Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 171

— Нічого! — вигукнув Датвейт.— Ми проводили разом час — кілька хлопців з роботи з дружинами, й одного вечора я був з іншими приятелями й випадково зустрів Джоанну, яка була з якимись подружками, і... якась сучка переказала її чоловікові, що ми разом вийшли з пабу, і...

— А потім зникла лікарка, і до тебе прийшла поліція?

Донна підвелася на ноги, і зіжмакані Датвейтові свідчення затремтіли у неї в руці. Сидячи на бордовому покривалі, Робін пригадала день, коли знайшла діамантову сережку Сари Шедлок у себе в ліжку, і подумала, що трошки — зовсім трошки — розуміє, що відчуває зараз Донна.

— Я знала, що ти — клятий бабій і брехун, але три мертві коханки? Одна — це трагедія,— розлючено мовила Донна, і Страйк подумав, що зараз вони почують епіграму в дусі Оскара Вайлда,— але три?! Наскільки ж це чоловікові може в біса не щастити?

— У мене ніколи нічого не було з тою лікаркою!

— Комусь іншому це розкажи! — заверещала Донна і, звертаючись до Робін, мовила: — Два роки тому я зловила його в гостьовій спальні з однією з моїх найкращих подруг...

— Заради Бога, Донно! — заскиглив Датвейт.

— ...а півроку тому...

— Донно...

— ...я дізналася, що він крутить з однією з наших постійних пожилиць... а тепер...— почала Донна наступати на Датвейта, стискаючи його свідчення в кулаці.— Ти, мерзенний покидьку, що трапилося з усіма цими жінками?!

— Та я не причетний до їхньої смерті, чорт забирай! — сказав Датвейт, силкуючись видавити смішок, неначе не вірить власним вухам, проте вигляд він мав нажаханий.— Донно, припини... ти мене маєш за якогось убивцю?

— Ти чекаєш, що я повірю...

На подив Страйка, Робін зненацька підскочила на ноги. Схопивши Донну за плечі, вона всадовила її назад на стілець.

— Опустіть голову,— казала Робін,— опустіть голову.

Коли Робін заходилася розв’язувати фартух, туго зав’язаний у Донни на поясі, Страйк побачив, що Доннине чоло (єдине, що йому було видно, бо вона заховала обличчя в долонях) побіліло, як тюль позаду неї.

— Донно? — слабко зронив Датвейт, але його дружина прошепотіла:

— Тримайся від мене подалі, покидьку.

— Дихайте,— говорила Робін, присівши біля Донниного стільця.— Принеси їй води,— попросила вона Страйка, який одразу підвівся, зайшов у крихітну ванну й побачив на тримачі над раковиною пластянку для зубних щіток.

Майже такий самий блідий, як і дружина, Датвейт спостерігав, як Робін умовляє Донну попити.

— Посидьте,— мовила Робін до хазяйки готелю, поклавши руку їй на плече.— Не підводьтеся.

— Він якось причетний до їхньої смерті? — прошепотіла Донна, скоса дивлячись на Робін розширеними від приголомшення зіницями.

— Саме це ми і намагаємося з’ясувати,— у відповідь пробурмотіла Робін.

Обернувшись, вона значуще подивилася на Страйка, який мовчки погодився, що для Донни в її стані найкращі ліки — видобути інформацію з Датвейта.

— Маємо ряд питань, які ми хотіли б вам поставити,— сказав до нього Страйк.— Певна річ, ви не зобов’язані відповідати, але запевняю вас: буде краще для всіх, і для вас зокрема, якщо ви співпрацюватимете.

— Які питання? — зронив Датвейт, досі підпираючи двері. І раптом з нього полилися слова: — Я ніколи нікого не кривдив, ніколи, я не схильний до насильства. Донна вам підтвердить. Я її і пальцем не торкався, навіть у гніві, я не такий.

Але Страйк просто продовжував дивитися на нього, тож Датвейт мовив з мольбою:

— Слухайте, я ж сказав вам: з Джоанною... це була одна-єдина ніч. Я був ще хлопчак,— мовив він і, луною повторюючи слова Айрін Гіксон, докинув: — Замолоду часто робиш такі речі, хіба ні?

— Не тільки замолоду, а й у старості,— прошепотіла Донна,— і всі ті кляті роки, що їх розділяють...

— Де ви були,— спитав Страйк у Датвейта,— коли Джоанна наклала на себе руки?

— У Бренті,— відповів Датвейт.— За багато миль звідти! І мав свідків, які це підтвердили. Ми працювали парами, торгували кожен на своєму боці вулиці, і я був з типом на ім’я Пенніс,— Датвейт знову спробував засміятися. Ніхто не всміхнувся.— Пенніс, можете уявити, яке горе... ну, він був зі мною цілий день... Повернулися в контору пізно ввечері, а там купа хлопців, і вони кажуть: Гаммондові тільки-но повідомили, що його дружина вкоротила собі віку... Жах,— сказав блідий і пітний Датвейт,— але окрім однієї ночі, проведеної з нею, я більше тут ніяким боком. Проте її чоловік... ну, легше ж було звинуватити мене, правда ж, ніж подумати про власну бісову поведінку? Приходжу я додому за кілька днів по тому, а він уже підстерігає мене. Чатує. Потовк мене на квасне яблуко.

— Так тобі й треба! — напівсхлипнула Донна.

— І ваша сусідка Дженіс, медсестра, подбала про...

— І зразу переметнувся до сусідки, так, Стіве? — невесело розсміялася Донна.— Медсестричка тобі рани обмила?

— Все було не так! — несподівано гаряче вигукнув Датвейт.

— Це в нього трюк такий,— мовила бліда Донна до Робін, яка досі стояла навколішках біля її стільця.— Завжди має напоготові слізливу історію. Сама на це купилася. Бідося з розбитим серцем, у якого потонула кохана... ох Боже мій,— прошепотіла Донна, хитаючи головою.— А вона була вже третя.

З істеричним смішком вона додала:

— Це наскільки ми знаємо. Може, їх було більше. Хтозна!

— Заради Бога, Донно! — знову вигукнув Датвейт. На тонкій бірюзовій футболці проступили під пахвами плями поту — Страйк буквально відчував запах його страху.— Та ну, ти знаєш мене, ти знаєш, що я ніколи нікого не скривдив!

— Дженіс каже, що порадила вам звернутися до лікаря з вашими симп...

— Хто-хто, а вона не казала мені звернутися до лікаря! — відтяв Датвейт, одним оком поглядаючи на дружину.— Мені не треба було й казати, я з власної волі пішов, бо почав непокоїтися через... головний біль і... переважно головний біль. Почувався жахливо.

— За два тижні ви шість разів приходили на прийом до Марго,— мовив Страйк.

— Мені було зле, живіт болів і все таке... ну, я хочу сказати, це дуже на мене вплинуло — Джоаннина смерть і те, що люди пліткували про мене...

— Ой, який сердега,— пробурмотіла Донна.— Господи ж ти Боже! Ти ж ненавидиш ходити до лікарів. Шість разів за два тижні?

— Донно, припини,— благально промовив Датвейт,— я почувався жахливо! А потім приходить клята поліція і представляє це так, наче я її переслідував абощо. А це все через моє здоров’я!

— Ви купували їй...

— ...шоколадні цукерки? Ні! — вигукнув Датвейт, зненацька дуже збудившись.— Якщо хтось надіслав їй цукерки, може, вам слід шукати цю людину, але то був не я! Я казав поліції, що ніколи їй нічого не купував, у нас були не такі...

— Свідки говорили, коли ви були на останньому прийомі в кабінеті доктора Бамборо, то вийшли стривожений і, можливо, сердитий,— сказав Страйк.— Що трапилося під час останнього прийому?

Датвейтове дихання почастішало. Зненацька він мало не агресивно подивився прямо Страйкові в очі.

Страйк добре розумівся на невербальних сигналах, які свідчили, що підозрюваний готовий скинути з себе тягар, незважаючи на наслідки, тож зараз зненацька відчув: Датвейт уже на межі й готовий відкритися. Страйк би все віддав, щоб опинитися з чоловіком у тихій кімнаті допитів, але, як він і боявся, дорогоцінну мить порушила Донна.

— Вона тебе відшила, так? А ти як думав, Стіве... дрібний невдаха-торгівець мав якісь шанси з лікаркою?

— Я не шукав у біса ніяких шансів! — накинувся Датвейт на дружину.— Я прийшов через своє здоров’я, я був у кепському стані!

— Він як бісовий березневий кіт,— мовила Донна до Робін,— треться у всіх за спинами. Будь-яку нагоду використає, щоб штани розстебнути. Його коханка вкоротила собі віку, а він цим скористався, щоб спокушати медсестер і лікарок...

— Я не спокушав, я був хворий!

— На цьому останньому прийомі...— знову почав Страйк.

— Не знаю, про що ви, нічого там не трапилося,— відтяв Датвейт, тепер уже уникаючи Страйкового погляду.— Лікарка просто сказала мені розслабитися.