Остання босорканя - Карюк Сергій. Страница 31

— Ідемо, — відгукнувся граф, поводячи плечима.

— Дай торбу з інструментами, Гусаче. Може знадобитися, — подивився він на маляра й протягнув руку. Той секунду думав, тоді махнув рукою. До ніг Голоти і Мнішека, важко дзенькнувши, впала торба. Її ліценціат негайно повісив через плече й повернувся до чорного отвору криниці.

Голота, якого першим спускали вниз на старій мотузці, згадував, як ще кілька днів тому він таким самим способом відвідав холодну Татарню. «Це неначе біг по колу. Весь час одне й те ж. Мабуть, мені десь написано бути в’язнем і під землею порпатися», — відсторонено думав ліценціат, торкаючись холодних, порослих мохом стінок криниці. Нарешті він занурився ногою в крижану джерельну воду — на мить перехопило подих. Голота затримав дихання й обережно зісковзнув униз, опинившись у воді трохи нижче колін. Холод пронизав усе його тіло до кісток, він завмер і заплющив очі, призвичаюючись.

За хвилину поруч приземлився Мнішек, і обидва вони, не гаючи часу й не перемовляючись, почали обмацувати, обстукувати стінки криниці. Якийсь час чувся тільки плюскіт і надсадне дихання двох шукачів. Мнішек раз-по-раз поглядав угору, де бовваніли обличчя Гусака, Ярини та Сташки. Минуло хвилин десять, і першим не витримав Голота.

— Треба погрітися, Гусаче!

— Було б непогано! — цокаючи зубами, відізвався і граф.

— Тягніть! — Голота смикнув за мотузку й, не чекаючи, поки та поповзе вгору, поліз сам, перебираючи руками. — Підтягуй! Кажу — тягніть!... — крикнув він ще раз, тоді на півслові замовк, а тоді знову заволав: — Стривай! Спускай. Спускай мене, кажу! Швидко! — Голота знову стрибнув у воду і під здивованим поглядом Мнішека почав порпатися в торбі у себе на грудях.

— Тягнути. Підтягувати. Притягувати... — божевільно бурмотів він, нервово перебираючи мотлох. — Ага, ось воно! — крикнув він врешті й витяг підкову, якою негайно почав водити стінами. Мнішек, не розуміючи, дивився на всі ті магічні маніпуляції з подивом.

— Голото... З тобою все гаразд?

— Почекай. Помовч хоч хвилину, графе! — нервово відгукнувся ліценціат, продовжуючи дивний ритуал.

Минула хвилина, дві, три. Та нічого не ставалося. Голота далі гарячково водив підковою по стінах. Врешті він зупинився. Плечі впали.

— Чорт. Я був упевнений... «Добре притягується», — так тлумачиться ота рука з ключем на останньому малюнку з церкви, — у розпачі проказав він.

— Притягується? М-ма-агніт! — нарешті здогадався Мнішек, що навіть перестав дрижати від холоду. — А дай-н-н-н-но м-м-м-мені... — граф схопив великий магніт обома руками, потримав, роздумуючи. А тоді відірвав вузький шматок полотна від своєї сорочки, прив’язав ним магніт і опустив у воду.

«Цок» — мало не відразу почувся ясний металевий звук. Мнішек, що згорбився над водою, завмер. Не ворушився й Голота. Секунда — й обидва вони впали на коліна у воду, гарячково шарячи руками по дну.

— Є! — видихнув Голота і з зусиллям витяг із-під води невеличку залізну скриньку. Тьмяне світло ліхтаря вихопило з темряви латинські літери, з яких складалося слово «comoedia». Це було таке вишукане знущання, після всієї тієї біганини, розумних мудрувань та загадкових таємниць, що Голота не втримався — засміявся.

— Що там, що там? — нервово закричав Гусак згори. У відповідь почув лише смішок, що негайно переріс у кашель. За мить до ліценціата приєднався Мнішек, який істерично хихотів, тремтячи посинілими губами.

— Знайшли! — віддихавшись від сміху, прокричав Голота. — Прив’язали до мотузка. Піднімайте! — Голота причепив скриньку до мотузки, яка відразу посунулася вгору. Гусак відштовхнув усіх, тремтячими руками перебирав мотузок, аж поки не кинув скриню, з якої витікала вода, на брук площі. Маляр упав перед нею на коліна, збив замок, відчинив вічко й завмер. Скринька була по вінця набита глиною. Над усім цим горіло слово comoedia.

— Пошкреби, Гусаче, може, хоч скриня золота, — почувся знизу крик Мнішека, що перервався істеричним реготом Голоти. — Ми все знайшли! Тягніть нас нагору.

Мотузка стрімко пішла вгору, тягнучи замерзлого Мнішека. Коли Голота виліз із криниці, сміх того вже не розбирав — він просто трусився як осінній лист. Дрижачи й собі, Голота повільно стягнув мокру сорочку, викрутив її й почав несамовито дерти шкіру, намагаючись хоч трохи зігрітися. Несподівано ліценціат завмер, наче щось відчувши, підняв голову, що аж підстрибувала від дрижаків і побачив перед собою дула пістолів, направлених прямо в голову. Похмурі Гусакові люди, як і раніше, мовчали. Голота перевів погляд на зрадника, що спокійно собі стояв, склавши руки на грудях. Якщо захотіти, в очах Гусака можна було розгледіти навіть не крихту жалю. Але набагато більше — розчарування.

— Краще було б, якби це все не було жартом, Голото. Краще для всіх, — сумно промовив Гусак.

— Прожили б на годину довше?

— Прожили б трохи довше, побачили б більше, — неквапно погодився Гусак. — А ще б це довело твою користь, врятувало б життя твоїх друзів. А от цей батьків жарт робить ваші життя безглуздими, Голото. Нашкрябавши на кришці «комедія», він посміявся й разом із тим прирік тебе на смерть. Я не вражений. Усе своє життя він перетворив на дурний фарс. Врешті і твоє також.

— І що тепер? Ти вб’єш нас? І графа Мнішека?

— А що робити? — здивувався Гусак. — Іншого виходу не маю. А щодо графа, так інколи в темних покручених вуличках нашого химерного міста помирають і графи. Вулична злочинність, — з удаваним розчаруванням розвів руками маляр.

— Не думав, що помру від твоїх рук, — зізнався, трусячись, Голота. — Якби мені хтось сказав — ніщо не повірив би. А ти ж бач як... Продав.

— Я не зраджував нікого! — різко кинув Гусак, несподівано розізлившись. — Я служу. І завжди служив. Усьому твоєму родові всі мої пращури аж до прадіда були вірними слугами. Але Кшиштоф...

— Що, Гусаче?

— То він зрадив нас усіх, — аж зашипів маляр. — Бо ж знищував усе, до чого торкався. Через нього все пішло шкереберть! Із того часу, як він відмовився від усього й почав пошуки своїх химерій. Він згубив усе. Могутній свій рід і всіх, хто йому служив. Саме він, Кшиштоф, зробив мого батька, діда і всю мою родину жебраками! Він був химерним і дурним блазнем, твій батько...

— Не такий уже й дурний, бо змусив тебе так бігати за скринею із глиною...

— Так, — раптово заспокоївшись, кивнув Гусак. — Він усіх увесь час змушував бігати. Твій дід бігав. Знайшов його в смердючій майстерні в Києві й прокляв. Твоя бабця бігала й боялася, аби він знову не зник. Тому направила мене до нього вчитися — чого, ти думаєш, я був у нього учнем? Думаєш, багато хто хотів іти в учні до обдертого до нитки старця? Після смерті твого діда я щотижня ходив до твоєї бабці в монастир домініканок, де вона жила черницею. Щотижня я розповідав про його життя, бо вона не втрачала надії, що він повернеться. Вона й померла, сподіваючись. А вже після її смерті мені не було куди ходити. У мене не залишилося нічого... Та Кшиштофу було все одно. Батько, матір, право, обов’язки. Він проживав життя, думаючи лише про себе та свою мазню, яку високопарно називав «мистецтвом». Його рід сконав у муках, його землі роздерли між собою жадібні родичі, а він пив і жартував, малюючи безталанні парсуни. Як же я ненавидів його в ці митії — обличчя Гусака перекосилося, він аж захлинувся своїми емоціями й затих... — Але останній жарт йому дорого обійдеться. Ним він згубив сина, — прошепотів, вирячивши очі, маляр. — Побачимося на тому світі, Богуславе, — він різко розвернувся й пішов геть. Голота чітко зрозумів — зараз їх усіх убиватимуть. Просто тут, біля криниць монастиря. Немов у лихоманці, він почав кричати до маляра:

— Гусаче, Гусаче! Гей, почекай. Почекай, кажу! — Голота не міг відірвати погляду від пістолів, направлених на нього, і так волав, що аж захрип. — Чекай! Це ще не кінець. Я знаю, чому батько так вчинив! Можливо, цей жарт — також частина батькового лабіринту! Та й твої нинішні хазяї тобі не подарують, якщо ти нічого їм не принесеш! — кричав Голота.