Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 123

Вона була дуже зла на Метью, який відкликав зустріч за добу («На жаль, у мого клієнта виникли невідкладні справи особистого характеру. Оскільки сам я буду недоступний решту березня, пропоную обрати зручну для всіх дату в квітні»), і підозрювала, що Метью просто затягує процес, щоб продемонструвати свою силу та примусити колишню дружину відмовитися від зазіхань на спільний рахунок. Але туманне сяйво раннього ранку лежало над вічним ремонтом на Чаринг-Кросс-роуд, і гумор у Робін поліпшився. Правда (яку їй через силу довелося визнати після п’ятиденної відпустки, взяти яку її примусив Страйк) полягала в тому, що на роботі Робін почувалася щасливішою. Вона не мала бажання їхати до Йоркширу й витримувати звичну навалу маминих розпитувань про розлучення і роботу, а на те, щоб поїхати ненадовго з Лондона деінде, не мала грошей, тож відпустку Робін витратила на побутові питання й роботу над справою Бамборо.

Маючи нехай не зачіпки, але ідеї, Робін приїхала до офісу рано, сподіваючись захопити Страйка до початку робочого дня. Вона пройшла повз дорожніх робітників — їхні крики тонули в гуркоті відбійних молотків — і ввійшла в тиху тінь Денмарк-стріт, де крамниці ще стояли зачинені.

Ближче до верхівки металевих сходів Робін почула голоси за скляними дверима. Було трохи по восьмій, але в офісі вже увімкнули світло.

— Доброго ранку,— привітався Страйк, коли вона відчинила двері. Він стояв біля чайника і, здається, здивувався, побачивши її о такій годині.— Я думав, ти тільки по обіді прийдеш.

— Скасували,— коротко відповіла Робін.

Вона не знала, чи Страйк справді забув, які саме плани вона мала на цей ранок, чи виявив делікатність, бо на дерматиновому дивані сидів Моррис. Він був гарний, як завжди, але сині очі почервоніли, а щелепа поросла темною щетиною.

— Здоровенькі були,— привітався він до Робін.— Тільки гляньте! Ходяча реклама користі від уміння забивати.

Робін проігнорувала це зауваження, але, знявши куртку, пожалкувала, що прийшла в сукні. Вона сердилася, що так ніяковіє через якогось Морриса, але в джинсах почувалася б упевненіше.

— Моррис заскочив містера Сміта з нянею,— повідомив Страйк.

— Оце швидко! — Робін спробувала бути великодушною, хоча з Моррисом і не хотілося.

— На гарячому о першій десять,— сказав Моррис і передав Робін цифрову камеру нічного бачення.— Хлоп збрехав, що пішов випити з друзями, а в няньки по вівторках вільний вечір. Ці йолопи вирішили попрощатися на порозі. Класична помилка новачків.

Робін повільно погортала кадри. Фігуриста нянька, так схожа на колишню Страйкову дівчину Лорелею, стояла на порозі будинку в обіймах чоловіка місіс Сміт. Моррис сфотографував не тільки момент обіймів, а й назву вулиці та номер будинку.

— Де це? — спитала Робін, гортаючи фото з обіймами.

— У Шордичі. Помешкання орендує найкраща подруга няні,— відповів Моррис.— Корисно мати подружку, яка піджене квартиру під таємні шури-мури, га? Я дізнався її ім’я та все інше, тож та пані теж отримає на горіхи.

Моррис розвалився на дивані, закинувши руки за голову, і сказав крізь позіх:

— Не щодня випадає нагода зробити нещасними трьох жінок одразу, правда?

— Не кажучи про чоловіка,— відповіла Робін, дивлячись на красивий профіль чоловіка брокерки в світлі вуличного ліхтаря; його сфотографували, як ішов до сімейного авта.

— Авжеж,— погодився Моррис, потягнувшись,— і його теж.

Його футболка задерлася, оголивши підкачаний живіт — про який, як гадала Робін, Моррис чудово пам’ятав.

— Не хочеш поговорити за сніданком? — спитав у Робін Страйк. Він саме розкрив бляшанку з печивом і виявив, що там порожньо.— Давно треба звіритися по справі Бамборо, а я ще не їв.

— Домовилися,— озвалася Робін і негайно вдягнула куртку.

— А мене ти на сніданки не запрошуєш,— заявив Страйкові Моррис, підводячись із дивана. Страйк проігнорував це й сказав:

— Чудова робота по Сміту, Моррисе. Я пізніше повідомлю дружині. До завтра.

— Просто кошмар,— мовила Робін, коли вони зі Страйком вийшли в прохолоду Денмарк-стріт, куди ще не дісталося сонячне проміння,— цілий літак — і зник без сліду.

Одинадцять днів тому малазійський «боїнг» МН370 вилетів з Куала-Лумпура і зник разом з більш як двомастами пасажирами. Цілий минулий тиждень у новинах обговорювали різні теорії; зникнення літака приписували терористам, саботажу команди, поломці. Робін саме читала про літак дорогою на роботу. Стільки родичів чекає бодай на якусь новину! Вже скоро має щось бути, адже не можуть майже двісті п’ятдесят людей на літаку зникнути так легко, як одна-єдина жінка, яка розчинилася в клеркенвелльскому дощі.

— Кошмар для рідних,— погодився Страйк; саме вийшли на залиту сонцем Чаринг-Кросс-роуд. Тут він зупинився і кинув погляд на вулицю.— До «Старбаксу» не хочу.

Тож пішли до «Італійського бару» на Фрит-стріт, за п’ять хвилин пішки від офісу, навпроти джаз-клубу Ронні Скотта. Людей за металевими столиками на вулиці не було взагалі. Попри сонячні обіцянки, березневе повітря було ще зимним. Усередині всі високі барні стільці були зайняті. Ранкові клієнти заливалися кавою перед робочим днем, читали новини з телефонів чи роздивлялися продукцію на дзеркальних полицях.

— Не замерзнеш, якщо сядемо на вулиці? — спитав Страйк, поглядаючи то на сукню Робін, то на переповнений бар усередині. Вона вже сильно жалкувала, що не одягнула джинси.

— Та не замерзну,— запевнила Робін.— Буду тільки капучино, я снідала.

Поки Страйк купував їжу й напої, Робін сіла на холодний металевий стілець, щільніше запнулася в куртку й була розкрила сумку, збираючись дістати шкіряний нотатник Талбота, але за мить передумала й не стала цього робити. Не хотілося б, щоб Страйк вирішив, що вона серйозно вивчає астрологічні фантазії Талбота... хоч Робін таки просиділа над нотатником чимало годин.

— Капучино,— сказав Страйк, повернувшись, і поставив перед нею чашку. Собі він узяв подвійне еспресо й сандвіч з моцарелою і салямі. Сівши поряд, він спитав:

— Як так вийшло, що досудове врегулювання скасували?

Потішена тим, що він не забув, Робін відповіла:

— Метью сказав, що виникли якісь нагальні справи.

— Ти йому повірила?

— Ні. Думаю, це чергові ігри у владу. Мені не сильно хочеться на це врегулювання, але бодай уже відбулося б. Отже,— провадила вона, не бажаючи говорити про Метью,— маєш новини по Бамборо?

— Небагацько,— відповів Страйк, який після повернення з Корнволлу займався іншими справами агенції.— Але прийшов аналіз крові, яку я знайшов у книзі з квартири Аторнів.

— І?

— Перша позитивна.

— А ти дзвонив Рою, питав...

— Так. У Марго була друга позитивна група.

— О,— тільки й сказала Робін.

— Мої надії не справдилися,— знизав плечами Страйк.— Схоже, що просто хтось порізався сторінкою, та й усе. Зате я знайшов Гнійного Риччі. Він в Ізлінгтоні, у приватному притулку Святого Петра. Довелося добряче поприкидатися по телефону, щоб отримати інформацію.

— Чудово. Хочеш, щоб я...

— Ні. Я ж казав. Шпеник дуже серйозно застерігає, що не можна засмучувати старого, бо сини нас приб’ють.

— І ти гадаєш, що з нас двох саме я засмучую людей, так?

Страйк злегка усміхнувся, жуючи сандвіч.

— Не слід привертати увагу Луки Риччі, якщо тільки не буде так треба, що край. Шпеник казав, що Гнійний той-во, але я сподівався, що йдеться про слабеньке потьмарення. Може, нам воно навіть зіграло б на руку. Та, на жаль, з того, що я витягнув з медсестри, виходить, що він уже навіть не говорить.

— Узагалі не говорить?

— Схоже на те. Вона про це згадала між іншим. Я спробував дізнатися причину — депресія, інсульт чи деменція... тоді сенсу в нього щось питати взагалі немає... але медсестра не сказала. Я подивився, що там за притулок. Сподівався, що якийсь великий спеціалізований заклад, але то радше пансіон. Там усього вісімнадцять пацієнтів. Гадаю, наші шанси пробратися туди непомітно чи прикинутися дальніми родичами нульові.