Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 147

— Оце для тебе важливо?

Страйк подумав про Шарлотту, яка, якщо вірити газетам, лежала в лікарні, і про Люсі, яка все питала, чи зможе Страйк вирватися на вихідні та приїхати до неї в Бромлі, поки там гостюватиме дядько Тед. Подумав про клієнтів у справі Мутного, які натякнули, що за тиждень перестануть платити, якщо агенція не дізнається, що Мутний має на шефа. Подумав про Марго Бамборо та про рік, який їм дали на те, щоб дізнатися її долю,— рік, який уже майже сплив. Також чомусь він подумав про Робін і про те, як забув, що в неї сьогодні досудове врегулювання з Метью.

— У мене є власне життя,— сказав Страйк, стримуючи гнів лише величезним зусиллям,— важке, складне, як у всіх. У Рокбі є дружина й півдюжини дітей, а мене вже ледь вистачає на всіх людей, яким я потрібен. Я не прийду на його довбану вечірку, мене не цікавлять новини про нього. Я не хочу з ним стосунків. Ал, я не знаю, як сказати це ще зрозуміліше. Я...

Дзвінок обірвався. Не жалкуючи про жодне сказане слово, але дихаючи важко, Страйк кинув мобільний на сусіднє сидіння і закурив, не зводячи очей з будинку Елінор Дін. За п’ятнадцять хвилин він неочікувано для себе схопив телефон і набрав Барклея.

— Що ти робиш просто тепер?

— Заповнюю витрати,— лаконічно відповів шотландець.— У тому казино зубожієш.

— Мій брат ще там?

— Не, пішов.

— Добре. Треба, щоб ти приїхав і підмінив мене в Сток-Ньюїнгтоні.

— Я без авта.

— А, гаразд, тоді на хрін,— сердито відповів Страйк.

— Вибач, Страйку,— сказав Барклей,— але я взагалі-то вихідний...

— Та ні, це ти вибач,— відповів Страйк, приплющивши повіки. У нього виникло точно те саме відчуття тісного дроту на чолі, що в Сент-Мосі.— Щось я не в гуморі. Відпочивай там. Серйозно,— додав він, щоб Барклей був не подумав, що то сарказм.

Закінчивши дзвінок до Барклея, Страйк набрав Робін.

— Як там досудове врегулювання?

— Все чудово,— відповіла Робін на диво байдужим голосом.— Ми все.

— Чудово!

— Так. Справжнє полегшення.

— Ти казала, що підеш до Бетті Фуллер?

— Там, саме іду до метро.

— А нагадай, де вона мешкає?

— У притулку на Санс-вок у Клеркенвеллі.

— Чудово, там і зустрінемося,— сказав Страйк.

— Точно? Я спокійно...

— Я знаю, але теж хочу там бути,— перебив її Страйк.

Він від’їхав від будинку Елінор Дін, розуміючи, що допіру нагрубіянив двом своїм улюбленим колегам. Якщо вже зриватися, то міг принаймні на Пат чи Моррисі.

За двадцять хвилин Страйк в’їхав до Клеркенвеллу через Персиваль-стріт. Праворуч були непримітні багатоквартирні будинки червоної цегли, де колись жили Дженіс Бітті та Стів Датвейт. Цікаво, що ж сталося з колишнім пацієнтом Марго Бамборо? Вони з Робін так і не зуміли вийти на його слід.

Санс-вок виявилася вузькою пішохідною вулицею. Страйк припаркував «БМВ» якомога ближче. День був на диво теплий, хоч і хмарний. Підходячи до Санс-вок, він побачив на розі вулиці Робін.

— Привіт,— гукнула вона.— Нам до кінця, до отої сучасної будівлі червоної цегли з круглою вежею.

— Чудово,— озвався Страйк, і вони пішли разом.— Вибач, що я отак, я просто...

— Та нічого,— відповіла Робін.— Я розумію, що нам потрібні результати.

Але Страйк ніби розчув прохолоду в її голосі.

— Ал мене вивів,— пояснив він.— Тож я, мабуть, був трохи...

— Корморане, нічого,— повторила Робін, але тепер уже усміхнувшись, і Страйкові полегшало.

— Чудові новини про врегулювання,— сказав він.

— Так,— погодилася Робін, але якось нерадісно.— То як гадаєш, як нам найкраще спілкуватися з Бетті Фуллер?

— Прямо й чітко сказати, хто ми і що розслідуємо,— відповів Страйк,— а тоді імпровізувати. І сподіватися, що вона ще при глузді...

«Монастирський дім» виявився сучасним багатоповерховим будинком зі спільним садом на задвір’ї. Коли Страйк і Робін наблизилися до входу, звідти вийшла середніх літ пара; вони видавалися людьми, які полегшили душу, виконавши свій обов’язок. Усміхнувшись до Страйка й Робін, пара притримала для них двері.

— Дуже дякую,— і собі усміхнулася Робін. Пара пішла далі, й долинув голос жінки:

— Принаймні цього разу вона нас упізнала...

Якби не електричні інвалідні візки, фоє було б схоже на фоє гуртожитку — міцний сірий ковролін під ногами, дошка з оголошеннями, гнітючий запах спільної кухні.

— Вона на першому поверсі,— сказала Робін, показуючи на коридор.— Я подивилася імена на домофоні.

Вони пройшли повз кілька однакових соснових дверей і опинилися біля друкованої картонної таблички «Елізабет Фуллер» у металевому тримачі. З-за дерев’яних дверей лунали голоси. Телевізор усередині працював дуже голосно — точно як коли Страйк був у Дженіс Бітті. Він постукав у двері.

Довелося почекати, а тоді двері дуже повільно відчинилися. За ними стояла задихана старенька з носовою канюлею; кисневий балон вона привезла до дверей із собою. За її плечем Страйк побачив телевізор, де показували реаліті-шоу «Тільки Ессекс».

— «Усе добре. Просто ти засмутив мене, Арже»,— говорила з екрану сильно нафарбована дівчина в яскраво-синій сукні.

Бетті Фуллер мала такий вигляд, ніби гравітація діяла на неї сильніше, ніж на решту людства. Кожна її риса опала й обвисла: і кутики безгубого рота, і тонкі, мов папір, повіки, і шкіра під підборіддям, і кінчик тонкого носа. Плоть ніби перекачали з верхньої частини тіла в нижню: Бетті майже не мала бюсту, але стегна в неї були широкі, а нещасні голі ноги — неймовірно набряклі; щиколотки здавалися ширшими за шию. На ній були чоловічі капці й темно-зелена трикотажна сукня з кількома плямами. Крізь ріденьке сиве волосся, зачесане назад від обличчя, просвічував жовтий скальп, а в лівому вусі вона мала слуховий апарат.

— Хто ви такі? — просипіла Бетті Фуллер, дивлячись на Робін, а тоді на Страйка.

— Місіс Фуллер,— голосно й чітко вимовив Страйк,— мене звати Корморан Страйк, а це — Робін Еллакотт.

Він дістав з кишені права й візитівку і показав їй. Бетті відмахнулася: вона не могла їх прочитати, маючи на очах молочну плівку глаукоми.

— Ми — приватні детективи,— пояснив Страйк так само гучно, щоб перекричати сварку в телевізорі («Зрозумій, Люсі, вона переспала, отак взяла й переспала з хлопцем...» «Арже... Арже... Арже... це не має значення...»).— Нас найняли дізнатися, що сталося з Марго Бамборо. Вона була лікарка і...

— Хто?

— Доктор Марго Бамборо,— так само гучно повторив Страйк.— Вона зникла в Клеркенвеллі в 1974 році. Ми чули, що ви...

— А, так...— сказала Бетті Фуллер, якій треба було переводити подих що два слова.— Доктор Бамборо... так.

— Власне, ми хотіли знати, чи ви не проти поговорити про неї?

Бетті Фуллер стояла на місці протягом дуже довгих двадцяти секунд, обмірковуючи це питання, а на екрані юнак у костюмі бурякового кольору казав сильно нафарбованій дівчині: «Я не хотів піднімати цю тему, але ти сама до мене прийшла...»

Бетті Фуллер відмахнулася, розвернулася і почовгала всередину. Страйк і Робін перезирнулися.

— Нам можна увійти, місіс Фуллер? — голосно спитав Страйк.

Вона кивнула. Акуратно поставивши поруч кисневий балон, Бетті Фуллер упала в крісло, а тоді спробувала натягнути на коліна поділ трикотажної сукні. Страйк і Робін увійшли, Страйк причинив двері. Дивлячись, як старенька тягне поділ сукні, Робін відчула бажання взяти ковдру з незастеленого ліжка й покласти їй на коліна задля пристойності.

Під час своїх пошуків Робін дізналася, що Бетті вісімдесят чотири роки. Фізичний стан старенької шокував її. У маленькій кімнаті тхнуло потом і сечею. Єдині двері зі спальні вели в маленький туалет. У відчиненій шафі купою лежав зім’ятий одяг; було видно дві пляшки з-під вина, напівзаховані в білизні. На голих стінах не було нічого, крім календаря з котами; на фото за травень двоє рудих кошенят визирало з-за рожевих суцвіть герані.

— Можна трохи зменшити звук? — гукнув Страйк, перекрикуючи телевізор, де пара так і сварилася. Вії у жінки були волохаті, мов двійко гусеней.