Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 98

— За цією книгою можна чаклувати,— сказав Самайн.— Але це моя книга, бо вона належала моєму-татові-Ґіерму, а тепер — мені.

Тут він простягнув руку, не дозволяючи Страйкові більше нічого роздивитися, раптом охоплений ревнощами до свого майна. Коли Страйк віддав книжку, Самайн притиснув її до грудей, а вільною рукою потягнувся по третє шоколадне печиво.

— Досить, Семмі,— сказала Дебора.

— Я вийшов під дощ і приніс його! — голосно заявив Самайн.— Можу їсти що хочу. Дурненька. Дурепа!

Він копнув пуф, але босій нозі стало від того боляче, і раптовий дитячий гнів Самайна став ще сильнішим. Червоний і войовничий, Самайн почав роззиратися кімнатою; Страйк зрозумів: він шукає, що б перекинути чи розтрощити. Вибір Самайна зупинився на папужках.

— Я відчиню клітку,— пригрозив він матері, показуючи на пташок. Кинувши «Мага» на диван, він поліз нагору, нависнув над Страйком.

— Ні, не треба! — занепокоїлася Дебора.— Не роби так, Семмі!

— І відчиню вікно,— провадив Самайн, ступаючи диваном, аж тут Страйк перепинив йому дорогу.— Ха-ха-ха. Дурепа!

— Ні... Самайне, не треба! — просила перелякана Дебора.

— Не слід відчиняти клітку,— сказав Страйк, підводячись і затуляючи собою папужок.— Тоді ваші пташки полетять і більше не повернуться.

— Я знаю,— відповів Самайн.— Попередні не вернулися.

Але його гнів ніби ущухнув перед лицем раціонального спротиву. Стоячи на дивані, він сварливо повторив:

— Я вийшов під дощ. Я його приніс.

— У вас є номер Клер? — спитав Страйк у Дебори.

— Є на кухні,— відповіла вона, не питаючи, нащо йому номер.

— Можете показати, де це? — звернувся Страйк до Самайна, хоч і сам чудово все роздивився. Вся квартира була завбільшки як вітальня в будинку Айрін Гіксон. Якусь хвильку Самайн супився на діафрагму Страйка.

— А ходімте.

Він пройшов по дивану, зіскочив з таким гуркотом, що аж захиталася книжкова шафа, а тоді метнувся до печива.

— Ха-ха-ха,— піддражнив він мати, набравши повні жмені солодкого.— Я його приніс. Дурненька. Дурепа!

І вийшов з кімнати.

Протискуючись у щілину між пуфом і диваном, Страйк нахилився, підхопив покинутого Самайном «Мага» і сховав під пальто. Дебора, яка мирно гачкувала біля вікна, нічого не помітила.

До стіни на кухні було пришпилено короткий перелік телефонів та імен. Страйк з приємністю відзначив, що добробутом Дебори й Самайна опікується кілька людей.

— Хто всі ці люди? — спитав Страйк, але Самайн тільки знизав плечима, утвердивши детектива в підозрі, що він не вміє читати, хоч і пишається «Магом». Страйк сфотографував перелік на телефон, а тоді розвернувся до Самайна.

— Мені б дуже корисно було знати те, що ваш дядько Тюдор сказав про долю лікарки.

— Ха-ха-ха,— відповів Самайн, розгортаючи чергове печиво.— А не скажу.

— Мабуть, дядько Тюдор вам дуже довіряв, що сказав про таке.

Самайн якусь хвильку мовчки жував, тоді ковтнув і, гордовито смикнувши підборіддям, відповів:

— Ага.

— Добре, коли маєш людину, якій можна довірити важливу інформацію.

Самайна потішила ця заява. Жуючи своє печиво, він уперше глянув Страйкові в обличчя. У детектива склалося враження, що Самайнові приємно бачити в квартирі іншого чоловіка.

— То я зробив,— раптом заявив він, пішов до раковини й показав маленький глиняний горщик, в якому зберігалися губка і йоржик.— Я по вівторках ходжу на заняття, і ми там таке робимо. Ранжит нас учить.

— Чудова робота,— похвалив Страйк, беручи глечик у Самайна й роздивляючись з усіх боків.— А де ви були, коли дядько Тюдор розповів, що сталося з доктором Бамборо?

— На футболі,— відповів Самайн.— І це теж зробив я,— повідомив він Страйкові та зняв з холодильника фото в дерев’яній рамці, прикріплене на магніт. То була свіжа світлина Дебори й Самайна; кожен тримав на вказівнику папужку.

— Просто чудово,— замилувався Страйк.

— Ага,— погодився Самайн, забрав фото в Страйка й повернув на холодильник.— Ранжит каже, воно найкраще. Ми були на футболі, і я почув, як дядько Тюдор розмовляє з другом.

— А! — кивнув Страйк.

— А тоді каже мені: «Щоб нікому не казав».

— Правильно,— схвалив Страйк.— Але якщо скажете мені, я зможу допомогти рідним лікарки. Вони дуже сумують. Сумують за нею.

Самайн знову кинув швидкий погляд на обличчя Страйка.

— Але вона вже не повернеться. Люди, які померли, не можуть ожити.

— Не можуть,— погодився Страйк.— Але добре, коли рідні знають, що сталося і куди вони пішли.

— Мій-тато-Ґіерм помер під мостом.

— Так.

— А дядько Тюдор помер у лікарні.

— Бачите? — сказав Страйк.— Добре знати, що сталося, правда?

— Ага,— погодився Самайн.— Я знаю, що сталося.

— Саме так.

— Дядько Тюдор мені сказав, що це зробив Ніко з хлопцями.

Слова прозвучали абсолютно байдуже.

— Можеш сказати її рідним,— провадив Самайн,— але більше нікому.

— Так-так,— відповів Страйк, а його мозок працював дуже швидко.— Дядько Тюдор знав, як саме Ніко та хлопці це зробили?

— Ні. Тільки знав, що зробили.

Самайн узяв ще печиво. Здавалося, йому немає що додати.

— Можна скористатися вашою вбиральнею?

— Нужником? — перепитав Самайн з повним ротом шоколаду.

— Так. Нужником,— відповів Страйк.

Як і решта квартири, ванна кімната була стара, але абсолютно чиста. Шпалери тут були зелені з рожевими фламінго — збереглися з сімдесятих, а нині знову вважалися модним кітчем. Страйк відчинив шафку, знайшов пачку лез до гоління, розгорнув «Мага» й одним акуратним рухом вирізав заплямовану кров’ю сторінку, яку склав і сховав у кишені.

На сходах він вручив книжку Самайнові.

— Ви її лишили на підлозі.

— Ой,— відповів Самайн.— Тю.

— Нічого не робіть папужкам, коли я піду, домовилися?

Самайн звів очі до стелі й заусміхався.

— Домовилися? — повторив Страйк.

— Добре,— нарешті зітхнув Самайн.

Страйк повернувся до дверей вітальні.

— Я вже йду, місіс Аторн,— сказав він.— Дуже дякую за розмову.

— До побачення,— відповіла вона, не дивлячись на нього.

Страйк спустився сходами й вийшов під дощ. Там він на мить спинився, думаючи. Він так укляк, що якась жінка підозріливо озирнулася.

Прийнявши рішення, Страйк завернув ліворуч й зайшов до крамниці залізних виробів просто під квартирою Аторнів.

З-за прилавку на нього глянув похмурий сивань у фартуху. Одне око в нього було більше за інше, через що чоловік здавався злостивим.

— Доброго ранку,— привітався Страйк.— Я оце щойно спустився від Аторнів. Я так розумію, ви маєте розмову до Клер Спенсер?

— А ви ще хто? — спитав власник крамниці з сумішшю подиву й агресії.

— Друг родини,— відповів Страйк.— Можна спитати, чому ви лишаєте листи до їхньої соцпрацівниці?

— Бо в соціальній службі жодна скотина не бере слухавки,— прогарчав крамар.— А до цих що говори, що не говори,— додав він, тицяючи в стелю.

— Є якась проблема? Я можу зарадити?

— Не думаю,— відрубав крамар.— Мабуть, вас ця ситуація тільки тішить, якщо ви друг родини, та? Тільки мені довелося брязкати гаманцем! Усе лайно вигребли, а платити мені, га?

— Яке лайно? — спитав Страйк.

Крамар залюбки пояснив. Виявилося, що квартира над ним довгий час становила загрозу для громадського здоров’я, бо там багато років складали мотлох, завелися паразити, а якщо коротко, то особисто йому довелося ще й платити за радощі життя під парою кінчених...

— Ви говорите про моїх друзів,— застеріг Страйк.

— От самі й платіть,— буркнув крамар.— Вивертайте кишені за труїння пацюків. У мене стеля просіла від їхнього гівна...

— Я щойно був нагорі, і там абсолютно...

— Бо минулого місяця, як я пригрозив піти в суд, усе лайно вигребли! — буркнув крамар. Приїхали якісь двоюрідні з Лідса,— а поки я не згадав про суд, усім було байдуже,— і повертаюся я в понеділок, а все вже чистенько. От падлюки хитрі!