Остання босорканя - Карюк Сергій. Страница 30

Колодязів, які цікавили шукачів, було цілих п’ять. Один поруч із дубовими дверима монастиря, інші чотири розкидані по різних кінцях майдану. Та найбільше вирувало біля входу до монастиря і коло нової венеційської криниці.

— Чого всі товчуться тільки навколо тих двох? — кволо запитав Мнішек, витираючи лоба.

— Я ж казав, решта пересохли. Ні краплі нема вже років із десять, — примружившись і оглядаючи юрбу, відповів маляр.

— То шанси наших пошуків відразу стрімко зростають! Чи ні? — цього разу Мнішек запитав Гусака, та той навіть не глянув на графа.

— Хто ж його зна? Усі наші розгадки — то примарні припущення, що ґрунтуються на химерних здогадках, — втомленим голосом проговорила Ярина.

— Досить теревенів! — несподівано відрубав Гусак, який лише тепер показав, що неабияк нервує. Однак він опанував себе вже за мить і спокійно додав: — Думаю, усім необхідно випити по кухлю пива, щоб не вмерти від цієї проклятої спеки, — він повернувся й, не оглядаючись, побрів, важко ступаючи по розпеченому камінню. Похмуро зиркнувши на стрільця, який тицьнув пістолем йому в бік, Голота посунув слідом за Гусаком.

За хвилин п’ять усі вони сиділи в напівпідвалі кам’яниці Чехуцького на Краківській, де спритний немолодий, із побитою віспою пикою литвин Юзефович облаштував малесенький шинок. Крім них, тут не було нікого — після знаку Гусака господар нервово кивнув і зачинив двері корчми. У прохолодному підвалі всім стало легше — очі, які від яскравого сонця перетворилися на щілинки, розкрилися, спечені мізки потроху почали працювати знов.

— То яка наша диспозиція? — напружено прошепотів Мнішек.

— Диспозиція наша така: криницю ми, схоже, знайшли, — не криючись, голосно заговорив Голота, подивившись на Гусака, — той сидів осторонь, втупившись у стіну перед собою. Ліценціат перевів погляд на стрільців, що стерегли вхід. — Але, як виявилося, не собі, а людям.

— Яким людям? — запитав граф.

— Ну, ти ж не думаєш, що цим усім заправляє якийсь маляр? — проказав Голота, та Гусак навіть не повернув голови, занурившись у свої роздуми.

— А чого ми тут? Чого чекаємо?

— Вечора. Щоб люди розійшлися й ми могли попорпатися в нутрощах колодязя.

— Саме так, — нарешті відізвався Гусак, що раптом виринув зі свого заціпеніння й посміхнувся. Він відсалютував Голоті кухлем пива. — Так, Богусю, чекаємо сутінків... Вони для темних справ.

— Хай їм принесуть пива! — наказав маляр людям у чорному. — А тоді розведіть їх по кутках, зв’яжіть і скажіть Чехуцькому, хай зачинить корчму. А я посплю трохи. Важкий був день.

— Важко зраджувати, Гусаче? — крикнув Голота через усю корчму.

— Не дуже, — спокійно відповів маляр, зручно умощуючись на лаві.

— А діяти разом із пекельною почварою заодно, що вбиває людей так легко, як вогонь траву жере, подобається? — знову запитав Голота товариша своїх дитячих ігор.

— Не дуже, — лаконічно зізнався маляр.

— Що воно хоч — людина чи сатана? Хоч це ти знаєш?

Гусак помовчав, підібгавши губи, а тоді зітхнув.

— Не дуже, — знову повторив він, заплющивши очі. — Може, й сатана...

— Я був у горах, — несподівано почав маляр після паузи. — У тому місці, яке в 1741 році спалили за наказом гетьмана Брановицького. Босорканине село. Убивць, що допомагали опришкам. Дивне місце, і там було моторошне згарище. Дивні залишки хат, не по-нашому побудованих. А ще там стояли стечки.

— Що стояло? — перепитав Мнішек.

— Стечки. Такі муровані каменюки з малюнками на них і хрести. Їх на могилах ставили богумили. Я колись до Боснії їздив, то там такі бачив, — продовжив Гусак.

— Богумили? Це хто? — здивовано запитав граф Голоту.

— Секта була в Болгарії та Боснії, — відізвався ліценціат. — Казали батюшки — то єретики, які вірили, що всім на землі керує божий син Сатанаїл. Саме вони навчили єресі катарів, яких свого часу повирізали хрестоносці під час альбігойських воєн у Франції. Але ж то було чи не п’ятсот років тому. І катари, і богумили давно зникли. Зникли ж? — запитально подивився він на Гусака, що дрімав.

— Неясно. Та й чи були богумилами босорки? Я цього не знаю, — сонно відповів маляр, очі він так і не розплющив. — Вони ж убивали направо й наліво. А мені вчені отці казали, що богумили, хоч і вважали світ творенням сатани, та не визнавали вбивства всього живого, крім змій.

— Змій? — прошепотів Голота. — Птахи, що вбивають змій. От звідки в них усі ті пташині носи та плащі-крила...

— Думаєш? — Гусак аж прокинувся. Розплющив очі й подивився на Голоту. А тоді знову ліг, перевернувшись на інший бік. — Хоча байдуже.

— Богумили вважали, що мають наблизити кінець світу, щоб творення сатани нарешті зникло й прийшло царство Боже. Тож вони й наближують, сіючи повсюди безлад і хаос... — проказав Голота неначе сам собі.

— Безлад і хаос на цих землях був завжди, Голото. І без босорок. І ніякого жахливого кінця світу не настане. Скоріше, тут жах без кінця, — позіхнув Гусак і за хвилину вже хропів на своїй лаві.

***

Був пізній вечір, коли вони знову стояли на майдані поблизу монастиря братів-тринітаріїв, що тулився до північних стін міського муру, в які впиралася вулиця Краківська. На площі сутеніло, люди розходились — останніми забралися жебраки, що затрималися лише тому, що довго й гучно до бійки ділили денний заробіток.

Врешті старці посунули в бік ратуші, і щойно крики їхньої суперечки затихли, як на площу прийшла ніч. Раптом усе спохмурніло — ще нещодавно пронизливо-синє небо стало чорним, по ньому враз розсипало сяйливі цятки зірок. І Гусак, і його люди, і його полонені глипали одне на одного в темряві, поки раптом із-за дверей монастиря вийшов чернець. Дивуючись компанії, що непорушно розглядала стару криницю, тринітарій запалив тригранного олійного ліхтаря й повісив його на стіну. Потім у руках змореного ченця зайнявся ще один, а тоді ще і ще, аж поки кільканадцять світильників не палало вздовж усієї будівлі. Вони розвіяли чорноту, площу оповило червонувате світло, що дивовижними тінями застрибало на обличчях. У коло світла вийшов Гусак, який важко опустився на лавку біля криниці.

— Нарешті. Зараз дізнаємося, чи правильно тлумачили підказки Кшиштофа... — нервово потер руку об руку зрадник. — Ми знайшли його малюнки. З’ясували шлях, який зрештою привів нас сюди. Львів. Монастир тринітаріїв. Колодязі. Живе джерело. Воно? — показав він на низьку стару криницю, накриту невеликим дашком. І тут же відповів сам собі: — Аякже. Усі інші су-хі-сухесенькі. А ще один живий викопали оце нещодавно, після смерті Кшиштофа, — витер шию хусткою маляр. — Залишається цей. — Усі ще раз подивилися на старий колодязь зі старим покривленим коробом.

— Що тут має бути? — глухо запитав Мнішек.

— Не маю уявлення, — весело зізнався Гусак. — Від Кшиштофа можна чекати будь-чого.

— Як і від тебе. Навіщо ти вбивав малярів, Гусаче? — глухо поцікавився Голота.

— Я не вбивав...

— Звичайно, не вбивав. Разом із цехмістром усе робив руками босоркані.

— Босорки — то майстри, — погодився зрадник, не відповідаючи на питання. — Недаремно опришків здолали, лиш коли спалили всіх босоркань. Але нині не про них, нині мені байдужі їхні таємниці. Бо ж ми стоїмо на порозі знахідки, на яку так довго всі полювали, — він замовк, а за мить продовжив: — Остання частина загадки звучить так: «на дні тринітарського колодязя з живим джерелом». А це значить: треба лізти вниз.

— Що? — вирвалося в Сташки.

— Униз. Лізти. На дно, — спокійно повторив маляр.

— Порпатися в крижаній воді? Тобі добре довбешку напекло? — вигукнула знахарка, але Гусак лише посміхнувся.

— Хлопці підуть. Так же, хлопці?

— Так, — погодився Голота, бо ж особливого вибору й не було. — Лише візьмемо ліхтарі, — вказав він на двері монастиря.

— Ми надто близько підішли до здогадки... — повернувся він до інших. — Немає часу базікати. Я спускаюсь. — Голота різко встав. — Міхале?