Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 100

— Так? — видихнула вона в слухавку, вливаючись у натовп у вестибулі станції.

— Привіт, Робі,— почувся голос молодшого брата.

— Привіт,— відповіла Робін, проводячи карткою на турнікетах.— Щось сталося?

— Та все добре,— відповів Джонатан, але вже не таким веселим тоном, як під час останньої розмови.— Слухай, можна я в тебе ще одного типа впишу?

— Що? — спитала Робін, виходячи під холодну зливу в організований хаос перехрестя Тоттенгем-Корт-роуд і Чаринг-Кросс-роуд, де вже четвертий рік велися будівельні роботи. Вона сподівалася, що просто неправильно розчула Джонатанові слова.

— Ще одного типа,— повторив він.— Можна? Він готовий спати де завгодно.

— Ох, Джоне,— простогнала Робін, мало не бігом долаючи Чаринг-Кросс-роуд,— у нас там тільки один розкладний диван.

— Та Кайл на підлозі поспить, йому нормально,— запевнив Джонатан.— Це ж не проблема, правда? Просто плюс одна людина.

— Гаразд, добре,— зітхнула Робін.— Ви так і плануєте прибути о десятій, так?

— От не знаю. Може, сядемо на раніший потяг, втечемо з лекцій.

— Так, але справа в тім,— сказала Робін,— що там Корморан прийде на вечерю поговорити з Максом...

— Таж класно! — у голосі Джонатана зазвучало трохи більше ентузіазму.— Кортні залюбки з ним побалакає, вона поведена на криміналі!

— Ні... Джоне, я тобі намагаюся сказати, що Максові треба розпитати Корморана для своєї ролі. І я боюся, що там не стане їжі для ще трьох...

— Та не хвилюйся, якщо приїдемо раніше, замовимо собі щось.

І що їй було сказати? «Не смійте приходите на вечерю»? Коли Джонатан поклав слухавку, Робін уже направду побігла, сподіваючись, що вміння брата приходити вчасно (не найсильніша його чеснота) допоможе йому запізнитися на поїзд і приїхати пізніше.

На бігу завернувши за ріг на Денмарк-стріт, Робін з підупалим серцем побачила попереду Сола Морриса, який ішов у бік офісу з букетиком рожевих гербер.

«Тільки б то було не для мене».

— Привіт, Робі,— обернувся він, коли вона підбігла ближче.— Ой-йой,— заусміхався він,— хтось проспав. Он сліди від подушки.

Він показав на своє обличчя — туди, де, як зрозуміла Робін, у неї на щоці лишилася вм’ятинка, бо вона справді спала обличчям у подушку, вбита втомою.

— Це для Пат,— додав Моррис, білозубо усміхаючись і демонструючи гербери.— Бо вона скаржилася, що чоловік їй нічого не дарує на Валентина.

«От підлиза»,— подумала Робін, відмикаючи двері. Вона відзначила, що Моррис знову називає її Робі — тобто ніяковість, яку він відчував у її товаристві після обміну повідомленнями на Різдво, за сім тижнів випарувалася. Шкода, що вона не могла отак відкинути липуче й безглузде, але таке потужне почуття сорому, що переслідувало її, відколи Робін побачила його ерекцію у своєму телефоні.

Нагорі затурканий Страйк дивився на годинник, аж тут задзвонив телефон. Давній друг Нік Герберт зазвичай не дзвонив так рано, тож Страйк, уже налаштований на погані новини, взяв слухавку з острахом.

— Як ся маєш, Огі?

Голос у Ніка був хрипкий, ніби він кричав.

— У нормі,— відповів Страйк, якому почулися кроки на металевих сходах.— Що сталося?

— Та нічого,— сказав Нік.— Хотів спитати, чи ти не хочеш піти сьогодні випити зі мною. Удвох.

— Не можу,— відповів Страйк, дуже про це жалкуючи. Один Бог знав, як йому кортіло випити десь подалі від роботи, від рідних, від сотні інших проблем.

У прочинені двері він побачив, як до приймальні увійшла Робін, а слідом за нею — Сол Моррис із букетом. Страйк причинив двері до кабінету, а тоді його утомлений мозок згадав, яка сьогодні дата й до чого тут квіти.

— Чекай. Ти вільний у Валентинів день? — спитав він у Ніка.

— Цього року — так,— відповів Нік.

Виникла коротка пауза. Страйк завжди вважав Ніка й Ільзу — гастроентеролога й адвокатку — найщасливішою парою з усіх своїх знайомих. Їхній будинок на Октавія-стріт часто дарував йому прихисток.

— Я все розповім за пивом,— сказав Нік.— Дуже треба випити. Я зайду по тебе.

Вони домовилися про час і місце, і Страйк поклав слухавку. Знову глянув на годинник: від години, запланованої на розмову з Робін про Бамборо, лишилося п’ятнадцять хвилин. Відчинивши двері, він гукнув:

— Готова? Часу обмаль.

— Вибач,— сказала Робін і поквапилася до кабінету.— Ти отримав мою есемеску? Про гаманець?

— Так,— відповів Страйк, зачинив двері (Моррис лишився у приймальні) і показав їй сторінку з «Мага», яка лежала на столі перед місцем Робін.— Це сторінка з книжки, яку я бачив у оселі Аторнів.

Він подзвонив Робін і розповів про Аторнів, щойно вийшов від крамаря, і вона з ентузіазмом привітала Страйка. Його нинішня буркотливість її засмутила. Мабуть, то він через її запізнення — але невже Робін не має права на людську слабкість, надто після того, як вона працювала за себе й за Страйка, організовувала підрядників, щосили старалася зняти з нього частину тягаря — адже помирає його тітка? Однак з-за дверей було чути, як до приймальні заходять Барклей і Гатчинс, і Робін згадала, що не так давно було тимчасовою секретаркою, а Страйк на початку їхніх професійних стосунків виклав безкомпромісні вимоги до партнера. У приймальні нині перебувало троє чоловіків, які, понад сумнів, вважали себе більш придатними до її посади, ніж сама Робін. Тож Робін просто сіла, взяла аркуш і прочитала затертий кров’ю абзац.

— У тексті йдеться про кров.

— Я знаю.

— Наскільки кров свіжа? Ще піддатна аналізу?

— Найдавніший зразок крові, який вдалося успішно дослідити, мав двадцять з гаком років,— відповів Страйк.— Якщо це кров і якщо вона походить з часів, коли Ґіерм Аторн був ще живий, то вона щонайменше на десять років старша. З іншого боку, вона була всередині книжки, без доступу вологи та світла, тож це може бути плюс. Хай там що, я планую подзвонити Рою Фіппсу та спитати в нього групу крові Марго, а тоді віддам кров на аналіз. Може, допоможе той тип, з яким зустрічається твоя подруга Ванесса, отой судмед, як його?

— Олівер,— підказала Робін,— і вони заручені.

— Так-так, отой. Інша цікава штука випливла з моєї розмови з Самайном...

Страйк розповів про дядька Тюдора, який був певен, що Марго Бамборо вбив «Ніко з хлопцями».

— Ніко... і ти думаєш, що то...

— Нікколо Риччі на прізвисько «Гнійний»? Шанси чималі,— відповів Страйк.— Він жив неподалік і явно мав певну славу серед місцевих, хоча ніхто в клініці й не розумів, що за персонаж прийшов до них на Різдво. Я лишив повідомлення для соцпрацівниці Аторнів, бо не знаю, наскільки можна довіряти спогадам Дебори й Самайна. Шпеник збирає для мене інформацію про Риччі, але щось давно мовчить. Мабуть, треба йому нагадати.

Він простягнув руку, і Робін повернула закривавлену сторінку.

— Менше з тим, остання новина — я знайшов К. Б. Оукдена,— закінчив Страйк.

— Що? Як?

— Учора ввечері,— відповів Страйк,— я думав про прізвища. Як Айрін їх плутає — то з Датвейта робить Дакворт, то з Аторна — Аплторп. Ще я подумав, що коли люди змінюють прізвище, то часто недалеко відходять від справжнього.

Він розвернув до неї монітор свого комп’ютера, і Робін побачила фото чоловіка середніх літ. Він мав трохи ластовиння, дещо занадто близько посаджені очі й уже почав лисіти, хоча ще мав достатньо волосся над вузьким лобом. У ньому ще можна було впізнати хлопчика, який кривив обличчя на камеру на пікніку в Марго Бамборо.

Під фото була стаття:

Серійний аферист за ґратами

«Цинічно зраджена довіра»

Шахрай-серійник, який за два роки виманив понад 75 000 фунтів у літніх удів, засуджений до чотирьох років і дев’ятьох місяців у в’язниці.

Сорокадев’ятирічний Брайс Ноукес із Форчун-стріт у Клеркенвеллі (справжнє ім’я — Карл Оукен), переконав дев’ятьох «вразливих і довірливих жінок» розлучитися з коштовностями та грошовими накопиченнями — в одному випадку йшлося про ЗО 000 фунтів, які жінка збирала ціле життя.