. Він не має права на помилку. Крихітна неточність, непродумане, погано зважене рішення спричинять виникнення ланцюгової реакції, яку не зупинити і яка призведе до загибелі сотень людей. Уперше за останній місяць Ґастон Лем’єр пожалкував про нещодавнє службове підвищення. Серце стислося від нехорошого передчуття.

– Хто перший на підході? – Ґастон став перекидати погляд з одного диспетчера на іншого, намагаючись приховати розгублення.

– «Air Inter», рейс 401 зі Страсбурга, – пролунала відповідь. – Перед ним два рейси – 788-й «Air Berlin» і 246-й «Malev» – пропускаємо на зліт.

– Підженіть їх. А 401-му скажіть: нехай не затримується на смузі після приземлення. Хто за ним? – поставивши запитання, начальник зміни повернув голову до вікна і секунду мовчав, думаючи, що не так. За мить він осягнув: – Якого дідька смуги пусті?! – Ґастон рявкнув настільки голосно, з таким холеричним невдоволенням, що двоє диспетчерів підскочили на кріслах. – Ви знущаєтеся з мене?! Де «Air Berlin»?! Де той бісовий «Malev»?! У нас двадцять стотонніх залізяк над головою і ще півдесятка на землі, і при цьому я не бачу жодного довбаного літака на руліжних доріжках?!!

– Через снігопад капітани обох рейсів запросили, щоб їхні літаки додатково обробили рідиною проти обледеніння, – спокійно пояснив той самий диспетчер.

Лем’єр ледве стримався, щоб не вилаятись. Це ж очевидно, як він міг не здогадатись? Ґастон розтулив рота, намірюючись щось сказати, але його, відірвавшись від телефону, перебив начальник наземних служб Робер Паск’єр:

– Ґастоне, телефонував Люсьєн із наземного персоналу. Щойно відбуксирував ATR-72 [27] від Термінала 1. Каже, що на Новембер-Папа і на Сьєрра-Віктор+++++++++++++++ [28] навалило п’ять сантиметрів снігу. І ще – він думає, якщо на Сьєрра-Віктор – п’ять сантиметрів, то це означає, що стільки ж, якщо не більше, на злітній смузі 22R.

– Чорт забирай, скільки?!

– П’ять сантиметрів.

– Ми ж її розчищали дві години тому!

– Я знаю, що її розчищали дві години тому, – огризнувся Паск’єр. Він був старшим за Ґастона на десять років і міг дозволити собі певні преференції у спілкуванні, попри те, що Лем’єр віднедавна став його начальником. – А тепер там по кісточки накидало снігу!

Напруження в диспетчерській наростало, Ґастон відчував, як ниточки, за допомогою яких він міг контролювати ситуацію, одна по одній вислизають з рук.

– Отже, так, – після коротких роздумів озвався старший зміни. Він покинув марні спроби замаскувати тремтіння голосових зв’язок, і голос тепер кришився й подриґував, наче його транслювали крізь старезні динаміки з погано закріпленими контактами. – Скасовуємо зльоти. Начхати на затримки – нехай стоять і чекають. Працюємо лише на прийом літаків.

– Але… – спробував заперечити хтось із диспетчерів.

Ґастон відмахнувся.

– Закриваємо смугу 22R, скеровуйте всі рейси на 22L, – віддаючи розпорядження, француз пришвидшував мовлення, склади випорскували з рота неперервною чергою, немов кулі з кулемета. – Зараз же, без зволікань, відкоригуйте порядок заходів на посадку: пропускайте вперед найменші й найлегші літаки, ті, яким вистачить коротшої смуги і котрі мають кращі шанси загальмувати на вогкому засніженому асфальті. Інші хай кружляють над аеропортом. Зрозуміло? – диспетчери мовчки закивали. Начальник зміни витягнув шию, вперши погляд у Робера Паск’єра: – А на вас, Робере, смуга 22R. Робіть, що хочете, – витягніть на неї «Øveraasen», [29] зберіть усю наявну техніку і всіх людей, що не задіяні в обслуговуванні літаків, – але за чверть години вона має бути готовою приймати широкофюзеляжні лайнери.

Аеропорт Париж-Північ має дві паралельні злітні смуги – 04L-22R та 04R-22L. Перша сягає в довжину 11 040 футів (3 365 метрів), друга – 8 800 футів (2 682 метри). [30] Щоб приймати більші літаки, які прямують від закритого аеропорту ім. Шарля де Голля, Ґастону Лем’єру знадобиться довша. Відтак, він ухвалив єдине можливе в цій ситуації рішення: закрити 04L-22R і певний час користуватись лише коротшою смугою – 04R-22L. Про те, скільки снігу лежить на 04R-22L, старший зміни не хотів думати. Він міг попросити Робера, щоб той послав когось із працівників наземної служби перевірити, що коїться на смузі, але розумів, що від того нічого не зміниться. Він мусить кудись садовити літаки, поки снігоочисники не впорядкують довшу смугу. Коротша посадкова смуга розташована далі від терміналів, її краще продуває вітер, крім того, з неї протягом другої половини дня злітали літаки, тож Ґастону Лем’єру хотілося вірити, що снігу на ній менше, ніж на 04L-22R. Хоча б трохи менше.

– У ній же три з половиною кілометри, – нахмурюючись, пробурчав Паск’єр.

Начальник зміни розвів руками і з прикрістю скривився, показуючи, що без нагадувань Робера Паск’єра пам’ятає, якої довжини смуга 04L-22R. А тоді проказав, опанувавши себе:

– У тебе чверть години, Робере.

Цього разу Робер Паск’єр не нарікав: звівши брови на переніссі, рішуче взявся за телефонний апарат.

Ґастон Лем’єр зиркнув на масивний електронний годинник, прикріплений до задньої стіни диспетчерської. На табло показувало 21:43. О 22:00 він мав би передати зміну наступнику, але в таких умовах про це годі думати. Ґастон усвідомлював, що не піде з диспетчерської, поки до термінальних рукавів не пришвартується останній з лайнерів, які потрібно прийняти під час його зміни.

– Нагадую: всі лишаються на місцях після закінчення зміни, – Ґастон міг і не говорити, його колеги чудово розуміли серйозність ситуації. – Ніхто не встане з робочого місця, поки останній з перекинутих нам літаків не торкнеться посадкової смуги.

Хтось буркнув «Зрозуміло, шефе!», і диспетчери повернулись до роботи, наказуючи одним літакам завернути й, витримуючи незмінну висоту, кружляти на підході до аеропорту, а інші пропускаючи вперед і готуючи до посадки.

Втім, напруження не зникало. Щось виразно неприємне почало відчуватися в сухій, дещо затхлій атмосфері зали управління польотами. І то була не відчайдушна гарячковість, спричинена наявністю значної кількості рейсів, якими доведеться опікуватись у розпал снігового бурану, ні – Ґастон Лем’єр нутром розрізняв гнітючо-приречений відтінок цього відчуття. Кілька секунд чоловік силкувався, вдивляючись у напружені обличчя колег, угадати, чи відчувають вони щось подібне. Так і не відшукавши відповіді, начальник зміни повернувся спиною до стола і наблизився до вікна диспетчерської в єдиному місці, де його не підпирали диспетчерські пульти.

Світло ламп, що висіли під стелею зали, огинало худорляву фігуру, протискувалось крізь шибу і вгрузало в чорноту, майже миттєво в ній розчиняючись. Ґастон розрізняв власне відображення на похилому склі; він спочатку побачив у віддзеркаленні і тільки потім відчув, що нервово смикає себе за борідку. Довкола туманного розмитого силуету, відображеного у склі, клубились рої оскаженілих сніжинок. Невидимі щупальця, обліплені снігом, витанцьовували істеричний танок, задум якого неможливо було осягнути людським мозком. Очманілі сніжинки, немов осколки після вибуху, випорскували з темряви, злітались докупи, потім знову розлітались і мчали геть, зникаючи в чорноті, з якої виринули.

«Протриматись…протриматися хоча б годину».

Ґастон згадав книгу «Аеропорт» Артура Хейлі, яку прочитав кілька років тому. Дві третини цього роману служби міжнародного аеропорту ім. Лінкольна в Іллінойсі боролися з дужим бураном, що три дні скаженів над Середнім Заходом США та був подібним до того, котрий нині засипав снігом Париж. «DC-8» компанії «United Airlines» кілька годин не міг вилетіти, бо в заметах на летовищі загубився пікап, який віз для пасажирів їжу. «Boeing 707» мексиканської «Aereo Mexican» під час зльоту з’їхав зі смуги і загруз у розкислій землі. За кілька годин лайнер так і не витягли, довелось звертатись за допомогою до компанії «TWA». Найбільше Ґастону сподобалась історія про вантаж компанії «American Airlines», яким були декілька тисяч індичат, що вилупились за кілька годин до вильоту та які потрібно було терміново доправити до західного узбережжя США (годувати індичат у дорозі не могли: інакше літак пропахнув би так, що літати на ньому більше ніхто не захотів би). Ґастон Лем’єр зміркував, що порівняно з хейлівським аеропортом ім. Лінкольна у його аеропорту все в порядку: до цього часу ніяких затримок, ніхто не загубився у снігах, жодних термінових відправлень чи – тьху! тьху! тьху! – аварійних ситуацій. А проте від цієї думки легше не стало. Була відмінність, що не давала спокою: попри оскаженілу стихію, навіть попри теракт на борту одного з авіалайнерів, герої «Аеропорту» впорались з усіма негараздами. А Ґастона чомусь роз’їдало терпке відчуття, що він не впорається.