Завжди поруч - Гранд Михаил. Страница 13

– У терміналі D проводиться посадка на рейс K26-48, – пролунав жіночий голос з гучномовців, такий спокійний і незворушний, наче жодної особливої ситуації не виникло і крім пасажирів, в аеропорту немає тридцяти поліцейських, озброєних до зубів. Тим не менш, люди почали панікувати.

Раптом один хлопець, з самого початку черги, зірвався з місця і спробував прорватися до службового коридору за скляними дверима. Кілька людей позадкували, жінка з дитиною скрикнула від несподіванки. Літній чоловік за нею, збитий з ніг, упав, застогнавши від болю. Поліцейські в бронежилетах відразу кинулися за хлопцем і оточили втікача, накинувши на нього сітку, наче на рибу. А над усім цим продовжувала линути ненав'язлива мелодія.

Хлопця, що став значно спокійнішим після удару електрошокером, дістали з сітки, заламали руки, надягли наручники і похапцем поволокли до кімнати охорони.

Звісно, у зв'язку з інцидентом, що трапився, відбулися зміни в розкладі відльотів.

– Увага! – почувся звідусіль командний голос – цього разу говорив чоловік. – Увага! Через ускладнення з системою безпеки рейс K26-48 відкладається на одну годину. Повторюю: через ускладнення з системою безпеки рейс K26-48 відкладається на одну годину.

До пасажирів, у числі яких був і Флоріан, підійшла жінка середнього віку – представник авіакомпанії. Вона чемно вибачилася і пояснила: щойно спецслужби упіймали небезпечного злочинця.

– Просимо вибачення, – сказала вона. – Щоб компенсувати завдані незручності, власникові кожного квитка авіакомпанія поверне двадцять відсотків від його вартості. Час до відльоту ви можете провести в залі очікування або відвідати одну з кав’ярень.

Флоріан, зітхнувши, проштовхався до конвеєра з особистими речами пасажирів, забрав свою валізу і попрямував до виходу з термінала. Він не був шокований або навіть надто здивований – фільми про палаючі літаки та терористів у громадських місцях певною мірою підготували його. Але йому хотілося подихати свіжим повітрям і обміркувати, що саме відбулося в аеропорту. Адже це був не кадр з кіно, а реальне життя.

Електронне табло над входом показувало 11:35. Юнак міг би зараз сидіти в літаку, пити сік і спокійно чекати на відліт – якби не служба безпеки й підозрілий хлопець, який опинився у числі пасажирів. Хто знає, утікав він від когось і просто хотів дістатися пункту призначення? Або прагнув щось утнути – наприклад, пронести кілограм вибухівки на борт літака? Якщо б щось сталося, могли постраждати люди.

Хоча людям, схоже, було байдуже. Як тільки втікача завели за двері з табличкою «Security» і до пасажирів підійшла співробітниця авіакомпанії з обіцянкою повернути частину вартості квитків, вони припинили хвилюватися. Життя миттєво повернулося у звичне русло байдужності.

Флоріан озирнувся. Ліворуч від нього розташовувалася автостоянка, де він залишив автомобіль. Праворуч – супермаркет. Прямо – невеличкий сквер, посеред якого височів скромний фонтан. Туди він і попрямував.

Як тільки юнак присів біля фонтану, він помітив, що до нього наближається літній кульгавий чоловік. Він раптом згадав, що кілька разів уже бачив цього незнайомця. Начебто біля лотків з сувенірною продукцією? Але, як це часто трапляється у великих містах, де звична справа – відчуженість, а часом і параноя, не заводив з ним розмов. Цього разу він посміхнувся й сказав:

– Вітаю! Гарний день видався.

Аж тут Флоріану згадалася сітка, накинута на того хлопця, розряд електрошокера, схвильовані вигуки пасажирів, і посмішка сама собою зникла з його обличчя.

– Доброго дня, – відповів незнайомець. – Можна мені присісти?

– Звісно! – сказав Флоріан і посунувся, хоч на лавці ще залишалося багато місця.

– Моє ім’я Федір, я продаю дерев'яні ляльки. Я начебто тебе вже зустрічав, – Федір теж посміхнувся, продемонструвавши жовті зуби. – Ти летиш кудись, чи не так? – Він подивився на валізу.

– Так, напевно, – відповів хлопець. – А ви що тут робите?

– Я мешкаю неподалік і часто приходжу сюди – посидіти, подивитися, як злітають і сідають літаки.

Флоріан пригадав один мультик, головний персонаж якого мав таке ж ім'я, як і його співрозмовник, але був значно молодшим і називався не просто Федір, а дядько Федір. Що ж такого трапилося в минулому цього хлопчиська, що за Федором міцно закріпилося визначення «дядько»?

Федір відхекався, засунув руку до кишені й витяг звідти маленьке дерев'яне опудало з солом'яним волоссям.

– Знаєш, юначе, з грішми в мене зараз негусто. Торгівля на ринках іде сяк-так. Пенсія маленька – дає змогу виживати, але не жити. У молоді роки я служив у десантних військах і повернувся додому, залишивши на війні частину ноги й усю надію, – чоловік задер колошу, продемонструвавши шматок дерев'яної лівої ноги.

Юнак подивився на ногу, на ту частину, де закінчувалася шкіра й починалося дерево.

– Мені потрібні гроші на ліки й усіляке таке, тож, може, купиш у мене цю ляльку? – запитав Федір, якимось чином уникнувши питальної інтонації – це пролунало радше як виклик. – На сувенір батькам або дівчині, еге ж?

– Купити? – Флоріан розгублено посміхнувся. – За скільки?

– Та скільки не шкода!

– Давайте я вам дам двадцятку, і ви залишите цю ляльку собі, – запропонував він, витягнувши з кишені банкноту. – Моїм батькам ця річ не потрібна, а дівчини я більше не маю.

Не подякувавши, Федір швидко сховав купюру разом з лялькою назад до кишені й з розумінням закивав. Флоріан насупився. Згадка про дівчину нарешті повернула його в минуле, якого він так старанно уникав, тому на душі раптом стало невимовно гірко й сумно.

Досі він якось не замислювався, що більшість його планів на майбутнє вже не здійсниться. Звичні речі втратили колишній сенс. Тепер він самотній і належить лише собі. Можна робити все що заманеться. Або й зовсім нічого не робити.

Щоб забути життя, досить миті, але іноді навіть усього життя замало, щоб стерти з пам'яті єдиний момент. Він прекрасно розумів, що минуле краще не ворушити. Потрібно залишити вчорашній день і жити далі. Просто не повертатися назад.

– Ти замислився про минуле? – поцікавився Федір, розминаючи затерплу ногу.

– Так, схоже на те…

– Я багато разів бачив такий погляд, – продовжував Федір. – Люди хочуть не просто згадати якісь моменти, а ще й виставити їх напоказ, забуваючи при цьому, що за це доведеться заплатити. Можливо, навіть розплатитися, причому не один раз…

Флоріан зосередився на навколишніх звуках і не дуже-то сприймав, що йому каже чоловік. Він чув гуркотіння товарного поїзда десь вдалині, гул пасажирського літака, що збирався сідати, цвірінькання горобця на кущі, який, здійнявшись, полетів, як тільки хлопець глянув на нього.

– Честь – це все, що має людина, – вимовив Федір, підкреслюючи свої слова довгими паузами.

Його очі заблищали. Він був з тих, хто може говорити годинами. Такі люди, напевно, і незчуються, як заговорять навіть священика на сповіді.

– Честь завжди має бути вищою за усе, – вів далі чоловік. – Поглянь навколо себе: світ змінюється і з кожним роком стає усе огиднішим місцем. Колись я був молодий і гарний, а тепер усього лише кульгавий старий, у якого в роті не залишилося й десятка зубів. Усе життя людина прагне до вершин, а потім виявляється, що охопити земну кулю неможливо. У результаті кожен залишається лише з тим, що мав спочатку. З самим собою. І не завжди цілим, – він доторкнувся до своєї дерев'яної ноги й сумно посміхнувся.

Флоріан ствердно похитав головою і подивився на будівлю аеропорту. Електронний годинник показував 12:15 – за півгодини виліт. Йому захотілося сказати співрозмовникові, що за інших обставин він би купив для себе дерев'яну ляльку з солом'яним волоссям, але вже має одну іграшку, і іншої йому не треба. Як раптом хлопець побачив, що ліва кишеня джинсів порожня – його Вірджил кудись зник.

«Його немає! Де він може бути?! Останнього разу я бачив його в автомобілі…»

– Точно, я забув його на пасажирському сидінні! – вигукнув юнак.