Жорстоке небо - Кидрук Максим Иванович. Страница 12

Пройшло якихось три тижні, і Ноель Леґрас почав ловити себе на думці, що не може досидіти до кінця зміни, марячи про те, щоб якнайшвидше вскочити у старенький «Рено» і помчати на квартиру до Свєтлани (зважаючи на те, що житло Ноеля було відчутно меншим і завжди брудним, француз лишався ночувати в просторій, по-сучасному обставленій квартирі білоруски). Секс щодня ставав тривіальнішим – Свєту більше не трусило від одного погляду на довжелезний чорний член, вона стогнала менше й рідше, хоча це дивним чином ще дужче прив’язувало Ноеля до слов’янки: він хотів, щоб було, як раніше, хотів, щоб до партнерки повернулось те первісне бездумне обожнювання.

Далі – гірше.

Новікова була вихідцем із неблагополучної східноєвропейської країни, її не цікавило ніщо й нічого, крім кар’єри та фінансового успіху. Вона насміхалася з Ноелевого «Рено» 1998 року випуску, зрідка кепкувала з його малопрестижної роботи. Хлопець знічувався: для француженок не мало ніякого значення, скільки він заробляє, зате перед білорускою француз почувався наче школяр, що не вивчив уроку. З часом бідолашний Леґрас виявив, що його подруга готова на все заради службового підвищення. Абсолютно на все! Кілька разів він бачив, як Свєтлану підвозили додому чоловіки на дорогих авто, «Mercedes-ах» чи «BMW», і не знав, що про те думати.

Півтора тижні назад, віддихуючись у ліжку після чергової безпристрасної ночі, Ноель спробував зав’язати відверту розмову, викласти все, що його бентежить, одначе Свєта відразу осмикнула хлопця, шокувавши заявою про те, що ні до чого, крім сексу, у стосунках не прагне. Леґрас отетерів, але промовчав. Ще кілька місяців тому такі слова викликали б радість. Нині вони підштовхнули його до краю глибоченної прірви, на дні якої чорніло щось слизьке, холодне й абсолютно незнайоме Ноелю – депресія.

Тиждень тому Ноель відчув, що безповоротно втрачає контроль над ситуацією. Свєта вперше відмовилась від сексу, а наступного дня ніби ненароком зауважила, що її підвищили і невдовзі вона переїжджає до Реймса, [33] де працюватиме в головному офісі французького відділу «ArcelorMittal». Земля захиталася під дебелим французом.

Чотири дні вони не бачились. Учора ввечері Ноель не витримав і першим потюпав до Свєтлани миритися. Вона була вдома (він бачив світло у вікні її квартири), але не відчинила. Хлопець стояв під дверима під’їзду і тиснув на кнопку дзвінка, поки не заболів палець, але зрештою, ледь не плачучи, був змушений відступити. Як на лихо, біля під’їзду стояв невідь-чий здоровенний «Cadillac» – машина, якої раніше ніколи не було на подвір’ї. Згодом світло згасло.

Ноель Леґрас ніч не спав, уявляючи, як білоруска виробляє з якимсь старим пердуном з «ArcelorMittal» усе те, що кілька днів тому робила в ліжку з ним.

Прийшовши зранку на роботу, він узявся надзвонювати Свєтлані: впродовж першої половини дня набрав номер її телефону не менше двох десятків разів. Новікова жодного разу не відповіла, а після десятого чи одинадцятого дзвінка вимкнула телефон – механічний голос у трубці байдуже повідомляв, що абонент тимчасово знаходиться поза зоною досяжності.

Саме через це Ноель метався кімнатою для відпочинку, немов дикий звір у клітці, згинаючись під тиском невидимого світла.

«Свєта… Свєта… Свєтлана…» – слов’янське ім’я, котре попервах так важко було вимовляти, ні на секунду не йшло з голови. З періодичністю раз на три-чотири години відчай переброджував у лютощі – Ноель думав, що пошматує дівчину, щойно побачить її, уявляв, як душитиме її власними руками, наче осатанілий Отелло Дездемону, налягаючи всім тілом, притискаючи білоруску до ліжка, на якому вони стільки разів кохалися, втім… гнів не тривав довго. Картини розправи змінювались видінням того, як Свєтлана, пустотливо пирскаючи, обціловує його безволосі груди і рельєфний живіт, або як вони, обнявшись, сидять у кав’ярні на березі Сени, спостерігаючи, як перші грудневі сніжинки лягають на бруківку і дорожній асфальт. У такі моменти Ноелю здавалося, що згори вниз по тілу, зминаючи на шляху легені, опускається ліфт; його груди стискало, причому так, що хлопець ледве міг дихати, і бідолаха з гіркотою усвідомлював: якщо раптом, з невідомо якої причини, Свєтлана Новікова здумає завітати до нього на роботу, він гепнеться на коліна в той момент, коли помітить її, і благатиме дівчину не йти, не покидати його.

Пролунав дзвінок. Від несподіванки Ноель гикнув і подивився на мобільний телефон, який не випускав з рук протягом останньої години. Екран мобілки лишався темним. Француз насупився, та після другого дзвінка, який ударив відразу після першого, збагнув, що сигнал долинає збоку. Деренчав причеплений до стіни ліворуч від входу службовий телефон. Ноель підійшов і зняв трубку.

– Алло…

– Алло! Алло-о! Ноелю, це ти?

Леґрас – єдиний, хто лишився в ангарі. Його колеги працювали надворі, поливаючи літаки, що готувались до відльоту, рідиною проти обледеніння і заправляючи пальним ті, що стояли біля терміналів.

– Так.

– Це Робер Паск’єр. Знаю, знаю, що твоя зміна закінчується, але мушу, ти сам бачиш, що робиться з погодою, просити тебе попрацювати понаднормово.

– Так, – загальмовано відповів темношкірий француз. Він чув начальника, сприймав усе, що той говорив, але з-перед очей Ноеля не сходило обличчя Свєтлани, котра от-от дійде до оргазму.

Із трубки посипались слова:

– Нарешті маєш можливість побавитись своєю іграшкою, – зрозуміло, що аеропорт потребував послуг снігоочисника лише тоді, коли йшов сніг. Крім розчищення смуг і руліжних доріжок, до обов’язків Ноеля Леґраса належало підтримання аеропортової техніки, «розквартированої» в ангарі технічного обслуговування і базових служб, у робочому стані. Влітку Ноель, окрім догляду за технікою, займався доправленням на лайнери таць із їдлом та напоями, але загалом ні протягом літа, ні навіть упродовж зими роботою завалений не був. – Запускай і виводь з ангара «Øveraasen». Маєш якнайшвидше розчистити смугу 04L-22R. Зауваж: смуга 04R-22L у цей час працюватиме: на неї приземлятимуться літаки. Коли виїдеш на Джульєт, [34] зупинись і зв’яжися з диспетчером, хай проведе тебе, щоб не заважати лайнерам, які рулитимуть до терміналів.

Француз отупіло мовчав, відчуваючи, як жук, що засів під тім’ям, нервово перебирає лапками.

– Ноелю, агов! – витримавши паузу, рявкнув Паск’єр. – Ти мене чуєш?

– Так… е… так, месьє Паск’єр.

– Там роботи хвилин на сорок, але постарайся, ну… хоча б за двадцять п’ять хвилин. Зможеш?… Чорт забирай, ти чуєш мене чи ні?!

– Чую, месьє Паск’єр!

Ноель Леґрас помалу прокидався. Недарма кажуть, що робота (саме робота, а не час) – найкращий лікар. Закоханий чи ні, у шмарклях чи без них, Ноель осягав покладену на нього відповідальність і намагався струсити заціпеніння, яке скувало м’язи.

– Тоді воруши поршнями, йолопе, у нас критична ситуація!! – проричав Паск’єр.

Крик подіяв.

На ходу натягуючи формену куртку, Ноель спустився з рампи і дістався велетенського норвезького снігоочисника «RS 400»; машина важила 12 тонн, майже як три слони. Француз пересувався швидко, але все ще діяв механічно, немов сонна муха, не розуміючи сенсу своїх рухів. Забравшись до кабіни колосального «Øveraasen», він сів за кермо і крутонув ключ запалення. Дизельний двигун «Mercedes Benz Arctos», на колісній базі якого працював снігоочисник, обізвався вмить. Запрацював обігрівач, напомповуючи кабіну гарячим повітрям. Ще за півхвилини грізна машинерія, ощирившись підсвіченим фарами сталевим грейдером, неквапно виповзла з ангара.

І тільки тоді до Ноеля дійшов зміст начальникових слів: «У нас критична ситуація!» Перед ковшем простягалось широченне снігове поле, лиш де-не-де поцятковане маркерами доріжок для маневрування та розмитими плямами на місці габаритних ламп (їхнє світло ледь пробивалось крізь замети). У цей час у повітрі творилось щось неймовірне. Сніг більше не падав. Здавалося, що він пер звідусіль – згори, знизу, зліва, справа. За лічені секунди сніг обгорнув довжелезний снігоочисник липкою сніжною шубою. Ноель озирнувся через плече. Вивіску «MAINTENANCE amp; BASE FACILITIES» над в’їздом до ангара вщент засипало снігом.