Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 169

— Я можу затриматися,— запропонувала Робін.

— Не варто,— озвався Страйк.

— Вибач,— зронила Робін, одразу пожалкувавши про свою пропозицію і злякавшись, що Страйк вирішить: вона просто хоче провести ще одні вихідні на курорті й у гарному готелі.— Знаю, нам бракує працівників...

— Не через це. Це ти помітила, що жінки навколо Стіва Датвейта вмирають і зникають. Може, йому просто не щастить, але з іншого боку... три різні прізвища — забагато для чоловіка, якому нема чого приховувати. Цю справу я беру на себе.

У маленьке прибережне містечко вони прибули об одинадцятій і залишили «лендровер» на стоянці під червоними стінами «Скегнесського боулінгу» — велетенського боулінг-клубу на набережній. Вийшовши з машини, Страйк відчув запах моря й інстинктивно розвернувся в тому напрямку, але з того місця, де він стояв, океан залишався невидимим. Натомість перед очима постав штучний канал з каламутно-зеленою водою, яким пливли у шлюпці розсміяна жінка і її бойфренд. Грюкнули водійські дверцята, і Страйк озирнувся на Робін, яка досі була в сонячних окулярах, проте зав’язувала на шиї шалик.

— Я ж тобі пояснювала,— сказала вона до заінтригованого Страйка, якому день здавався неймовірно спекотним. Не вперше здивувавшись, що це за проблема з жінками, які вічно відчувають неіснуючий холод, Страйк закурив цигарку, дочекався біля «лендровера», поки Робін купить паркувальний талон, а потім рушив разом з нею до Гранд-Параду — широкої вулиці, яку можна було назвати набережною.

— «Савой»,— пирхнув Страйк, читаючи назви великих готелів, з верхніх вікон яких, понад сумнів, видно було море.— «Кворн». «Четсворт».

— Не глузуй,— сказала Робін.— У дитинстві я обожнювала їздити в Скегнесс.

— «Аллардис» має бути отам,— мовив Страйк, указуючи на широку Скарбро-авеню, коли вони переходили дорогу.— Так, це він — ота будівля з синім тентом.

Вони зупинилися на розі, біля велетенського псевдотюдорівського готелю, де були ще м’ясний ресторан і кав’ярня. Любителі раненько випити пива чи кави сиділи надворі за столиками, насолоджуючись сонечком.

— Чудове місце для спостереження,— сказав Страйк, указавши на один зі столиків на тротуарі.— Я б залюбки випив чашку чаю.

— Окей, я замовлю,— зронила Робін.— І мені все одно треба в туалет. Сам йому зателефонуєш — чи краще це зробити мені?

— Я сам,— озвався Страйк, уже опускаючись на стілець і дістаючи мобільний.

Коли Робін зникла в барі, Страйк запалив цигарку, а потім, не відриваючи очей від входу в готель, набрав номер «Аллардису». Той стояв у ряду вісьмох високих червоних будівель, частину з яких перетворили на невеличкі пансіони зі схожими зубчастими поліхлорвініловими тентами над входом. Майже в усіх вікнах висів білосніжний тюль.

— «Аллардис», доброго ранку,— озвалася в телефоні шотландка сухим, майже роздратованим тоном.

— Стів є? — запитав Страйк, вдаючи недбалість і впевненість.

— Це ти, Баррі, дорогенький?

— Ага,— зронив Страйк.

— Він уже в дорозі,— сказала вона.— Вибач, було небагато. Але зроби мені ласку, Баррі, не надто його затримуй, бо нам тут треба перестелити чотири ліжка, а ще він повинен привезти мені молока.

— Ясно,— мовив Страйк і, не бажаючи зайвим складом виказати, що він не Баррі, відключився.

— Він там? — запитала Робін нетерпляче, опускаючись на стілець навпроти Страйка. Вона помила в туалеті руки, і вони досі були вологі, бо вона страшенно квапилася знову приєднатися до Страйка.

— Ні,— відповів Страйк, струшуючи попіл у маленьке рожеве металеве відерце, яке стояло на столі замість попільнички.— Він щось доставляє хлопцю тут неподалік і скоро повернеться, тільки ще молока купить.

— О,— тихо зронила Робін, озираючись через плече на тент королівського синього кольору, де кучерявими білими літерами писалася назва «Аллардис».

Бармен виніс два металеві чайнички й порцелянові чашки, і детективи почали мовчки пити чай: Страйк не відривав пильного ока від «Аллардису», а Робін — від Гранд-Параду. Море від очей затуляла широка різнокольорова вивіска на вході до Скегнесського пірсу, де, серед інших принад, рекламувався заклад з оптимістичною назвою «Голлівуд. Бар і їдальня». Гранд-Парадом туди-сюди їздили старші люди на інвалідних електроскутерах. Гуляли родини з морозивом у руках. Тротуарами чалапали за господарями мальтійські болонки з чубатими хвостами, товстенькі мопси й засапані чихуахуа.

— Корморане,— зненацька пробурмотіла Робін.

З-за рогу на Скарбро-авеню щойно завернув чоловік з великою торбою. Над вухами його сиве волосся було коротко підстрижене, проте кілька довгих пасом він зачесав на широку лисину над пітним чолом. Похилі плечі й зацькований вираз обличчя виказували в ньому людину, яку життя навчило мовчазного послуху. На пивному животі напиналася та сама бірюзова футболка, що й на фото з караоке. Датвейт перейшов дорогу, піднявся на три сходинки, які вели до дверей «Аллардису», і зник з очей — тільки сонце зблиснуло на шибці.

— Ти вже розплатилася? — запитав Страйк, допиваючи чай і відставляючи порожню чашку на тарілочку.

— Так.

— Тоді ходімо,— мовив Страйк, опускаючи цигарку в металеве відерце й підводячись на ноги,— поки він не пішов нагору перестилати ліжка.

Вони перейшли дорогу з максимальною швидкістю, на яку був здатен Страйк, і ступили на сходи, пофарбовані в блакитний колір. Під вікнами першого поверху висіли кошики з фіолетовими петуніями, а шибку на дверях прикрашав цілий розсип наліпок, одна з яких повідомляла, що це тризірковий готель, а інша просила гостей витирати ноги.

Про їхній прихід оголосило теленькання дзвоника. Порожній коридор був вузенький, сходи застелені темною синьо-зеленою шотландкою. Страйк і Робін лишилися чекати біля столу, заваленого буклетами про місцеві туристичні принади, вдихаючи суміш смажених страв і освіжувача повітря з різким трояндовим ароматом.

— ...а Пола купила нові лампи у солярій,— почувся голос із шотландським акцентом, і з-за дверей по праву руч з’явилася жінка з короткою стрижкою; волосся в неї було пофарбоване в канарково-жовтий колір. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка. Футболку й синю спідницю прикривав фартух з малюнком волохатої шотландської корівки, а з-під подолу стирчали голі ноги в сандаліях.

— Вибачте, місць немає,— сказала жінка.

— Ви — Донна? — запитав Страйк.— Ми сподівалися перекинутися слівцем зі Стівом.

— Про що?

— Ми — приватні детективи,— пояснив Страйк, дістаючи гаманець, щоб вручити їй свою візитівку,— і ми розслідуємо...

На сходовий майданчик у них над головою вийшла страшенно огрядна літня жінка. Вона була в непристойно рожевих леґінсах і футболці з написом «Що більше я пізнаю людей, то більше люблю свого собаку». Гучно відсапуючись, вона почала боком спускатися, обіруч тримаючись за поруччя.

— ...зникнення людини,— тихо закінчив Страйк, передаючи Донні свою візитівку.

Цієї миті позаду дружини виник Стів Датвейт зі стосом рушників у руках. Зблизька його очі виявилися почервонілими й набряклими. Риси його обличчя огрубіли від віку, а може, й від пиятики. Те, з яким виглядом його дружина тримала в руці візитівку, а ще присутність двох незнайомців змусили його завмерти, й у погляді темних очей, якими він дивився з-понад рушників, майнув переляк.

— Корморан Страйк? — пробурмотіла Донна, читаючи з візитівки.— А це хіба не ви...

Літня жінка, яка подолала заледве половину сходів, уже почала хрипіти.

— Ходіть сюди,— буркнула Донна, жестом запрошуючи Страйка й Робін до кімнати, з якої щойно вийшла.— І ти,— гаркнула вона до чоловіка.

Вони зайшли в невелику загальну вітальню: телевізор на стіні, майже порожня книжкова шафа і жалюгідний хлорофітум, який ріс у високому горщику на підставці. Через арку був прохід до їдальні з п’ятьма тісно поставленими столиками, що їх саме витирала роздратована жінка в окулярах, яка значно прискорила роботу, помітивши, що Донна повернулася. Робін припустила, що вони — мати й донька. Хоча молодша жінка мала темне волосся, життя прорізало на її чолі таку саму незадоволену зморшку.