Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 121

Він замовк.

— Вона згадала про це, коли ви знову зустрілися? — спитала Робін, намацуючи шлях, вдаючи, що знає більше, ніж насправді.

— Вона спитала, як там моя бідна мама,— відповів Сатчвелл.— Я був подумав, шо вона натякає... Але, мабуть, ні. Мабуть, як стала лікаркою, то зрозуміла, змінила погляди... Надивилася на таких, як Бланш. На життя, яким не варто жити.

Він трохи подався уперед і додав:

— І все одно я думаю, шо то був сон. Шо ще? Мені було шість років. Мені все наснилося. А навіть коли й ні, вони обидві мертві, і різниці тепер уже немає. Моя старенька мама померла у вісімдесят дев’ятому. Вже нічого в бідолахи не спитати. Мати-одиначка, крутилися як могла... То милосердя,— додав Сатчвелл,— припинити страждання іншої людини. Милосердя.

Він підвівся, страшно блідий під засмагою, зі змарнілим обличчям, розвернувся і пішов був геть, але раптом розвернувся і швидко підійшов до Робін. Його щелепа рухалася.

— Я думаю,— заявив Сатчвелл якомога ядучіше,— що ти — суче мале стерво.

І після того він пішов зовсім.

У Робін навіть пульс не прискорився. Вона відчувала переважно піднесення. Відсунувши сумнівні закуски, вона підтягнула до себе металеве відерце, яке Сатчвелл покинув, і доїла після художника картоплю.

48

Похорон Джоан завершив улюблений гімн моряків: «Отець вічний, наш спаситель». Парафіяни співали знайомі слова, а Тед, Страйк, Дейв Полворт і троє товаришів Теда з рятувальної служби підняли труну на плечі й понесли проходом простої церковці з кремовими стінами, дерев’яними сволоками й вітражами, які зображували святого Моса Корнволльського — йому була присвячена церква, на його честь було названо містечко. Святий у пурпурових шатах, зображений в оточенні маяка й тюленя на скелі, проводжав носіїв труни поглядом.

Спасителю, Твоїм словам покірні

І буйні хвилі, і вітри немирні.

Ти між вали розгнівані ступав

І в бурунах спокійно спочивав...

Полворт, серед шістьох чоловіків найменший, ступав одразу за Страйком і докладав усіх зусиль, щоб гідно нести свою частину тягаря.

Жалобники (багатьом з яких довелося слухати службу стоячи або взагалі дослухатися до неї знадвору — стільки прийшло до церкви людей) сформували шанобливе коло довкруж катафалку, коли на нього вантажили труну з полірованого дуба. Ані шепоту не пролетіло, коли за тлінними рештками Джоан зачинили двері. Вбраний у чорне пальто грабар з прямою спиною сів за кермо, і Страйк обійняв Теда за плечі. Вони провели катафалк поглядами. Страйк відчував, як Тед тремтить.

— Тільки глянь, скільки квітів, Теде,— сказала Люсі, очі в якої були опухлі й червоні, і всі втрьох вони розвернулися до церковці, під фасадом якої буйно розквітли вінки й букети.

— Дивися, які гарні лілеї... Маріон і Гері аж з Канади замовили...

Парафіяни з церкви виходили, приєднуючись до тих, хто стояв надворі. Всі трималися осторонь від родини, боком проходячи під стіною церкви. Джоан, напевно, була б у захваті від такої рясної квіткової данини; Страйк знаходив несподівану розраду в повідомленнях, які Люсі вголос читала для Теда, чиї очі були так само опухлі й червоні.

— Ієн і Джуді,— казала вона дядькові.— Террі й Олів...

— Як багато, правда? — дивувався Тед.

Жалобники почали перешіптуватися, і Страйк зрозумів, що люди вирішують, чи дуже черство буде одразу піти до «Корабля і замку», де мали відбутися поминки. Він не міг їх винуватити; йому й самому кортіло випити пива і, може, ще чогось.

— «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат»,— уголос прочитала Люсі. Усміхнулася, обернувшись до Страйка.— Як це мило. Ти сказав Робін, що Джоан любила рожеві троянди?

— Наче ні,— відповів Страйк, який і сам не пам’ятав.

Те, що й агенція віддала данину Джоан, мало для нього велике значення. На відміну від Люсі, він поїде до Лондона поїздом і сам. Як не прагнув Страйк самоти протягом останніх десятьох днів, думка про мовчазну кімнату під дахом не приносила радості після цих довгих днів страху й утрати. Троянди для Джоан були також і для нього — вони ніби казали: ти не сам, ти маєш те, що створив, і хай це не родина, але й в Лондоні є люди, яким ти небайдужий. Страйк сказав собі «люди», бо на картці було п’ять імен, але відвертався вже з думкою тільки про Робін.

Люсі відвезла Теда і Страйка до «Корабля і замку» в автівці Теда, а Грег повіз хлопчиків. У машині всі мовчали; на всіх опустилося якесь емоційне виснаження.

За вікнами пролітали знайомі вулиці, а Страйк думав: Джоан знала, що робить. Він був удячний за те, що не треба їхати до крематорію, що тіло вони отримають в урні, яку можна притиснути до грудей і на човні вивезти в море котрогось із сонячних днів, і буде приватне прощання з нею — тільки для рідних.

Вікна їдальні «Корабля і замку» виходили на затоку Сент-Мос; день був похмурий, але тихий. Страйк купив по пінті собі й Тедові, безпечно всадовив дядька в крісло в оточенні друзів, тоді повернувся до бару по подвійний віскі, який негайно перехилив, і пішов зі своїм пивом до вікна.

Море було оливково-сіре й де-не-де вигравало, коли його торкалися сріблясті проблиски між хмарами. З вікна готелю Сент-Мос скидався на ескіз у свинцевих і сірих тонах, і тільки далеко внизу витягнуті на мілизну човни додавали барви.

— Як ти, Діду?

Страйк озирнувся: з Полвортом прийшла Ільза, яка простягнула до Страйка руки й обійняла. Вони утрьох ходили до школи в Сент-Мосі. Страйк пригадував, що тоді Ільза не дуже любила Полворта. Він узагалі не користувався серед дівчаток популярністю. З-за плеча Полворта Страйк помітив його дружину Пенні, яка розмовляла з подругами.

— Корме, Нік дуже хотів приїхати, але не зміг через роботу,— сказала Ільза.

— Нічого,— відповів Страйк.— Я дуже вдячний, що ти приїхала, Ільзо.

— Я любила Джоан,— просто відповіла вона.— Мама з татом запросили до себе Теда в п’ятницю. У вівторок тато поведе його на гольф.

Дві доньки Полвортів, які не вирізнялися добрим вихованням, гралися серед жалобників у квача. Менша донька (Страйк так і не запам’ятав, котра з них Роз, а котра — Мел) промчала повз і на мить схопила Страйка за ноги, ніби предмет меблів, знайшла поглядом сестру та з гиготінням знову помчала геть.

— А до нас Тед прийде в суботу,— сказав Полворт, ніби нічого не сталося. Ні він, ні дружина не робили дітям зауважень, якщо ті не заважали безпосередньо їм.— Тож не хвилюйся, Діду. Про старого подбають.

— Дяка, друже,— через силу промовив Страйк. Він не плакав у церкві, жодного разу за ці жахливі дні не заплакав: було повно справ, і зайнятість стала йому розрадою. Однак доброта давніх друзів просочилася крізь усі лінії оборони: дуже хотілося як слід висловити свою вдячність, бо Полворт досі не дозволив Страйкові сказати все, що той хотів, про його допомогу Страйкові й Люсі на шляху до присмертної Джоан. Однак Страйк не встиг і рота розтулити, як до них підійшла Пенні Полворт у товаристві двох жінок. Страйк їх не знав, але обидві йому всміхнулися.

— Привіт, Корме,— мовила Пенні. Вона була чорнява, з пласким носом, і з п’ятьох років носила волосся забраним у простий практичний хвіст.— Абігаль і Лінді дуже хотіли з тобою познайомитися.

— Добридень,— без усмішки привітався Страйк. Він простягнув долоню й потиснув руки жінкам, певний, що вони бажають поговорити про його детективні звитяги, і вже роздратований тим. Сьогодні він хотів буде просто небожем Джоан. Абігаль, вочевидь, була донькою Лінді, бо якби прибрати з обличчя молодшої жінки ідеально вималювані, геометрично досконалі брови та штучну засмагу, воно стало б таким самим круглим і пласким, як у старшої.