Завжди поруч - Гранд Михаил. Страница 28
Крім нестабільних підробітків, якось йому поталанило. Випадково придбаний лотерейний білет приніс гарний виграш. Не джек-пот, звісно, але він зміг оплатити рахунки за електрику, яку дійсно погрожували вимкнути. Купив дружині новий фен і канцелярське приладдя доньці в школу. Проте чоловік розумів, що деякі відра наповнюються лише раз…
У видавництві Валентина зустріла секретарка. На її обличчі грала приязна посмішка, у руці вона тримала згорнутий в трубочку журнал. Валентин сказав, що в нього призначено зустріч з головним редактором, про яку він домовлявся ще минулого тижня. Дівчина ствердно хитнула головою й вказала на відкриті двері.
– Будь ласка, проходьте. Він на вас чекає.
У кабінеті змішалися запахи книг і освіжувача повітря. На столику височів стос папок, схожих на ту, що приніс Валентин.
«Якщо там рукописи, то видавництво, напевно, завалене роботою», – з повагою подумав він.
Перед редактором стояло горнятко з кавою й вафлі на тарілці. Сам він щось уважно вивчав на екрані монітора. Побачивши відвідувача, він встав і першим привітався.
– Доброго дня, – відповів Валентин. – Ми домовлялися з вами минулого тижня…
– Так-так, у мене все записано! – перебив його редактор. – Я вас відразу запам'ятав. Ви у нас шанований клієнт. Прошу, сідайте.
– Дуже приємно чути, – відповів трохи здивований чоловік і присів на стілець.
Тієї ж миті до кабінету увійшла секретарка, граційно погойдуючи стегнами. Вона поставила перед Валентином філіжанку кави й запитала:
– Ви чогось бажаєте? У нас є печиво, вафлі. Я можу збігати за тортом.
Чоловік подивився на редактора, який схвально посміхався, перевів погляд на дівчину, яка послужливо схилилася над ним, наче стюардеса над пасажиром, що летить у першому класі.
– Дякую, – відповів він, відчувши незручність. – Але й кава – це зайве.
Секретарка посміхнулася й пішла, зачинивши за собою двері. Редактор вимкнув комп'ютер і присів напроти Валентина на стілець для відвідувачів, показуючи, що готовий перейти до серйозного діалогу.
Валентин ще раз подякував за каву, здивований таким неочікувано теплим прийомом. Відчуваючи себе невимушено, у дружній атмосфері, він почав свою розповідь з того, як переглядав інформацію на web-сайтах комерційних видавництв. Вони всі наче змовилися: на сторінці для авторів були дві форми зворотного зв'язку – для тих, хто вже мав співробітництво з видавцями, і для дебютантів, яким пропонувалося надіслати рукопис, бажано з рецензіями.
Для других строк розгляду рукописів складав від трьох місяців до півроку. Якщо після закінчення цього терміну видавництво не відповідало – це означало, що рукопис не зацікавив редактора. Мовчазна відмова. І причини її не пояснювалися, навіть на прохання автора.
– Тому я вирішив зателефонувати вам і домовитися про особисту зустріч, – пояснив відвідувач. – А це, власне, мій рукопис, – він постукав пальцями по товстій картонній папці. – До нього додається синопсис, супровідний лист і рецензія. Усе як належить.
– Добре, добре. – Редактор випив кави. – Ви зробили правильний вибір. Наше видавництво – одне з найкращих. У нас працюють професійні верстальники, дизайнери, художники. Видання наших авторів можна побачити в усіх книгарнях країни й навіть за її межами.
– Так, ваше видавництво має бездоганну репутацію, – він теж зробив ковток кави.
– І, як бачите, до нас надходить багато пропозицій…
Редактор встав зі стільця й підійшов до вікна, прихопивши з собою горнятко кави. Він оглянув кабінет, зупинившись на стосах рукописів, що лежали тут і там. І затримав погляд на картині з безкрайньою рівниною, що плавно перетікає у вкриті лісом схили пагорбів.
– Ви, як і я, зацікавлені в співробітництві.
– Звісно, – відповів Валентин.
– Бачите, моя донька працює менеджером і вже давно очікує підвищення на керівну посаду. Але все ніяк не проходить за конкурсом…
Чоловік з папкою в руці з розумінням похитав головою, хоч і не зрозумів, який стосунок має донька головного редактора до їхнього співробітництва.
– Торік племінник головного бухгалтера став начальником планово-економічного відділу. А нещодавно доньку місцевого депутата призначили на пост радника директора, попри те що вона навіть собі не може щось до ладу порадити.
– Це… – хотів відповісти Валентин, але його перервали:
– Це кумівство! Службове заступництво своїм друзям, навіть на шкоду справі.
Редактор присів напроти відвідувача й проникливо сказав:
– Валентине, ваш брат, Веніамін Єлисєєв, – власник підприємства, де працює моя донька.
Валентин відчув тягнучу тривогу, що роз'єднала думки з тілом. У кабінеті запанувала приголомшлива тиша. Він врешті зрозумів, що його вважали тим, ким, на жаль, він не був. Саме тому редактор погодився на особисту зустріч. З цієї ж причини був влаштований дружній прийом і секретарка так над ним клопотала.
Редактор мав особисті корисливі цілі. Він розраховував, що якщо внесе доробок нового клієнта до переліку пріоритетних видань, той попросить, аби роботодавець його дочки звернув на неї увагу. Але Валентин, навіть будучи Єлисєєвим, не мав брата Веніаміна, власника підприємства. Однофамільці, й годі.
– Розумієте, у мене немає брата…
Зависла тяжка пауза. Редактор почервонів і ледь не перекинув на себе горнятко з кавою. Його обличчя так налилося кров'ю, що могло здатися – ще трохи, і в нього на шиї лопне судина.
«Помилився», – подумав він, і негайно пересів за свій робочий стіл.
Дистанція між відвідувачем та господарем кабінету відразу стала офіційною. Кава миттю охолола, а частування наче зникло. Редактор набув суворого, замисленого вигляду. Куди лишень подівся той привітний і люб’язний чоловік, з яким Валентин розмовляв хвилину тому? Усю зацікавленість наче вітром здуло.
– А рецензії? – похмуро уточнив редактор. – Ви маєте рецензії?
Він почав гойдатися на стільці й красномовно подивився на годинник.
– Так, одну, від професора філології.
– Лише одну? Не певен, що цього вистачить, щоб взяти ваш доробок на розгляд.
– Насправді однієї цілком достатньо! У вас на сайті зазначено, що рецензії не обов'язкові, – з напором сказав Валентин.
– Он як? – протягнув редактор, здивовано підвівши брови. – Дивно, треба буде перевірити.
Він відверто роздратувався поінформованості Валентина, і від цього почав ще швидше розгойдуватися на стільці, раз у раз загрожуючи його зламати.
Зрозумівши, що відвідувача голими руками не візьмеш, чоловік завів звичну розповідь про черги на видання – аж ніяк не надихаючу, хоч і цілком правдиву.
Якщо рукопис та супровідний матеріал задовольняли вимоги видавництва, воно могло взяти доробок на розгляд. У разі схвалення комісією книзі буде привласнений номер, і почнеться тривалий процес її виходу у світ.
Без заступництва редактора вона буде видана через два роки. У міру реалізації тиражу авторові будуть поквартально відраховуватися виплати з продажів – невеликі гонорари, що залежать від лояльності випадкових читачів, реклами і самої долі. Загалом – потрібно більше двох років.
Розглядався й інший варіант – публікація не в межах бюджету видавництва, а за особисті кошти автора. Договір про видання зобов'язує виконавця випустити таку книгу у світ в найкоротший термін, обумовлений тим самим договором. За невеликий відсоток видавництво допоможе з реалізацією. Рекламні кампанії, презентації – і книга не затримається на полицях магазинів.
У разі успіху вкладені кошти примножаться й повернуться разом з визнанням. Потрібен лише капітал, якого Валентин, на жаль, не мав.
Валентин залишив кабінет редактора, відчуваючи, що дізнався ще далеко не все. Принаймні, одне яблуко залишилося на гілці. Але що ще йому потрібно було зрозуміти? Без грошей він не мав можливості забезпечити публікацію. Звісно, залишалися й інші видавництва. Але навряд чи ситуація в них виявиться набагато сприятливішою. Хто тобі відкриє, якщо в тебе немає імені?