Завжди поруч - Гранд Михаил. Страница 27
«Сподіваюся, тепер усе зміниться».
– Так, Топіку? – запитав чоловік.
Песик покрутив хвостом і тявкнув. Схоже, він був згоден.
Топік був невеличкий, його розміри дозволяли зручно влаштуватися на колінах у господаря, що він часто й робив. Він був пухнастий і чорний, з білою цяткою на носі й на підборідді, немов від молока, з білосніжною смужкою уздовж грудей і білими лапками, наче в рукавичках. А ще Топік мав дуже добрі очі.
Цей песик якось просто пристав на вулиці і плентався за Валентином до самого його будинку. Добре серце чоловіка перемогло його практичність і не дозволило прогнати цуценя. Замість цього він взяв його на руки, заніс до себе, налив молока і дав поїсти. Побачивши вдячний погляд, він вирішив залишити тваринку.
От уже кілька років Топік був його найкращим другом. Хоча такою характеристикою він намагався приховати той факт, що песик був його єдиним другом.
Біла картонна папка для рукопису була вже готова. Валентин склав до неї роздруковані сторінки, що пахли свіжим чорнилом, і пішов у кімнату доньки побажати їй доброго ранку. За ним по п'ятах, як завжди, біг Топік.
– Тату, ти сьогодні підеш до видавництва?
– Так, люба. А після цього ми з тобою вирушимо до парку й поїмо морозива.
Песик вимогливо тявкнув і стрибнув на ліжко дівчинки. Він теж хотів на прогулянку, а ще – скуштувати того вигадливого замороженого молока, яким люди іноді пригощали його.
– І Топіка візьмемо з собою, – додав чоловік.
– Обов'язково візьмемо! – Ліза попестила тваринку. – Тату, тобі пощастить! Має пощастити! Твою книгу надрукують, і мама більше не хвилюватиметься, що нас залишать без світла.
– Доню, нас у жодному разі не залишать без світла. Твій тато отримує гроші за переклади – нехай невеликі, але все ж якісь. І я маю ідею, як знайти більше замовників. Я вже розіслав резюме до декількох компаній. Та й вільного часу тепер стане більше – адже книга готова!
– Тим не менш, тебе надрукують. Я в це вірю! – посміхнулася дівчинка й міцно обійняла Валентина за шию.
Він погладив її по голові й піднявся з ліжка.
– Тату, ти вже йдеш?
– Я йду снідати. І ти вставай, Лізо.
Кухня завжди виглядала втіленням їхнього сімейного укладу. На холодильнику висів плакат, який донька намалювала в художній школі – хлопчик запускає паперовий літачок у зоряне небо, а знизу напис: «Ми зможемо!». Вона хотіла стати художницею, коли виросте. Однак мати прагнула, щоб дівчинка пішла її стопами – вступила до медичного університету і вивчилася на педіатра.
Під полицями для посуду була прикручена довжелезна стійка для приправ. Тільки баночок на ній стояло небагато. Поруч розташувався стелаж для вина, який Валентин зробив власноруч і заповнив порожніми пляшками, що до цього збирали пил у підвалі. На стіні висів похилений календар з верблюдом і написами арабською в'яззю. Біля деяких дат були кострубато написані нагадування про зустрічі й нотатки.
У кутку висіли каструлі – ще бабусині, з дурнуватим візерунком. Дружина ненавиділа їхню стару електричну плиту з облупленими боками, завдяки якій вони отримували колосальні рахунки за електрику. Але придбання нової, краще газової, загнало б їх до глибокої боргової ями. Тож доводилося миритися з тим, що є.
На кухонній шафі стояв маленький «Панасонік» три в одному – ТБ, радіо та DVD-програвач. Такий, що якщо він був би трохи меншим, то легко вліз би до кишені. Дружина, коли готувала, часто слухала диски з улюбленими піснями. Музика допомагала їй хоча б трохи відволіктися від сірих буднів й не менш тьмяних вихідних. Адже пляшки у винному стелажі стояли порожніми…
Отже, омлет з ковбасою для дівчинки. Усе краще – дітям! Зверху сіль і перець за смаком. Для дорослих – кава і тости з сірого хліба. Тостер був у них старомодний, горизонтальний, з тих, у яких хліб треба перевертати, щоб присмажити обидва боки. Світлана зітхала, що це суцільні незручності, але Валентин завжди жартував: зате можна сунути до нього товсті шматки, не переймаючись, що вони там застрягнуть, і доведеться лізти усередину лезом ножа, ризикуючи при цьому життям.
У кутку стояла металева мисочка для Топіка. Зараз він із задоволенням хрумкотів учорашньою обсмаженою картоплею. У другій мисочці для нього завжди була налита чиста вода.
Світлана поставила на стіл кавник, поклала виделки. Нарешті прибігла Ліза, і всі сіли за стіл. Сім'я снідала, дивлячись ранкові новини на екрані маленького телевізора. Валентин думав про сьогоднішній день. Але і його дружина мала свої справи.
Незабаром Світлана збиралася залишити роботу в місцевій лікарні заради більш престижної посади завідувачки відділенням у приватній клініці, яка знаходилася у спокійному пригороді. Не дуже великий, але все ж таки крок у напрямку до столиці, куди вона так прагнула, закінчивши інтернатуру. Вона завжди мала великі амбіції, і жінка дуже сподівалася, що зможе реалізувати себе.
Внутрішній голос – голос Кар'єристки – наказував їй діяти, незважаючи ні на що. А коли цей голос щось казав, вона слухалася.
«Ти маєш підтримувати темп. Якщо ти дістанешся до столиці лише у сорок, столиці ти вже будеш не потрібна. І без того багато часу втрачено. Подякуй Валентинові».
– Еге ж, дякую… – тихо прошепотіла вона.
– Матусю, це ми тобі дякуємо! – весело відповіла Ліза. – Дуже смачно!
– Згоден, – кивнув чоловік. – Спасибі, люба. Що б ми без тебе робили?
«А що я роблю разом з вами?» – вкотре запитала себе жінка.
Світлана встала з-за столу і роздратовано втупилася на гору посуду, що залишився з вихідних. Вона ненавиділа понеділки, коли на роботі був вихідний, а домашніх справ накопичувалося за цілий тиждень. Гірше за це були лише відпустки. Тому жінка уникала їх як могла вже третій рік поспіль.
Після сніданку Валентин ще посидів, задумливо дивлячись у стіл і тарабанячи пальцями по заяложеній клейонці в червоно-білу клітинку. Він спробував перекинутися черговими фразами з дружиною, але відчував її похмурий настрій. Чоловік знав, що зневажливі погляди адресовані йому, і байдужність у голосі також для нього.
Валентин поки не реалізував себе як особистість, не став успішним. І гальмував підйом кар'єрними сходами своєї дружини. Колись вони вдвох мріяли жити в столиці і досягти кар'єрних висот… Але деякі бажання залишаються лише марними мріями.
Можливо, обравши інший шлях багато років тому, Світлана зараз би сиділа в солідному кабінеті з табличкою «Головний лікар» на дверях. Але все склалося зовсім іншим чином – вона стояла біля раковини, опустивши руки по лікоть у піну. І десь там, у мильній хмарі, люто гримів посуд, наче жінка прагнула його розбити, а не вимити.
– Світлано, я йду до видавництва. А потім ми з Лізою й Топіком вирушимо на прогулянку, – сказав Валентин.
– Добре, – відповіла вона. – Нехай щастить.
Це пролунало в її звичній втомлено-байдужій манері, яку вона опанувала після того дня, як спорожніла їхня скринька з сімейними заощадженнями. А разом зі скринькою, мабуть, пересохнув і колодязь їхніх стосунків.
Проте Валентин помітив на обличчі дружини щось на кшталт… слабкої надії. Вона ніколи не вміла відкрито показати, що її щось зачепило. Але він зрозумів, що в глибині душі Світлана щиро переймається ним і долею його книги, від якої певною мірою залежало їхнє майбутнє. Зрозумів – і зрадів. Йому достатньо навіть натяку!
Топік теж хотів вирушити разом з господарем у справах. Вірний друг, який завжди поруч! Чоловік попестив його та пообіцяв, що вони підуть гуляти трохи пізніше.
Поки Валентин писав свій роман, він і не думав про прибуток, який отримає, якщо його опублікують. Але тепер, коли роботу було закінчено, а сімейний бюджет тріщав по швах, він почав подумки підраховувати, який гонорар зможе одержати. Його сім'я потребувала грошей, і він розраховував, що виплати від видавництва зможуть покрити хоча б їхні борги.